Про медичне капеланство

Звичайно, коли я починав свою працю як медичний капелан 6 чи 7 років тому, то на початку я дуже переймався тим, як я прийду до хворих. Адже мене запрошують туди, де є біль і горе. Я не знав, які слова розради я скажу там, де мене чекають. Адже люди в такому стані від священика не хочуть чути лише слова молитви. У такий час вони чекають слів підтримки та розради. Я знав, що жодне слово – чи президента, чи священика – кардинально не вирішить проблеми. Але я також знав, що моя присутність там є важливою. Бо коли священик поруч – є підтримка, є якась надія, є молитва. І в такому стані для людей дуже важливо, що поруч є хтось, хто молиться за твою дитину, за тебе чи за ту ситуацію, в якій ти опинився.

Навіть коли близька людина померла, і священик вже практично нічого не змінює в цій ситуації, він приходить просто віддати належне цій людині, цій родині, тілу. У такій ситуації навіть якщо ти нічого не говориш, а просто молишся, найбільша ефективність в тому, що ти є присутній – щоб людина почула, що хтось є збоку і комусь небайдужа її рана. Підтримка, відчуття того, що ми є всі разом допомагає легше пережити і смерть, і розлуку, і хворобу.

Про те, чого можуть навчити хворі

Будучи медичним капеланом, я маю нагоду працювати з хворими дітьми. Часто мені доводиться хрестити новонароджених дітей з різними вадами, патологіями, іноді навіть вадами, несумісними з життям. Перед Великоднем була ситуація, що мене чекали, щоб охрестити дитину. Мама цієї дитини розповіла, що зовсім не готова до Великодня, що вона не пекла паски, але вона мені сказала: «Я не переймаюся, що я не готова до свят. Основне для мене – здоров'я дитини. Христос – це є наша Паска, і я вірю в Христа». Такі свідчення людей дають тобі сили в служінні. Іноді, йдучи до людей, до хворих дітей, хочеться якось підтримати батьків словами. А ти приїжджаєш від них, також відчувши підтримку. Бо вони тобі своїм життям показують, як потрібно переживати ці моменти – з твердою вірою в Бога. У кожному хворому є лікар, а у кожному лікареві є хворий. Тому ми також вчимося у хворих, як бути лікарем і як зцілювати духовні рани.

Про бажання побути дитиною

Де б ти не був – чи ти їдеш за кермом, чи ти на вулиці, чи ти в себе в родині – тебе всі зустрічають насамперед як священика. Іноді хотілось би, щоб тебе покликали по імені, без «отче», чи відчути себе дитиною у батьків. Це іноді можливо у присутності найближчих – друзів чи однокласників. Але переважно ти є під об'єктивом людських очей, людських душ.

Про чудо хрещення

Маленькі зцілення відбуваються і сьогодні, і в цю хвилину, і будуть відбуватися завтра. У мене особисто був такий випадок, коли ми охрестили новонароджену дитину в реанімації. У дитини був дуже важкий стан, потрібно було оперативне втручання – була звужена серцева аорта. І на наступний день після хрещення батько дитини дзвонить і каже, що лікарі ще раз провели діагностику і звуження кудись зникло, розійшлося само, і оперативного втручання не треба – дитину виписують з реанімації в палату. Такі маленькі дива стаються. Коли ми хрестимо дитину, Церква називає таку дитину новопросвіченою, новонародженою. Це друге народження дитини. І справді це духовне народження може переламати хід фізичного життя.

Про те, що підштовхнуло стати священиком

Мій рідний брат, старший від мене на 4 роки, був семінаристом старших курсів, коли я ще вчився в школі. Мені подобалося бачити його семінарійне життя. Коли я приїжджав провідувати його, я бачив семінаристів, які ходили в довгих рясах, ніби духовне військо. І я почав замислюватися над тим, щоби піти його шляхом. Це такі маленькі поштовхи звідусіль – парох в селі, священик, батьки, хтось з рідних, які тебе підтримують у твоєму життєвому виборі стати священиком.

Про хвилини, коли забуваєш про все

Моє хобі – це спорт. Дуже люблю футбол, волейбол, настільний теніс. У цьому спорті на якусь годину ти забуваєш, ким ти є, відключаєшся від всього і зосереджуєшся на грі. Також дуже люблю ловити рибу. І коли це гарна риболовля, це тішить і дає тобі можливість переключитися на щось інше. А це дуже важко у житті священика.

Текст – Наталія Горбань, фото – Андрій Поліковський, оператор – Володимир Барчук