Туристичний Київ для багатьох починається з Майдану, Софії, Андріївського узвозу та Подолу. Але варто звернути буквально на одну вулицю вбік — і звичний маршрут закінчується. За ним починається інше місто: з модерном, старими двориками, колишніми околицями, дачами, лісами, робітничими селищами та будинками, повз які ми щодня проходимо, не знаючи їхньої історії.
Місто починається там, де закінчується туристичний маршрут
"Популярне" та "історично цікаве" — далеко не завжди одне й те саме. Таку думку під час нашої розмови неодноразово озвучував Павло Ковальов.
Ми зустрілися неподалік бульварної частини вулиці Антоновича. Здавалося б, центр Києва — місце, яке неможливо назвати невідомим. Тут поруч метро, кав’ярні, офіси, магазини, постійний потік людей та автомобілів. Але якщо дивитися на район не як на місце, через яке потрібно швидше пройти, а як на частину міста з історією, він відкривається зовсім інакше.
За його словами, туристичні маршрути часто формуються навколо кількох усталених символів міста. Школяра поведуть до музею, туриста — на Майдан, до Софії чи Андріївського узвозу. Натомість людина, яка сидить у кав’ярні на Рейтарській або прогулюється Ярославовим Валом, далеко не завжди цікавиться історією самої вулиці.
І це добре видно на прикладі тієї ж Рейтарської. Ще 15 років тому вона зовсім не мала нинішнього статусу модної київської локації. За словами Ковальова, її "гламуризація" почалася приблизно у 2010-х роках. Поділ також пережив тривалий період занепаду, перш ніж знову стати одним із найпопулярніших районів столиці.
Тобто популярність міських просторів змінюється. Те, що сьогодні здається очевидним місцем для прогулянки, ще кілька десятиліть тому могло сприйматися зовсім інакше.
Антоновича, на яку варто подивитися вгору
Поки ми йдемо на Антоновича, Ковальов звертає увагу на будинки, повз які легко пройти, дивлячись лише на дорогу.
Саме бульварну частину цієї вулиці він вважає одним із яскравих прикладів недооціненого Києва.
Тут поєдналися різні епохи — дореволюційна забудова, київський модерн, пізніші будинки та сталінська архітектура. На думку екскурсовода, ця частина Антоновича за своїм масштабом і характером цілком могла б бути окремою туристичною локацією.
Ми зупиняємося біля одного з будинків. Ковальов показує на деталі, які у звичайному ритмі міста легко не помітити. Тут збереглися старі двері, мармурові сходи, елементи первісного оздоблення. Будинок, за його словами, є пам’яткою архітектури.
Поруч — забудова сталінського періоду. Є тут і будинки, пов’язані з кінематографістами. У цьому районі жили або бували відомі діячі культури. Серед них Ковальов згадує письменника Віктора Некрасова та інших представників київської інтелігенції.
Ми стоїмо посеред центрального Києва, навколо їдуть автомобілі, люди поспішають у своїх справах, а буквально за кілька метрів від нас — архітектурні деталі, які могли б бути окремими екскурсійними об’єктами.
І, мабуть, саме тут найкраще розумієш, що він має на увазі під недооціненим місцем.
Райони, які стали транзитними
Схожа історія, на думку Ковальова, відбувається із Саксаганською. Вона довга, шумна, заповнена транспортом, тому сприймається передусім як транзитна артерія.
Але колись це був престижний район, який активно забудовували величними прибутковими будинками. Через близькість до університету тут жили професори, представники української та єврейської інтелігенції, діячі культури.
Сьогодні ж, проходячи Саксаганською, люди часто просто прямують у своїх справах.
Подібне відбувається і з вулицями Шота Руставелі та Рогнідинською. Вони розташовані буквально в серці столиці, між великими транспортними та туристичними потоками, але з екскурсійної точки зору, за словами Ковальова, представлені значно слабше, ніж могли б бути.
Ще один приклад — Кудрявець. Район поблизу Львівської площі, Бульварно-Кудрявської, Павлівського скверу та Гоголівської має велику історичну цінність, однак у масовому сприйнятті часто залишається просто частиною центру.
Винятком для багатьох стає хіба що відомий "будинок з котами". Але сам район значно більший за одну відому споруду.
Лук’янівка, яку сьогодні бачать крізь призму прильотів
Лук’янівка — ще один район, який опинився у дивній ситуації.
Сьогодні для багатьох киян його назва дедалі частіше виникає у новинах про російські удари. Район згадують через пошкоджені будинки, наслідки прильотів, перекриття доріг чи роботу екстрених служб. Але за цією сучасною оптикою поступово губиться сама Лук’янівка — значно більша історична місцевість, ніж звична для пасажира територія навколо однойменної станції метро.
Ковальов наголошує: історично Лук’янівка — це район, де свого часу жили представники київської інтелігенції, зокрема в особняках, частина яких досі збереглася.
Проблема в тому, що сьогодні район переважно сприймається як транзитний — місце, через яке проїжджають дорогою до Куренівки чи в інший бік міста. Людина може щодня їхати тут тролейбусом або автомобілем і навіть не замислюватися, що довкола неї є шматок старого Києва.
Поруч — Татарка, ще одна історична місцевість із численними старими особняками. Частина будинків перебуває далеко не в найкращому стані, однак подекуди можна побачити спроби їхньої ревіталізації.
І саме це, на думку Ковальова, варто показувати містянам: не лише те, що збереглося ідеально, а й те, що формує складну, неоднорідну історію Києва.
Солдатська Слобідка: історія поміж новобудовами
Ще один маловідомий історичний район — Солдатська Слобідка. Вона охоплює території поблизу Гоголівської, Дмитрівської, Золотоустівської та інших вулиць.
Сьогодні тут поруч можуть стояти сучасні житлові комплекси, старі будинки та занедбані території. Через це район здається строкатим і навіть хаотичним.
Але саме ця строкатість і є його особливістю.
За словами Павла Ковальова, Солдатська Слобідка — одна з тих колишніх київських околиць, які давно стали частиною центрального міста, але досі не отримали належної уваги як історичні райони.
Золотоустівська, своєю чергою, сьогодні активно змінюється через нове будівництво. І це створює ще один парадокс: люди можуть переїхати до нового житлового комплексу в історичному районі, але майже нічого не знати про місцевість, у якій живуть.
Київські вулиці, де історія буквально під ногами
"Твоє місто" також поспілкувалося із краєзнавцем та письменником Кирилом Степанцем. Він звертає увагу ще на один тип недооцінених місць — ті, повз які люди проходять щодня, не розуміючи, що саме бачать.
Він наводить приклад перехрестя Володимирської та Великої Житомирської. Там червоним гранітом позначені залишки давніх міських укріплень — місце, яке пов’язують із давньокиївською історією та подіями 1240 року.
Для перехожого це може виглядати просто як елемент мощення.
На його думку, недооцінене місце — це далеко не завжди старовинний будинок чи пам’ятка архітектури. Це може бути будь-який простір, який має цікаву історію, але не має достатньої кількості пояснень, навігації чи популяризації.
Одним із найбільш незвичних прикладів він називає критий автобусний парк на Бориспільській. Краєзнавець вважає цю споруду унікальною за конструкцією та масштабом і припускає, що в майбутньому подібні об’єкти можна було б переосмислювати та пристосовувати до нових функцій.
Від центру — до Голосієва
Але недооцінений Київ — це не лише старі будинки.
Павло Ковальов радить звертати увагу і на природні території. Серед них особливе місце посідає Голосіївський ліс.
Здавалося б, він давно відомий киянам. Поруч ВДНГ, університети, метро, популярні локації. Проте більшість відвідувачів фактично гуляє лише по його доступних і найвідоміших частинах.
Він звертає увагу на те, що Київ має значний потенціал внутрішнього та екологічного туризму. У межах міста є великі лісопаркові території, які могли б стати маршрутами для піших та велосипедних прогулянок.
Кирило Степанець також говорить про потенціал зелених зон Києва. На його думку, багато з них використовуються далеко не на повну.
Особливо цікавими він вважає дикіші природні території, де можна буквально на кілька годин втекти від міського шуму. Проте тут є і проблема: якщо говорити про розвиток таких місць як туристичних магнітів, їм часто бракує базової інфраструктури — доріжок, облаштованих зон відпочинку, сервісів.
Водночас Ковальов нагадує про київські гори — Щекавицю та Замкову гору.
Це одночасно природні, історичні та, для багатьох, містичні місця. Тут є залишки старої забудови, дерев’яна архітектура, сліди давніх некрополів та інші об’єкти.
Втім, влітку такі місця можуть бути складними для дослідження: рослинність сильно розростається, а частина історичних об’єктів буквально ховається у заростях.
Пуща-Водиця і дачний Київ, який зникає
Якщо хочеться побачити інший Київ, Ковальов радить їхати до Пущі-Водиці.
Ця місцевість відома значно краще за багато інших периферійних районів, зокрема завдяки історії трамвайного сполучення. Але окремої уваги заслуговують старі дерев’яні дачі, які ще збереглися.
Пуща дозволяє побачити інший тип міської історії — не величні прибуткові будинки в центрі, а дачний побут киян.
Схожі залишки старих дач можна знайти і у Святошині. Колись це була курортна місцевість, однак із часом її значною мірою змінили радянська та сучасна забудова.
Степанець наголошує, що окремі старі дачі досі залишаються цінними пам’ятками. Їхні різьблені деталі та декоративне оздоблення можуть бути справжніми витворами мистецтва.
Але таких будинків стає дедалі менше.
Історичні кладовища — для тих, хто готовий дивитися уважніше
Ще одна категорія місць, яку Ковальов радить не оминати, — історичні кладовища.
Для більшості людей цвинтар навряд чи є очевидним місцем для прогулянки. Але якщо сприймати його як частину міської історії, можна побачити чимало цікавого.
Байкове кладовище, наприклад, значно більше за свою центральну алею, якою зазвичай проходять відвідувачі. На його території збереглася велика кількість пам’ятників різних історичних періодів.
Ковальов розповідає, що під час однієї з прогулянок випадково знайшов у віддаленій частині кладовища могилу відомого філолога Бориса Грінченка.
І це, за його словами, показує головну проблему: навіть відомі історичні об’єкти можуть залишатися поза увагою, якщо людина не знає, де саме їх шукати.
Окрім Байкового та Лук’янівського кладовищ, він радить звернути увагу на Звіринецький цвинтар. Там поховані представники різних поколінь київської історії.
А для тих, хто любить більш меланхолійні маршрути, Ковальов радить такі місця восени та взимку — коли вони набувають особливої атмосфери.
Від Малої Житомирської до Панківщини
Ще один недооцінений пласт Києва — вулиці, які буквально пролягають поруч із найвідомішими туристичними маршрутами.
Мала Житомирська, Софійська, Михайлівська — ними щодня проходять тисячі людей. Але далеко не всі розглядають їх як окремі історичні простори.
Ковальов звертає увагу на старі будинки, збережені двері, внутрішні дворики та архітектуру кінця XIX століття.
Це інший Київ — ще до епохи величезних прибуткових будинків. Тут немає тієї монументальності, яку можна побачити на Антоновича чи Саксаганського. Натомість є камерність і відчуття старого міста.
Цікавим районом він також називає Панківщину — територію в районі Паньківської, Жилянської та прилеглих вулиць. Тут збереглося чимало історичної архітектури, а сам район розташований зовсім недалеко від університету та центру.
Проблема лише в тому, що Київ не завжди зручний для пішого дослідження.
Машини, громадський транспорт, шум та відсутність цілісних пішохідних маршрутів змушують людей сприймати навіть цікаві історичні вулиці як звичайні транспортні коридори.
Саме тому, за словами Ковальова, такі місця програють туристичним локаціям Львова, де історичний центр значно компактніший і придатніший для повільної прогулянки.
А що з лівим берегом?
Лівий берег у цьому сенсі складніший.
Ковальов не радить бездумно намагатися перетворити на туристичні маршрути всі житлові масиви, побудовані у 1970–1990-х роках. Але й тут, за його словами, можна знаходити окремі цікаві об’єкти.
Одним із таких місць є ДВРЗ.
Кирило Степанець називає його одним із найбільш недооцінених районів столиці та радить тим, хто хоче побачити інший Київ, звернути увагу саме сюди.
За його словами, ДВРЗ цікавий передусім своєю архітектурою. Район створювався як цілісний міський ансамбль, але залишився фактично «нетранзитним»: люди рідко потрапляють сюди випадково, оскільки немає необхідності їхати через нього дорогою до іншої частини міста.
Саме це, на думку Кирила Степанця, і створило тут особливу камерну атмосферу.
Він навіть згадує, що кілька років тому почав проводити екскурсії ДВРЗ. За його словами, люди, які вперше потрапляють туди, часто дивуються побаченому.
За межами Києва теж є що відкривати
Недооцінені місця не закінчуються на адміністративній межі столиці.
Серед заміських напрямків Ковальов називає Ворзель, Бучу, Ірпінь та Боярку — колишні дачні місцевості, де частково збереглася архітектура, пов’язана з дачним відпочинком кінця XIX — початку XX століття.
Це можливість побачити не парадний Київ, а його старий заміський спосіб життя — дерев’яні будинки, дачі, церкви та ландшафти, які формувалися навколо міста понад сто років тому.
Чому ми не бачимо те, що поруч?
Після майже години розмови та прогулянки стає зрозуміло: проблема недооцінених місць Києва не завжди полягає у відсутності цікавих об’єктів.
Часто бракує іншого — пояснення.
Людина може пройти повз старий будинок, не знаючи, хто там жив. Може щодня їхати Лук’янівкою і не уявляти, що це колись був район київської інтелігенції. Може сидіти на каві біля Рейтарської, але не знати історії сусідніх вулиць. Може приїхати в Голосіївський ліс і пройти лише кілька сотень метрів від входу. Або ж опинитися на ДВРЗ і навіть не здогадуватися, що перед нею цілісний архітектурний ансамбль.
Ковальов говорить про це як про проблему міської популяризації: цікаві місця не стають популярними самі собою. Їм потрібні історії, маршрути, екскурсії та люди, які покажуть, куди саме дивитися.
Степанець бачить у цьому великий потенціал для внутрішнього туризму. На його думку, Київ може значно більше розповідати про себе не лише через кілька знакових пам’яток, а через десятки менш очевидних локацій.
І, можливо, найцікавіше в цій історії те, що для нового відкриття Києва зовсім не обов’язково їхати далеко.
Іноді достатньо вийти з метро не на ту станцію, звернути з популярної вулиці у сусідній квартал, підняти голову на старий фасад або просто запитати себе: що було тут сто років тому?
Бо недооцінений Київ — це не обов’язково Київ, якого ми не знаємо.
Це часто Київ, на який ми просто перестали дивитися.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
