У Львові на Полі почесних поховань, що на вулиці Мечникова, закінчуються місця. Львів обрав нову ділянку.
Дуже болісно про це говорити, але війна триває, тож ми щодня маємо реагувати на виклики, які постали перед громадою нашого міста. З початку повномасштабного вторгнення захоронення воїнів у Львові здійснювали на Полі почесних поховань на вулиці Мечникова (колишньому Марсовому полі). Там залишилося 16 місць (дані станом на 21 листопада 2025 року). Перейдемо на локацію, яку вибрали разом із експертами, громадою міста, на вулиці Пасічній. Колись це місце називалося Пагорбом Слави. Тепер це буде Поле почесних поховань №87. Ця ділянка вже готова, ми врахували досвід, набутий під час планування території на вулиці Мечникова.
Для нашого міста завжди було важливо, щоб останній шлях воїна мав найвищий рівень пошани. Щоб усі захоронення наших воїнів здійснювали на центральному цвинтарі нашого міста, фактично в музеї-заповіднику (мовиться про Личаківський цвинтар. – Ред.). У 2014 році ми почали захоронення перших воїнів, які віддали життя за Україну ще під час так званої АТО (Антитерористичної операції. – Ред.). На початку повномасштабного вторгнення там закінчилися місця, і ми перейшли на Поле почесних поховань на вулиці Мечникова. На колишньому Марсовому полі теж були захоронення радянських діячів, але ми з повагою та пошаною на основі всіх дозвільних документів від держави здійснили перезахоронення, ексгумацію, очищення цих ділянок від тоталітарного минулого. Ми переосмилили минуле. Тепер це одне з найсильніших місць нашого міста, і багато людей із цим погоджуються.
Колишня територія Пагорба Слави зараз юридично належить до Личаківського кладовища. У минулому там теж був цвинтар, тобто перешкод щодо захоронень фактично немає. Так, ця ділянка з іншого боку, але ми плануємо створити алею пам'яті: з Поля почесних поховань на Мечникова до Поля почесних поховань на Пасічній 15 хвилин пішки.
З інфраструктурного та юридичного погляду все продумано, але як обійти ідеологічну складову: львів'яни пам'ятають Пагорб Слави як місце возвеличення радянщини. 9 травня сюди приходили комуністи з червоними прапорами та георгіївськими стрічками…
На це питання дуже добре відповів Почесний громадянин Львова, дисидент Мирослав Маринович, сказавши, що нам потрібно надати цій українській землі іншого сенсу. Ця територія не приватизована радянським минулим чи росією. Це українська земля, і наше завдання жодним чином не пов'язувати її з тоталітарним радянським минулим. Це достойне місце для поховань наших воїнів, звідти відкривається дуже гарний краєвид на місто. Я впевнений, що ми там створимо достойний приклад того, як потрібно вшановувати Героїв, як відображати велич української слави та визвольного змагання.
Раніше це місце було символом так званої пам'яті та ідеологічного зв'язку з радянським минулим. Щороку 9 травня воно ставало майданчиком для спекуляцій, скандалів, створення телевізійних роликів і відповідної пропаганди на російському телебаченні. Але війна все поставила на свої місця, і ми отримали дуже швидкі рішення та можливість винести це за межі Львова. Війна фактично пришвидшила те, що ми мали зробити раніше. Спочатку ми декомунізували й винесли все за межі нашого міста з Марсового поля, де уздовж центральної алеї були захоронення так званих військових у криптах. Ми це все ексгумували, там працювала комунальна установа обласної ради під керівництвом Святослава Шеремети. Ми все зробили згідно з процедурою і очистили українську землю.
Фото Романа Балука
Так само перед нами постало питання перенесення всіх елементів тоталітарного режиму з Пагорба Слави.
Цей меморіал був закладений у період Другої світової війни і вважався одним із шедеврів так званої тоталітарної системи вшанування «своїх». Там був захоронений один із провідників енкаведистів Кузнєцов та багато інших так званих визволителів. Ми отримали дозволи від Міністерства культури і перезахоронили останки на одному з наших місцевих цвинтарів. Добре, що в центральній частині міста у нас цього минулого вже немає. Станом на сьогодні там не залишилося жодного камінчика, жодного елемента, який би нагадував про цей період. Нині там майорить український прапор, вперше за довгий час.
Читайте також: Пагорб Слави у Львові: як в місті позбуваються радянської «реліквії» і що там може бути
До речі, цей меморіал був збудований з дуже дорогих матеріалів, зокрема з граніту. Те, що вдалося зберегти, ми передали музею «Територія терору».
Скільки місць для поховань на цій ділянці?
Свідомо не називатиму кількість місць. Ця ділянка дорівнює половині Поля почесних поховань на вулиці Мечникова. Якщо говорити про перспективу, то місто розпрацьовує декілька великих земельних ділянок у межах нашої громади для створення великого загальноміського військово-меморіального кладовища. Це питання держави, бо кожне місто, кожна громада стикаються з цим. Всі хлопці та дівчата, які віддали життя на цій війні, повинні бути достойно вшановані й поховані. І ми працюємо над тим, щоб, враховуючи європейську та світову практику, створити військово-меморіальний цвинтар, де можуть бути поховані військові незалежно від того, коли вони відійдуть до вічності. Навіть уже є випадки, коли хлопці, які були демобілізовані, з різних причин помирають. Мусимо їх вшановувати як Героїв. Ми розуміємо, що таких випадків буде більше. Над цим питанням працює експертна група, архітектори. Я впевнений, що це теж буде достойне місце, належним чином облаштоване і доступне в добиранні.
Який вигляд матиме Поле почесних поховань на Мечникова? З приводу цього тривали суперечки з родинами полеглих воїнів.
Загалом великі інфраструктурні проєкти в нашому місті реалізовуємо за підсумками архітектурного конкурсу. Це дає можливість подивитися на питання ширше, проаналізувати різні архітектурні рішення. І в цьому випадку ми теж проводили архітектурний конкурс. Перемогла команда архітекторів з Хмельницького. Ми взяли її проєкт за основу. Згодом були відгуки, що його треба доопрацювати. Ми почали обговорення з родинами полеглих і зрозуміли, що є багато дискусійних рішень, про які говорили родини, експерти, архітектори. І ми з Антоном Коломєйцевим, нашим головним архітектором, з моменту оголошення результатів конкурсу першої черги протягом року мали близько 50 зустрічей з родинами наших Героїв у сесійній залі. На кожній зустрічі було не менш ніж 30–40 представників родин, де ми дуже конкретно обговорювали все, що передбачене нашим проєктом. Проводили окреме анкетування родичів, запитували їх, яким вони бачать цей меморіал, що хотіли б змінити.
Візуалізація
Крім того, працювала ініціативна група з науковців, експертів. До неї входили Тарас Іщик, Іван Щурко, Іванка Димид – мама загиблого Героя Артемія, художниця. І так через біль, страждання, звинувачення, претензії до міської влади ми вийшли на діалог. Команда проєктантів дослухалася до рекомендацій родин. Це були дуже непрості розмови. Кожна така зустріч, гостра дискусія тривала не менш ніж півтори години. Але спілкування завжди дає результат, якщо мета полягає в тому, щоби врахувати думку тих, що висловлюють зауваження. Ми працювали понад рік і вже публічно презентували оновлену концепцію меморіалу. Її підтримали, і команда проєктантів почала роботу. На могилах будуть козацькі хрести, притаманні нашій військовій меморіальній традиції.
Окрім самої зони поховань, там буде музей, інформаційний центр, стіна і кімнати тиші. В кінці меморіалу постане композиція у вигляді ангела, який змінюватиме відтінок, коли на нього падатиме сонячне проміння.
Фото з сайту ЛМР
На наш погляд, це буде дуже цікавий приклад того, як може виглядати військовий меморіал. До речі, зараз дуже багато міст звертаються до нас по поради, як нам вдалося вийти на такі результати, принаймні в комунікації з родинами. На сьогодні ми перейшли до реалізації цього проєкту і хочемо вже на початку наступного року за сприятливих погодних умов почати перший етап його реалізації.
Візуалізація
Такі зустрічі ми проводили не лише з родинами, які мають похованих рідних на Личаківському цвинтарі. Розмовляли з тими, чиї рідні поховані на Голосківському цвинтарі. Там теж є окреме Поле почесних поховань. Фактично конкурс, який ми провели, став основою для того, щоби хрест і надмогильну плиту використовувати як єдиний стандарт пізнаваності військового поховання Героїв російсько-української війни у львівській громаді.
Вважаю, що на рівні держави, інституцій, які відповідають за цей напрямок, мала б бути запропонована окрема політика щодо вигляду військових меморіалів українських Героїв. Я не знаю, чому цього не було зроблено. Не хочу піддавати сумніву професіоналізм наших урядовців у Києві, але думаю, що такі рішення могли б допомогти громадам знайти відповіді на питання, які виникають. Майже на всіх зустрічах, які ми проводили, звучали типові запитання від людей. Вони загалом погоджувалися з тим, що цей меморіал досить добре звеличує постать військових, але було багато практичних запитань: чи буде лавочка біля могили? Як і хто доглядатиме могили? Чи буде паркінг? Чи прокладуть зручний пішохідний маршрут? Чи їздитиме туди громадський транспорт?
Читайте також: Як зміниться військовий цвинтар у Львові: символіка, простір і виклики
Мені подобається, як до спорудження військового цвинтаря підійшов Тернопіль. Я спілкувався з колегою Дарією Веретюк, яка є тамтешньою лідеркою зі збереження культурної спадщини, щодо меморіалізації політики пам'яті. Їм також було непросто, але вони молодці, обрали якісне рішення, щоб цей військовий цвинтар відповідав українській традиції військових поховань.
У Львові цього місяця проходила резиденція з політик пам'яті. До нас приїжджала колега з Ірпінської міської ради, відповідальна за спорудження меморіалу. Знаю, що вони теж працюють над тим, як має виглядати меморіал. Я не знаю, яка ситуація в інших містах, але не підтримую, наприклад, спорудження меморіалів швидкими темпами на основі готових гранітних плит. Вважаю це тимчасовим рішенням, яке не дуже добре показує велич наших Героїв, які віддали за нас життя. Питання військової меморіальної політики дуже важливе, громади мають підходити до нього обдумано й ухвалювати рішення на роки.
В останньому інтерв'ю міський голова Львова Андрій Садовий сказав, що звичайне поховання обходиться місту в майже 15 тисяч гривень. Чи це так?
Я теж слухав це інтерв'ю. Не аналізував, скільки коштів з бюджету витрачають на одне поховання. В нас ніколи не виникало думки, щоб перекладати це на родичів. У Львові з 2014 року ми взяли на себе обов'язок повного супроводу родин, яких спіткала така біда. Усі видатки, пов'язані з забезпеченням, організацією, релігійною і похоронною атрибутикою, повністю бере на себе місто. Ми навіть беремо на себе логістично-організаційні питання. Місто має для цього спеціальну програму. Велику частину організаційних питань беруть на себе Академія сухопутних військ, гарнізон із військовими частинами, Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла. В одному похороні задіяні понад 100 людей. І все працює як єдиний механізм.
Чи можуть інші громади дозволити собі такі витрати?
Це одне з пріоритетних питань кожної громади. Навіть дискусії не може бути, щоби не витрачати на це коштів. Я не знаю, чи у всіх громадах є так, як у Львові, але під час нашої навчальної резиденції ми зрозуміли, що не всюди так є. В Києві складніша ситуація: там часто родичі наших Героїв беруть на себе всі питання, пов'язані з організацією похорону. Вважаю це трагедією, так не можна, не можна залишати родину в біді! Це має робити влада на місцях. Чи спроможні громади? Це одне з питань життєзабезпечення, функціонування громади.
Війна принесла свої виклики: перший – забезпечення армії всім необхідним, щоб давати відсіч ворогу; другий – підтримка постраждалих від війни, зокрема родин, які втратили рідних. Громади повинні на це реагувати.
Я займаюся похованнями військових у Львові з 2014 року. Я богослов, закінчив Львівську духовну семінарію, тож тема поховань мені не чужа. Я ментально нормально сприймаю, що людина переходить від земного життя до вічного, тому мені цією темою неважко займатися.
З 2014 року на доручення міського голови я цим займаюся як звичайний спеціаліст у міській раді.
У 2014-му, коли почалася російсько-українська війна, державні органи влади були розбалансовані. Центри комплектування, в принципі, не знали, як займатися соціальним супроводом родин. Обласній військовій адміністрації було не до того. І ми як громада опинилися перед питаннями, на які треба було давати відповіді негайно. Наприклад, ми отримали сповіщення про те, що, боронячи нашу державу, загинув генерал Кульчицький. Він був перший, хто віддав своє життя з нашого регіону. Досі пам’ятаю цей великий похорон на Полі почесних поховань №67. Уже тоді ми почали думати над тим, що мусимо мати відповіді на такі виклики. Далі було Зеленопілля, де одночасно загинуло багато українців, троє з яких були львів'янами. Пригадую прощання з трьома хлопцями в Гарнізонному храмі. Це було дуже непросто. В час, коли не дуже якісно функціонувала державна система управління, постало питання організації всіх цих процесів. Я на доручення міського голови їздив до родини Голубів, щоб повідомити їх про загибель сина. Йому виповнилося лише 18 років. Він пішов добровольцем і героїчно загинув на цій війні. Відтоді ми почали випрацьовувати свій протокол.
Львів дуже гостро реагує на теми, пов'язані з національно-патріотичними елементами. Тема військового похорону стала ключовою для всієї громади. І ми разом з Академією сухопутних військ, з теперішнім владикою, а тоді ще отцем УГКЦ Степаном Сусом почали напрацьовувати модель того, як Львів прощатиметься з Героями. Кожен узяв на себе певні функціональні обов'язки: Церква – свої, Академія забезпечила військовий протокол (оркестр, почесну варту, салютну команду і те, що пов'язане з військовою атрибутикою), міська рада взяла на себе організацію, супровід і забезпечення відповідних потреб.
Але головною в усьому цьому стала перша розмова з родиною Героя, щоб зрозуміти, що їй підходить. Гарнізонний храм належить до УГКЦ, але в нас усі конфесії між собою доволі легко, вільно спілкуються. Навіть був випадок, коли ми хоронили у Львові зятя священника Московського патріархату. Уявляєте? Його зять був у 3-й штурмовій бригаді. Я одразу впізнав цього священника і думав, що він запитуватиме про храм, конфесію. Але ні, все було відповідно до нашого протоколу – прощання розпочиналося з Гарнізонного храму.
Чи бувають серед загиблих атеїсти? Це дуже делікатне питання. Повернімося до важливості першої розмови з родиною полеглого. Нам вона дуже потрібна, щоб знайти відповіді на всі питання, тому що кожна родина реагує по-різному. Від цього й відштовхуємося. На такій зустрічі з родичами обговорюємо всі питання, пов'язані з організацією, визначенням дати, місця, логістики. Окреме питання – впізнавання тіла у морзі. Хтось бажає мати ввечері парастас, а хтось ні, хтось просить про прощання з Гарнізонного храму, а хтось має духовний сентимент до своєї парафії, яка, наприклад, на Сихові. І ми напередодні похорону веземо домовину з тілом до храму, який обрала родина, а вже наступного дня відбувається військовий протокольний церемоніал похорону з Гарнізонного храму.
Спершу було так, що люди не реагували, не зупинялися, коли відбувалося прощання на площі Ринок. Не всі, звісно. Але громада, на жаль, почала призвичаюватися до військових похоронів. У центральній частині міста завжди людно, але там не завжди львів’яни. Церемонія могла проїжджати від храму через площу Ринок і далі за маршрутом до Личаківського цвинтаря, а люди могли в цей час просто пити каву. Тоді міський голова дав доручення залучити міського сурмача. Міський сурмач є символом Львова. Він уже понад 20 років виконує мелодію міста з ратуші. І цей символізм ми перенесли вниз, на площу, до воїна. Сурмач виконує сумну мелодію, і вся площа ніби завмирає. Це символ того, що на цей час завмирає все місто. Чи тільки сурмач вирішив це питання? Ні, ми спілкувалися з власниками різних закладів, зокрема освітніх, щоб вони виходили. Бо природа людська має здатність черствіти. Мусимо нагадувати, що в нас війна.
Останній шлях воїна починається з одного з головних храмів Львова, далі – центральна площа. Перед ратушею йому віддають шану, відтак хоронять на головному цвинтарі нашої громади. Це комплекс заходів, які возвеличують Героя, показують, що його смерть була недаремною.
Чи запрошуєте психолога на першу зустріч з родиною полеглого?
На 12-му році цей процес комунікації вже досить відшліфований. Нам допомагають у комунікації з родинами центри комплектування, бо саме вони повідомляють родини про загибель військових. Раніше це робило місто.
Запрошуємо родини до спілкування в ратушу зазвичай з 12:00 до 14:00.
У нас достатньо часу, щоб підготуватися, навіть якщо родина просить, щоб похорон відбувся наступного дня. В один день ми можемо мати один похорон, а можемо й три. Були випадки, що мали шість похоронів на день. У такому разі три похорони зранку на 11:00 і ще три на 14:00. Був один дуже великий похорон: 14 воїнів, які загинули одночасно. У Львові ми теж ховали їх з Гарнізонного храму. Це був дуже важкий похорон, тому треба було спілкуватися з усіма родинами. Ми все гідно організували. Троє з тих 14 хлопців поховані на Личаківському кладовищі.
У нашій команді нема професійних психологів. Спочатку всі зустрічі з родинами проводив я особисто. Так, іноді було непросто, бо кожен випадок індивідуальний, кожна сім’я по-своєму переживає втрату рідної людини.
Читайте також: Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки
Наше спілкування починається зі слів: «Вам не варто перейматися організаційними питаннями. Ми в усьому вам допоможемо. Вам треба тільки прийти, поінформувати своїх рідних про час, дату похорону і допомогти нам скласти біографію». Це три речі, про які ми просимо родину. Все інше забезпечує місто разом із військовими та Церквою.
Однак бувають різні складні ситуації. Пам’ятаю випадок, коли виникло непорозуміння в родині щодо місця захоронення воїна. Молодий хлопець з Хмельниччини проходив навчання у Львові, тут познайомився з дівчиною. І коли він загинув, мама і вже дружина не могли дійти згоди, де його поховати. Згідно з законом першочергове право на ухвалення такого рішення має дружина. Вона хотіла, щоб поховання відбулося у Львові, а мама просила поховати його на Хмельниччині. На це знадобилося пів року: були судові рішення, одна інстанція, друга, третя. У підсумку суд виніс рішення на користь дружини. Ми двічі запрошували родину Героя з Хмельницької області до Львова. Окремо спілкувалися з мамою, окремо з дружиною, намагалися знайти компроміс. Відтак частина прощання відбувалася на Хмельниччині, а поховали воїна на Полі почесних поховань на Личаківському кладовищі.
У всіх цих розмовах з родинами керуємося передусім їхньою думкою, їхнім рішенням, бо це все людські долі, людські історії.
Приємно, що після похорону бувають дзвінки від родичів зі словами подяки. Це допомагає мені продовжувати свою роботу.
Іноді на прощання виходить пів міста, а іноді людей зовсім мало…
На Личаківському цвинтарі захоронений один невідомий воїн, якого не змогли ідентифікувати. Це, до речі, був дуже особливий похорон: чи не пів міста прийшло провести його в останню путь. За його могилою зголосилася доглядати львів’янка. На цьому кладовищі спочивають її чоловік і брат.
Львів’яни вже призвичаїлися до традиції прощання з військовими. Був випадок, коли громада обурилася, що на площу Ринок майже ніхто не вийшов з міської ради. Насправді це був вихідний день, а працівників у суботу нема. До церемонії прощання залучені й депутати міської ради, але в той день їх не було, на площі було малолюдно. Міський голова перебував у відрядженні. Здається, був лише його заступник Андрій Москаленко. Так, були зауваження від громади, більше такої помилки ми не повторимо!
Щоранку о 9:00 Львів завмирає, віддаючи шану загиблим захисникам і захисницям. Це почалося зі Львова, тепер це впроваджують інші міста. То була ініціатива львів’янки, нашої Героїні, яка вже загинула і похована на Личаківському цвинтарі, Ірини Цибух. Для Львова важливим є вшанування наших Героїв у різний спосіб.
Світлана Жаб'юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
