Чотири роки тому українці прокинулися в іншій реальності. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну — день, який для мільйонів став точкою відліку нового часу. Часу сирен, черг, евакуацій, рішень без права на паузу. Часу, який досі триває.
«Ми не “пост”, ми — “під час”»
Психоаналітик Сергій Куліда так описує стан, у якому країна живе вже чотири роки:
«Ми переживаємо щось, для чого в психології досі не існує адекватного терміну – усі наявні, ПТСР, комплексна травма, пролонгований стрес, створювалися для тих, хто вже вийшов із зони небезпеки. А ми й досі в ній. Ми не “пост”, ми “під час” – і це “під час”, яке триває вже чотири роки, зробило з нами щось таке, що потребує не діагнозу, а нового словника».
Це — про досвід, який не вкладається у підручники. Про життя між тривогами, де майбутнє вимірюється не роками, а днями.
«Олег уже стояв на порозі у військовій формі»
Ольга Воробйова згадує ранок, який змінив усе:
«Ранок.
Я пішла в магазин купити продукти, бо ж війна почалась…
Коли повернулась, Олег вже стояв на порозі у військовій формі з наплічником.
Наші погляди зустрілись. Ми, які так любили годинами розмовляти один з одним, мовчали».
Разом із чоловіком, який загинув у 2022 році, вона заснувала курс психологічної допомоги для бійців АТО «Щасливі разом».
«Ми — держава»
Народна депутатка від Львівщини Наталія Піпа пам’ятає інший страх — політичний:
«24 лютого я вдягнула вишиванку відразу і з певними перепитіями, я та інші народні депутати таки зібралися у залі ВРУ.
Один з найбільших страхів, що депутати не доїдуть, що не буде 226 голосів, відповідно, що не буде “воєнного стану”.
Не буде воєнного стану — всі інші дії будуть нелегітимні… а це означало — підпілля. Але ми усі з вами — не підпілля вже давно! Ми, на щастя завдяки попереднім поколінням, ми — держава!»
У той день рішення ухвалювалися швидше, ніж встигала приходити паніка.
«Це був не спокій. Це був шок»
Блогерка Тетяна Перевєдєнцева пише:
«Не всі в перші години плакали.
Багато хто просто не вірив.
Багато хто жив по інерції.
Ми теж.
Зараз згадую це і розумію — це був не спокій. Це був шок. Мозок просто захищався.
Чотири роки…»
І справді всі переживали цей час по-різному: хтось збирав «тривожну валізу», хтось варив каву, хтось їхав на роботу — ніби це звичайний четвер.
«Подібні дні дуже проявляють людей»
Письменник і режисер-документаліст Руслан Горовий згадує:
«Чотири роки тому весь цей день ми з Людою шукали, хто б забрав її з Дарусею на Захід. Подібні дні дуже проявляють людей — як хороших, так і гівнюків».
Війна показує все — страх, солідарність, егоїзм, жертовність. У перші години це стало особливо явним.
«Протриматись ще один день»
Поет і військовослужбовець Павло Вишебаба описує стратегію, якою зараз живе, на жаль, її впізнають мільйони:
«Кожне прокидання – це розчарування, що я досі тут.
Кожного дня я кажу собі “я більше не можу”…
Але кожного дня я пʼю каву, ібупрофен і думаю — протримаюсь ще цей день…
Думаю, так і виглядає наша стратегія на цю війну: протриматись ще один день, і ще один, і ще».
Війна стала марафоном витривалості — як фізичної, так і моральної.
«Це моя країна. Це моя війна»
Парамедикиня і військовослужбовиця Катерина Поліщук, відома як «Пташка з Азовсталі», пише:
«Я не можу собі дозволити зупинитись. Бо вони не зупинились тоді. Вони сформували мій хребет.
І так. Якби сьогодні я прокинулась тією датою, я б все зробила так само.
Це мій шлях.
Це моя країна.
Це моя війна».
У її словах — прийняття відповідальності й відданість своїй країні.
Дві війни однієї мами
Анастасія Гладиш згадує, як 24 лютого тримала на руках новонародженого сина:
«Я тримала тебе на руках — такого крихітного, теплого, новонародженого…
Тоді я думала лише про одне — як тебе захистити…
І навіть уявити не могла, що через три роки — у січні 2025-го — почнеться ще одна війна. Моя особиста. Найстрашніша. Війна за твоє життя».
Її син Марко бореться з м’язовою дистрофією Дюшена. І це ще один вимір великої війни — коли до загальнонаціональної додається особиста.
«Я й досі не розбираюсь у війні»
Письменниця і драматургиня Наталка Ворожбит ділиться віршем, в якому описані відчуття, знайомі багатьом українцям:
«Ви розбираєтесь у війні? Я й досі ні.
Я трохи розбираюсь в вині і трохи в письмі.
…
Щоб що? Навіщо? скажіть мені
Ви мабуть розібралися у війні. Я – ні».
Навіть за чотири роки відповіді не стали простішими.
«Майбутнє настане. І це неминуче»
Правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук нагадує:
«24 лютого 2022 року я написала у фейсбуці: “Буде складно, але ми вистоїмо. Проти Путіна грає історія”.
Пройшли чотири роки. Ми на правильному боці історії. Путін не може виграти на полі бою, тому його головна зброя — терор проти цивільних. Але майбутнє настане. І це неминуче».
Чотири роки — це вже не тільки спогад про один ранок. Це досвід покоління. Досвід країни, яка вчиться жити «під час», не втрачаючи здатності мріяти про «після».
І, можливо, стратегія для українців справді звучить просто: протриматись ще один день. А далі — буде видно.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
