Ви раніше займалися громадською діяльністю. Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
Перед початком повномасштабної війни я координував проєкт із організації навчання людей пенсійного віку, які могли здобути неформальну освіту. На початку вторгнення в мене було три сотні студентів. Коли почався наступ, ми одразу ж взялися вирішувати питання з поселенням, гуманітарною допомогою. З родиною вирішили залишатися у Львові. Я почав волонтерити спершу при Франківському ЦНАПі, а відтак у центральному штабі на Коперника.
Розумів, що можу робити більше, аніж допомагати, тому хотів вступити до війська. Черги до ТЦК були кілометрові. Тоді почали формувати нову 125-ту бригаду ТрО, і 3 березня я вже зголосився на свій перший добовий наряд. Так почався мій шлях у війську.
Розкажіть докладніше про свою службу.
У 125-й бригаді спочатку ми вважалися рекрутерами, ніхто нікого не гнав. Готувалися до оборони Львова, тому більша частина навчання була пов'язана із веденням бойових дій у місті, а не в лісопосадці чи на відкритій місцевості, з чим ми згодом і зіткнулися.
Це були радше теоретичні навчання. Намагалися залучати інструкторів, у цьому була велика потреба, адже тих, що мали бойовий досвід, перекидали одразу на фронт. У нашій роті, в якій є три взводи, зі ста осіб лише десять мали бойовий досвід, інші зброї в руках не тримали. Нам пощастило, що наш ротний мав бойовий досвід завдяки АТО. П'ять місяців ми готувалися, потім були бойові виїзди на полігони, відпрацьовували техніку, тактику, стрільбу, тактичну медицину.
У зону бойових дій виїхали в липні. Нас перекинули на Донбас, недалеко від Краматорська. Перші два місяці займалися влаштуванням окопів, ліній стримування. А на «нуль», де між тобою і ворогом 500 метрів, потрапили в жовтні.
У моєму відділенні були хлопці, які нещодавно закінчили школу або навчалися в коледжі. Були люди з різним досвідом, різних професій. Один хлопчина свого часу відкупився від строкової служби, щоб не потрапити в «армійщину», а тут добровольцем зголосився захищати Україну.
Важко було, коли дислокувалися в одній зі шкіл. Нас вчасно попередила розвідка про можливий приліт. І туди прилетіла ракета, жертв могло бути в рази більше. Ми з жахом усвідомлювали: не встигли потрапити на бойові позиції, як уже є загиблі. Це війна…
Тоді ще не використовували фпв- чи нічних дронів. Ми “заходили” навіть удень, нас «накривало», і це був фарт – своєрідна лотерея.
Одного разу зупинилися в сільській чотириповерховій будівлі, де не було води. Два тижні взагалі не милися, могли хіба що приготувати щось і взяти зі собою води на позиції. Два тижні ходили як чорти. А тоді перебували по три-чотири доби в окопах. Основне правило для піхотинця – що глибше закопаєшся, то безпечніше. І ось ти лежиш, копаєш під себе, мусиш усе контролювати і не знаєш, звідки ворог може поцілити.
Колись не було чіткого розмежування серед нас: всі були стрільці – від солдата до командира взводу. Коли ми були на «нулі», нам видали один 120-міліметровий міномет. Відповідно ми не мали чим відповісти ворогу. До січня 2023-го всі наші втрати були пов’язані фактично зі снарядами. З січня на підкріплення прийшла 80-ка та інші, і вже вони штурмували лісопосадку, вибивали «орків».
Січень був найважчим, бо в попередні два місяці ми мали багато втрат. Пам’ятаю, як мені дали відпустку на сім днів, на Новий рік, і вже на Різдво ми вийшли на позиції. Багато наших хлопців лікувалися після поранень, нових мобілізованих не було.
Зима видалася лютою. Спиш на землі при мінус 20-ть. У теплу пору року виходиш на позицію на три-чотири доби, в зимову – на добу-дві, на більше нереально. В січні у нашій роті зі ста бойових одиниць, як нас усіх називають, залишилося вісім. У лютому стало трохи легше, бо ті, що отримали поранення в листопаді, почали повертатися.
А як ви отримали поранення?
Мене поранило 1 березня. На перший погляд здавалося, що це доволі фартовий вихід, бо що таке 12 годин, якщо зазвичай зміна триває дві-три доби? Я був старшим у групі – командиром відділення, відповідав за ведення бойових дій на ділянці. Взагалі не любив цю позицію, бо там зазвичай тривали стрілецькі бої, від нашого окопу до їхнього було майже 70 метрів, намагалися десь штурмувати, але ворог хотів відбити у нас ці позиції.
Я одразу відчув, що щось не так, коли ми підходили до лісопосадки. Пішов першим і буквально метр до окопу не дійшов.
Ми знали, що противник перебуває вздовж посадки, але по нас неочікувано почали стріляти з яру. Кулі прошили мені живіт, одна пройшла навиліт. Я відчув нестерпний біль.
Пощастило, що там був насип, болото за ніч замерзло, закам’яніло, і його було неможливо «прошити». Крім того, куля потрапила в магазин автомата, і це змінило траєкторію. По рації повідомили, що є «трьохсотий», але підійти не могли, бо не знали, звідки стріляють. На 10-й хвилині я відчув, що мені стає гірше. Почалася внутрішня кровотеча, кишки всмоктували кров. Евакуація зайняла близько години. О 5:00 я зайшов на позицію, а в першій точці евакуації опинився приблизно о 6:20.
Мені вкололи знеболювальне в Лимані. Я дуже сильно хотів пити, але не можна було. Спрага мучила страшенно. Тоді мене привезли у Слов’янськ, де вже за допомоги сканера виявили внутрішню кровотечу і почали операцію.
Найважчою була дорога: так багато вирв, що мусиш об’їжджати, та ще й біль страшний. Якщо в тебе поранена рука чи нога, її можна до чогось зафіксувати, а живіт – ні. В тебе зашитий живіт, усе живе. Їхати зі Слов’янська до Дніпра треба було п’ять годин. Кожну яму відчуваєш. Було нестерпно. Ця дорога видалася найважчою в моєму житті. Вночі мене знову прооперували. Тоді якраз було багато втрат і поранених з-під Бахмута, реанімація була переповнена, був, як кажуть, конвеєр. Головне, що живий і дихаю. У лікарні допомагали волонтери, приносили речі першої потреби. Відтак важких поранених повезли потягом з Дніпра на Київ, вагони були спеціально обладнані під евакуацію, у нашому стояло вісім ліжок. Лише через тиждень я зміг випити бульйону, до цього мені капали по кілька годин якусь білу мікстуру, від якої спогади ненайкращі.
Уже в Києві під час КТ у мене в животі виявили шматки від кулі.
Розкажіть про лікування й реабілітацію. Що, на вашу думку, тут варто було б покращити?
Одна з найбільших проблем у госпіталях та лікарнях – відсутність кнопок виклику медперсоналу біля ліжок.
У мене була велика проблема зі сном. Після поранення я зрозумів, що можна не їсти, не пити, але без сну ніяк. Я не міг заснути 10 днів. Існує своєрідний метод тортур, коли людина засинає, її починають будити, бити струмом тощо. Я заплющував очі, але не міг заснути, кликав лікаря, просив снодійне. І якщо вдень у тебе змінюється картинка: хтось приходить, іде, то вночі ти просто дивишся в одну точку і не можеш заснути.
Були хлопці, які тільки лежали, бо не могли ходити. І ти мусив гукати, щоб до них підійшли. А вночі що робити, якщо комусь заснути було за щастя? Це досі не продумано, як і деякі умови в палатах. Коли я лежав у госпіталі в Івано-Франківську, там був туалет у палаті. Це дуже важливо для маломобільних.
Як проходила ваша реабілітація?
Мені дали відпустку за станом здоров'я. ВЛК я проходив півтора місяця, потім – МСЕК. Від поранення до звільнення зі служби минуло пів року. У вересні я був звільнений, а в жовтні вирішив волонтерити на Чернігівщині, в деокупованому селі Лукашівка, де відбудовували з нуля зруйновані будинки. Ми жили в палатках, були вітри, настали перші морози. До того ж я був на дієті. Всі ці умови дали ускладнення, мене схопило, викликали «швидку», забрали в лікарню, прокапали, і стало легше. В обласній лікарні сказали купити деякі медикаменти. Я ще здивувався: «А це нічого, що я ветеран війни, після поранення?». Повернувся у волонтерку, пробув там тиждень, і мене знову забрали в госпіталь, уже в Чернігів. Позапланово розрізали живіт, виявили кишкову непрохідність. Я лежав майже тиждень у реанімації.
То скільки операцій ви пережили?
Загалом шість за пів року. Проблема не в операціях, а в іншому. Я не встигав відновлюватися від операції до операції: знову дієта, знову намагаєшся ходити. Мені дали другу групу інвалідності на рік часу. У вересні маю ще раз проходити комісію.
У багатьох ветеранів є таке відчуття, що мусиш продовжувати службу. Я обрав ветеранський напрямок. Якщо не зможу воювати з автоматом у руках, то бодай буду дотичним до війська. Тепер моя місія – праця в Офісі у справах ветеранів при УКУ.
Ви очолили його в січні 2024 року. Чим займається цей Офіс?
В УКУ є певні цінності, важливі для мене. Мій позивний – Бур, бо колись я працював в організації «Будуємо Україну разом». Ми й досі близькі, багато хто з нашої спільноти воює. Тут я здобув можливості для розвитку. Офіс сформували фактично з нуля, постало багато викликів і випробувань.
Спершу ми формували офіс для випускників, військових, які належать до спільноти УКУ. Наразі маємо 140 військовослужбовців, котрі служать у війську, восьмеро студентів-ветеранів повернулися на навчання і четверо працівників – на роботу. Першочергово я думав над тими послугами, які ми можемо надавати нашим студентам та викладачам зі спільноти, але, звичайно, ми почали розширювати цей спектр, зокрема освітні послуги, які передбачають стипендії, можливість вступити до університету на пільгових умовах. Також у нас є сертифікатні програми, на яких ветеран платитиме тільки 20 відсотків від вартості.
Із якими проблемами найчастіше звертаються наші захисники?
Часто ветеранам пропонують лише консультаційні послуги, а їм потрібен юридичний супровід, який насправді мало хто надає, бо в багатьох випадках потрібно судитися. При нашому університеті створена юридична клініка, яка має багато кейсів такого супроводу. Наприклад, людина вже доходить до звільнення за станом здоров’я чи з інших причин, аж тут виникають якісь проблеми з документами або ж проблеми з виплатами, що потребують позову до суду, тому що тобі не дають того, що тобі належить.
Є ветерани, які хочуть вчитися, але відмовляються через вступні іспити. Є спеціальні умови вступу для учасників бойових дій та осіб з інвалідністю, для них організовують співбесіду, але вона також передбачає своєрідні іспити.
Також є потреба в психологічних послугах. Ми вже на етапі перебудови мислення, що це не соромно, що це такий самий фахівець, як і будь-який інший профільний лікар. Але в суспільстві досі присутня стигматизація щодо цього. З іншого боку, бракує спеціалістів – військових психологів. Якщо вони є, то тільки у війську, але насправді дуже мало готових працювати з військовими, бо це специфічна консультація і робота.
Є дуже багато індивідуальних точкових запитів, коли потрібно тимчасово поселити кудись ветерана.
Якими є найбільші потреби бійців після повернення з війни?
Перший запит – це час на відновлення. Тобі дають буквально кілька днів на відпочинок, якщо ти не був поранений або просто демобілізований, а далі ти повинен стати до роботи. Але яка може бути робота, якщо ти тільки вчора з окопу виліз? Як показує досвід, для людей, які повернулися з війни в цивільне життя, має бути період від трьох до шести місяців, упродовж яких за тобою зберігається місце праці.
Другий момент – це фінансова підтримка. Ветерани, яких звільнили зі служби, переходять, як кажуть, на свій хліб. Тому люди, які мають ампутації чи складні поранення, затягують лікування, щоби повністю одужати, а потім менше витрачати коштів. Є ще захисники з окупованих чи зруйнованих територій, їм треба харчуватися, орендувати житло. Я, до речі, на свою першу пенсію через інвалідність чекав сім місяців.
Третє питання – це працевлаштування. Ветеранам потрібен час на відновлення, а проблема з грошима підштовхує їх іти на роботу. Можливо, морально вони ще не готові до цього, але треба за щось жити…
А як у вас минув процес відновлення?
Спершу було важко, бо я жив у центрі міста. І коли проходив через середмістя, де все гуде, гуляє, грає музика, де немає відчуття війни, то психологічно це зачіпає, бо розумієш, що в цю хвилину на фронті гинуть хлопці. В тебе уже загострене сприйняття деяких речей, тієї ж російської музики. Тому ветерани інколи не виходять із дому, йдуть до магазину лише ввечері, починають замикатися в собі. Як показує досвід, швидше адаптуються все-таки ті, що швидше повернулися на роботу.
Кажуть, ми стаємо країною ветеранів. Як нам зцілювати рани війни?
Важко говорити про зцілення ран, коли війна триває, тому що ти зцілюєш одну рану, а на її місці з'являються ще дві.
Коли ми йшли до війська, то хотіли служити українському народу. І коли повертаємося до цивільного життя, хочемо, щоб український народ послужив ветеранам. Це має бути обов’язком. Потрібно створити такі умови, які допоможуть повернути військового, тепер уже ветерана, до цивільного життя.
Як нам ментально повернутися до того стану, коли ми всі мобілізувалися заради відсічі й перемоги?
Об’єднати всіх може хіба що страх перед більшою небезпекою, як це було на початку вторгнення, або перед великою ідеєю, як це було в 2014 році, коли українці зібралися й вирішили, що цей політичний режим більше не може існувати.
На законодавчому рівні треба ухвалити закон про демобілізацію. Війна триває вже третій рік. Звісно, люди боятимуться. Якби була конкретна політика, коли ти служиш, скажімо, три роки, а тоді демобілізуєшся, якби був гайд і алгоритм, що маєш робити, на що маєш право…
У більш мирних містах люди обурюються, коли когось насильно забирають до війська, і це момент, коли вони згадують про війну.
Але це гра на перспективу. Можливо, хтось відкупиться, хтось зачиниться вдома, але ми маємо бути свідомі того, що рано чи пізно потрібно буде воювати! І тепер є перевага, якої в нас не було на початку вторгнення, коли ми не мали вибору. У вас є можливість повчитися, підготуватися й піти у той підрозділ, в який хочете. Не всі служать на «нулі».
Цивільне населення має зрозуміти, що серед нього тепер є ветерани. Хтось втратив кінцівки, хтось поранений, але по ньому не видно. Потрібно включатися у волонтерство. Зараз триває боротьба проти ТЦК, хоча вони виконують свою роботу. На початках, коли я дивився відео з ТЦК, на секунду подумав, що це дико, що вони порушують права, коли заштовхують людину в бус, але через дві секунди згадував, що побратими в цей момент гинуть на війні, що їм потрібна підмога. Згадував, як було в січні, коли не вистачало людей. Я бачив цю несправедливість, і зараз мене перемикає, коли бачу її знову, коли їжджу на похорони до хлопців. Тому якщо ви не виконуєте свій обов’язок, не стаєте на облік, то чого дивуєтеся, що з вами вчинили неправильно? Адже це на руку ворогові. В мене є побратим, у якого шестеро дітей, який воював. То що, його сім’я не хотіла бачити його живим? Зараз він демобілізований. Тільки разом ми зможемо подолати ворога, якщо будемо підтримувати тих, що нас захищають. Бо наразі найбільше включаються сім’ї, у яких є військовий чи ветеран. Хтось молиться щодня, а хтось не завжди пам’ятає про війну…
На мій погляд, попри війну, зараз дуже сприятливий час для змін у країні. Кожен десятий буде ветераном. А це великий відсоток у спільноті, яка творитиме зміни. Цивільні також мають включатися в цей процес. Дай Бог, щоби кров побратимів не була пролита дарма.
Христина Гоголь
Фото надав Павло Коваль
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
