Туво зашити парасолю

Скляні двері з дерев’яним обрамленням ведуть у невелике приміщення. Стіни оббиті білою вагонкою, на широкому підвіконні рядочком виставлені кімнатні рослини. За ними самотньо сидить жінка із червоною помадою в тон до червоних літер «Фарбування та ремонт шкіряних курток». Працівниця майстерні «Айболить» задумливо дивиться у вікно, поки люди приходять та йдуть.

Маленька кімната не пустіє. Ліворуч розташована ще одна робоча зона, найбільш популярна серед відвідувачів. Жінка в білій блузочці та окулярах перевіряє талончики та повертає людям їхні парасолі, сумочки та наплічники.

— Мені треба зашити туво парасолю, — каже клієнт.

Вона опускає окуляри та кінчик носа і обережно обводить ручкою дірки у парасолі.

— То дуже великі дірки, ми вже їх не зможемо зашити. А малі будуть коштувати 4 гривеньки, — відповідає вона.

Майстри та їхні квартиранти

Майстерня на Дорошенка, 13 працює ще з 1970-х. Взагалі, за Радянського Союзу, у Львові існувала фірма побутових послуг з ремонту та виготовлення галантерейних виробів «Айболить», тож в кожному районі була власна майстерня від цієї фірми. Тепер їх залишилося лише дві, одна з яких і є «Айболить» на Дорошенка.

Читайте також: Ви праску не губили? Фоторепортаж з львівського бюро знахідок

Загалом тут працюють 12 майстрів, кожної зміни вони міняються. Усі вміють шити, ставити закльопки, пришивати блискавки та лагодити спиці.

Спочатку тут лише ремонтували парасолі та сумки, потім, аби менше платити за оренду, взяли до себе ще й годинникаря та ремонт шкіряних виробів. Відтоді майстри сумок та парасольок називають останніх «квартирантами».

У радянські часи до майстерні постачали матеріали: деталі, шкірзамінник, пістони, канітени — тепер працівники купують їх за власні кошти. Від того і за роботу беруть дорожче: бо треба ще знайти потрібну спицю чи кнопку, кажуть вони. Прейскурант із цінами незмінно висить біля столу видачі речей. Але оскільки кожне замовлення індивідуальне, тож ціни тут по домовленості.

У кого талончики

Черга все більшає і за 10 хвилин з чотирьох людей зростає до десяти. Леді на підборах з випрямленим волоссям та серйозним виразом обличчя підпирає стінку, не відриваючи погляду від телефону.

— Прошу забрати кошик, — лунає з майстерні.

Жінка швидко вихоплює свою плетену сумочку і з дитячою усмішкою вилітає з приміщення, цокаючи підборами.

— О, я знаю ті парасолі, вони міцні. Я завжди кажу, що таку добру парасолю треба зашити тільки і все, — каже працівниця майстерні.

Власниця парасолі гордо киває. Певно, пишається, що має таку ладну річ.

Ліворуч — віконечко годинникового майстра. Люди змушені нагинатись і пірнати всередину, аби віддати чи забрати свій годинник. Комірчина годинникаря темна, завішана наручними ремінцями та усілякими маленькими деталями та викрутками. Яскраве жовте світло лампи підсвічує маленьку лінзу у великій руці майстра. Під час перерви це віконечко зачинене двома зліпленими докупи шматками оранжевої пластмаси.

Старі, малі і молоді приходять сюди невпинно. Щоп’ять хвилин чути: «У кого ще талончики — підходьте до мене».

У цей час за прилавком майстерні стукають молотки та дзеленчать швейні машинки. Тут одночасно працюють шестеро майстрів. Кімната завішана кольоровими та чорними парасолями. Під стінами стоять столи з приладдям для ремонту дрібних деталей, стіни де-не-де вкриті старими календарями, а над дверима цокає годинник. Кімната переходить у ще одну, де за столом майстрині зашивають дірки на швейних машинках та пришивають ручки понівеченим наплічникам і сумкам. Позаду них — стелаж із десятками валіз, клатчів та жіночих сумок.

Приходьте тридцять років тому за костюмом сніжинки

Найдовше з умільців «Айболить» працює пан Любомир. Каже, що в жовтні буде 40 років, як він тут. Згадує, що раніше до майстерні приносили лагодити ляльок та шити карнавальні костюми.

— Раніше були примітивні плаття з дуже накрохмаленої марлі або костюми зайчика, — сміється. — Тепер на базарах є все, а раніше такого не було. Треба було вам років тридцять назад приходити. Ми тоді шили сніжинки, карнавальні костюми на Новий рік, якраз на вас, — згадує пан Любомир.

Нових майстрів сюди беруть дуже рідко. Останнім, 20 років тому, прийшов пан Тарас.

— Мене вчив оцей майстер, - показує на пана Любомира його колега. – А коли я вже навчився, то до нових сучасних речей пристосовувався сам. Тут усі вчаться, навіть старі майстри. Нова річ або парасоля появиться – і нам треба її розібрати, навчитися, як її ремонтувати. Не всі купляють нове і викидають старе, деякі хочуть відремонтувати, щоб річ служила далі, — пояснює пан Тарас.

«Айболить» став майже сімейним бізнесом: сюди приходять батьки, їхні діти та друзі. А знання про мистецтво повертати до життя парасольки і дамські кошички залишається поміж своїми.

Дарія Скрипнюк

фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.