19 липня Сихівський районний суд постановив конфіскувати у власниці американського стафордширського тер’єра, який начебто покусав дитину. Вона наполягає, що собака лише подряпала хлопчика. Свою думку про цю історію висловив зоозахисник Ігор Сайко. У продовження дискусії – колонка зоопсихолога Олександри Береговенко.
Історія про собаку, що травмував дитину на самокаті – чи про дитину, яка самокатом наїхала на собаку – в черговий, напевно, тисячний раз продемонструвала явища, які залишаються нормою через моральну незрілість нашого суспільства. Не оцінюватиму конкретну ситуацію, свідком якої не була, але хочу привернути увагу мислячих людей до кількох складових проблеми.
Перша: незрілість особистої відповідальності та перенесення цієї відповідальності на тих, хто не може відстояти свої права.
Собака, навіть попри те, що вона жива істота, є власністю людини. Такою ж, як черевики, автомобіль, кухонний ніж і футбольний м’яч.
Власністю керує людина, її руки та мозок, і саме людина несе повну відповідальність за своє майно. Проте в морально незрілих суспільствах і неправових державах люди схильні переносити відповідальність із себе на богів, випадок, стихію тощо. Кого і що завгодно, крім самих себе.
Поводяться так не лише ті, хто повинен нести відповідальність, а й постраждалі. Чому? Можливо, думають про те, що колись і вони будуть у чомусь винними та уникнуть кари. Класика психології.
Цей механізм спрацював і в історії про «агресивного» собаку – чомусь основне покарання понесла вона, а не її власниця.
Абсурдність судового рішення, яке яскраво віддзеркалює сутність нашої судової системи, в тому, що на місці собаки, яка спричинила травму дитини, міг бути черевик або сумка. Але нікому не спало б на думку карати власність.
Чому ж собака розплатився за помилку людей з обох сторін?
Саме тому, що всім найлегше й найвигідніше робити його «подушкою для биття». Як у середньовіччі, коли судили і спалювали курку за те, що сусідська корова перестала доїтися.
Друга: міф про бійцівські породи. Це ще один спосіб шукати винних на стороні – породи, гени тощо. Знову ж таки, знімаючи з себе відповідальність за формування навколишнього світу.
У цивілізованих країнах є закони, які встановлюють рамки прийнятної поведінки та відповідальність за їх порушення. Чому в нас їх немає? Тому що, якщо вони почнуть діяти, в більшості випадків винними в інцидентах із домашніми тваринами будуть не їхні власники, а ті, хто зараз уважається постраждалим.
Чим відрізняється Ferrari від «жигулів»? Чи джип від мопеда? Танк від фури?
Водієм! Ось і все. Саме від водія, від його рівня знань та відповідальності, залежить те, як діятиме той чи інший транспортний засіб. Різниця лише в тому, що джип може завдати більше шкоди, ніж мопед – хоча й це не факт. А у Ferrari гальмівний шлях довший, ніж у «жигулів».
Проте люди не вішають на одні машини ярлик «убивць», а на інші – «мирного металу». Логічно – вимагати якісного навчання та тестування майбутніх водіїв. А якщо трапиться аварія, карають не автомобіль, а того, хто був за кермом і спричинив пригоду.
Те саме стосується собак. Щоденна поведінка, спокійна реакція на критичні ситуації, прояви агресії чи навпаки – терпимості й доброзичливості – все це формується людьми. Собака – дзеркало світу, який її оточує.
Як і наші діти.
Мене не дивує, що є тварини з не завжди адекватною поведінкою, зважаючи на кількість неадекватних людей довкола.
Третє: тварини не мають належного захисту своїх прав. Який у цивілізованому суспільстві так само гарантований, як захист прав дітей. Це означає, що люди усвідомлюють свої права та обов’язки та – головне – поважають права та обов’язки інших.
Всі чули, хоча й не всі розуміють, що для багатьох людей собака чи кіт – член родини. Водночас усі знають, що ніхто не зобов’язаний любити чужих дітей. Достатньо поважати їхні права й не порушувати їх. Те саме стосується й тварин, незалежно від їхнього вигляду й породи. Коли це станеться, тоді ми станемо суспільством, яке має право називатися зрілим, розвиненим і сучасним.
