Особистий виклик. Три історії львівських військових

679 0
Сьогодні, 6-го грудня, Збройні Сили України святкують 25-ту річницю. Упродовж чверті століття вітчизняні військовослужбовці забезпечують оборону держави. 2014-й рік став знаковою сторінкою історії армії, коли для захисту країни мобілізувалися молоді українці. Пропонуємо думки й життєві поради колишніх бійців АТО, які здобувають звання офіцера й хочуть повернутися на фронт, якими вони поділилися в проекті Tvoemisto.tv «Вони залишаються».
фото: obozrevatel.com

фото: obozrevatel.com

«Львів – дуже патріотичне місто, але багато людей є патріотами лише на словах»

20-літній Юрій Закопець, позивний «Калина», до того, як піти добровольцем на Схід, був звичайним підлітком: любив музику, грав на фортепіано та віолончелі, а на життя планував заробляти малярем-реставратором декоративних робіт. Втім, сьогодні Юрій – вихованець Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та майбутній офіцер Збройних Сил України, який довгий час провів у зоні АТО. Під час бою у Пісках юнак прикрив товариша і взяв на себе силу удару вибухової хвилі від міни, що розірвалася на п’ятиметровій відстані. Побратим залишився неушкодженим, а Юрій отримав численні поранення від осколків. За цей вчинок боєць нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

«Сьогодні модно одягати патріотичне, кричати «Слава Україні», розмахувати прапором. Але не всі розуміють що це означає, – каже хлопець. – Для мене прапор символізує цілісну державу, співаючи гімн, який існує для того, щоб збагатити свій емоційний стан,  –  я згадую про товаришів, про війну. А кажучи «Слава Україні! Героям слава!» я віддаю шану воїнам, що загинули… Сьогодні дуже багато молоді витрачає час на непотрібні речі і не розуміє масштабу проблеми. У компанії з друзями усі сильні та героїчні, коли ж приходить  повістка, то всі косі, криві, сліпі, немічні, – зауважив Юрій Закопець. – Більш за все хотів би, щоб усі люди зрозуміли, що війна не припинилася і потрібно робити самопожертву заради спільного блага – щось собі заборонити, щоб зробити добру справу. Наприклад, утриматись від розваг, а на заощаджені гроші долучитися до придбання того ж таки бронежилета».

Ми мало усвідомлюємо цінність життя, поки не потрапляємо в небезпеку

30-річний львів’янин боєць-контрактник 80-ї аеромобільної бригади першого батальйону Андрій Пец одним із перших вирушив на Схід. Чоловік пережив події у Луганську, Слов’янську та Миколаївці, бачив на власні очі початок АТО. Сьогодні навчається у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

«Побратим, молодий танкіст, буквально, врятував мені життя, – розповів Андрій Пец. – Він вчасно побачив ворожий розрахунок СПГ, який був наведений на колону (мій БТР тоді рухався першим) і готувався до атаки: танкіст швидко прийняв рішення – виїхав поперед нашого БТРу і взяв вогонь на себе. Танк загорівся, але вогонь легко вдалося загасити власними силами. Якщо б удар прийняв наш БТР, від нього б нічого не залишилось».

«Коли бачиш смерть товариша на свої очі, мимоволі думаєш: «Зараз – він, через п’ять хвилин – я, або через годину, чи через день – я… Тоді зрозумів фразу «перед моїми очами проплило все життя», – наголосив боєць. – Хто запевняє, що було не страшно, я йому не вірю. Коли ми впали на землю, тоді хотілося просто розчинитися у ній».

У труднощах люди повинні ставати сім’єю і підтримувати один одного

Пройшовши Майдан, переживши події на вулиці Грушевського, двадцятиоднорічний львів’янин Олег Мацишин, який до Революції Гідності працював барменом, зрозумів, що його боротьба тільки починається. На Схід потрапив добровольцем і опинився у батальйоні «Донбас» фактично із перших днів його створення. Зараз здобуває освіту офіцера.

Спершу аеропорт був стратегічною точкою і свого роду фортецею, адже була інформація, що використовуючи злітну смугу сепаратистам постачатимуть зброю, але після численних смертей з українського боку, командування дало наказ відступати. Але тоді самі солдати вирішили обороняти аеропорт до останнього. Це рішення підтримала більшість. Для кожного «залишитись до кінця» – стало особистим викликом.

 «Тримати оборону аеропорту було важко не лише через постійні обстріли противника. У грудні-січні не було питної води і солдати, щоб вижити, топили сніг і пили його, – розповідає боєць. – Попри такі труднощі там сформувалася справжня сім’я, адже кожен ділився з іншими усім, що мав. На добу ми могли спати годину-півтори, бути втомленими та виснаженими, але не давали один одному падати духом».

Опублікувала Людмила Рубцова


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар