Історик Олександр Ткачук описує, як оселя Світличних у Києві перетворилась на осередок українського духу, вільної думки й солідарності, а сам Іван – на взірець мудрості, доброти й незламності.

Український національно-визвольний рух у ХХ столітті мав три рівноцінні періоди розвитку: перший, соціалістичний (1895‒1921), другий, націоналістичний (1926-й ‒ середина 1950-х) і третій, національно-демократичний (1959‒1991). Радикально відмінні ідеологічно, вони були спільні в головному ‒ прагненні вибороти незалежну Українську державу.

Дивовижно, але серед найяскравіших представників третього періоду було багато вихідців зі сходу України, з Донбасу: Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Руденко, Олекса Тихий, Петро Григоренко. І серед них особливо яскрава постать Івана Світличного ‒ безсумнівного інтелектуального і морального провідника цього руху спротиву. Як образно висловилася з подібного приводу галичанка, одна з наймолодших учасниць руху спротиву шістдесятих років Ольга Андріяшик, «без Івана наших хлопців не було б». Ні, звісно, рух спротиву був би, але виглядав по-іншому: значно слабше, менш виразно й перспективно.

Сучасній молодій людині, щоб адекватно уявити собі той історичний період, необхідно передусім усвідомити реальний стан народу ‒ гранично обезкровленого, надломленого, який за якихось 40 років пережив дві воєнні поразки, три Голодомори і безперервні хвилі репресій, коли безжально викошували кращих його представників. Вороги загнали українців на самий край безодні, плануючи безжально зіштовхнути вниз. Цей катастрофічний стан народу декількома поетичними рядками яскраво передав Василь Стус на смерть Алли Горської: 

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.

І все ж цей спочатку порівняно невеликий гурт людей, що згодом отримав  назву «рух шістдесятників», своєю безоглядною жертовною боротьбою зумів зробити неможливе: заснувати, а згодом і очолити загальнонаціональний рух, який через декілька десятиліть приведе Україну до державної незалежності. 

Як згадують шістдесятники, до місць проживання Івана Світличного в Києві з усіх боків тягнулися українці. Вони всі хотіли з ним поспілкуватися, почути пораду: що почитати нового, у кого можна взяти самвидав, як поводитися з радянською владою. І він з ними всіма відповідно до їхнього світоглядного стану знаходив спільну мову, давав цінну пораду. Комусь міг дати почитати непідцензурного Василя Симоненка, а з Михайлом Горинем, наприклад, міг поговорити про форми і перспективи національно-визвольної боротьби. Їм усім,  згадує у спогадах Світлана Кириченко, Іван відкривав український погляд на всі суспільно значущі проблеми, формував український кут зору. 

Головний архітектор-урбаніст Пенсільванського університету Тит Геврик, описуючи свою першу поїздку в Україну в 1967 році, згадує такий епізод спілкування зі Світличним: 

«Нас вразило якесь особливе ставлення киян до Світличних. На Хрещатику, на Володимирській випадкові перехожі надзвичайно прихильно зустрічалися з нашими гідами: переходили вулицю, щоб привітатися, потиснути руки, обмінятися кількома словами. У нас було враження, немов скромні Світличні були центром уваги в киян». 

Іван Світличний у парку на Володимирській гірці. Вид на Дніпро

Таке «обоготворення» Івана більшістю тих, що його знали, було викликане не лише глибиною його інтелекту чи енциклопедичною широтою знань, хоча й це було притаманне йому. Як влучно зауважить згодом Євген Концевич, Іван мав якусь природну пастирську і лікарську доступність, м’якість і мудрість у стосунках з людьми. Що спонукало їх, як образно висловиться Михайлина Коцюбинська, злітатися до нього, як метелики на світло.

Михайло Горинь лаконічно й точно однією назвою свого есею визначив місце Івана Світличного у вітчизняній історії ‒ «Архітект шістдесятників». Та не лише учасники руху спротиву так оцінювали його, подібне бачення було притаманне й ворогам, передусім представникам радянської репресивної машини. 

Наведемо характерний приклад переслідування Світличного, взятий зі спогадів колеги по видавництву «Наукова думка» Івана Кравченка, що відбувся у президії Академії наук. Розмова точилася в кабінеті секретаря парткому Костянтина Ситника:

«‒ Ви кого взяли на роботу завідуючим редакцією мовознавства?  

‒ Світличного, – каже Сашко (виконуючий обов’язки головного редактора Олександр Великохатько).

‒ А ви знаєте, хто то такий? 

‒ Знаємо. Прекрасний літератор. У філології кохається. Ми такого давно шукали. 

‒ А ви погодили кандидатуру в парткомі?

‒ Ні, ми питалися в райкомі, заперечення не було. 

‒ Та це ж махровий буржуазний націоналіст. Він виробив програму антирадянської організації, він душа цієї організації…

‒ Чули ми подібні патякання, – каже Сашко, все ще не здаючись. – А ж нічого не доведено. Жодного доказу проти Івана Олексійовича немає.

‒ Як-то немає? А ви чули, що в Комсомольському парку на перехресті молодь збиралася, і що там читали, і які виступи були?

‒ Чули, але ж Світличного там не було.

‒ Дух його там був…

Нарешті висновок, негайно звільнити…

На прощання (К. Ситник) елементарно пояснив: «Ви що ‒ сліпці чи недоумкуваті? Як ото у вишиванці та вуса донизу, ‒ так і націоналіст, бери і закопуй».

Іван Світличний за роботою. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Місця, де мешкав або працював Іван Світличний, непомітно, але неухильно перетворювалися на простори концентрації української сили ‒ на початку ледь відчутної, але нестримно зростаючої, загрозливої для комуністичної деспотії. І першими, хто це збагнув, буквально відчув своїм шакалячим нюхом цю загрозу для себе, були чекісти. Але про все по порядку… 

Олександрівський костел на зламі 1940-1950 рр до влаштування в ньому радянською владою Планетарію. Фото Бориса Ведернікова

Після вступу в 1952 році до аспірантури Інституту літератури Івана поселили в гуртожитку на Челюскінців,13-а (тепер цій невеличкій вулиці повернули її первісну назву ‒ Костельна). Вона простягається від Олександрівського костелу  до Майдану Незалежності. У верхній своїй частині забудована спорудами кінця  XIX ‒ початку ХХ століття, що раніше належали Домініканському монастирю.

В одній із келій його й замешкав Іван. З побутового погляду було дуже зручно: до Інституту рукою подати (зазначимо, що в цей час тривала відбудова зруйнованого радянськими військами Києва, будівель для розміщення академічних інститутів не вистачало, тому різні підрозділи Інституту літератури розташовувалися в різних будинках на перетині вулиць Леніна (тепер Богдана Хмельницького) і Пушкінської (тепер Чикаленка), усі головні культурні заклади міста (театри, музеї, особливо книгарні) поруч. 

Будівля Акадамії наук УРСР у 1950-х рр. Нині тут Науково-природничий музей

Порівняно недалеко, на Володимирській, 62, поруч із Червоним корпусом університету, була Центральна наукова бібліотека (ЦНБ) ‒ головна книгозбірня республіки. У ній навіть тоді можна було знайти й почитати недоступну для загалу літературу: як дореволюційну, так і твори 1920-х років авторів Розстріляного відродження.

Центральна наукова бібліотека у 1950-ті рр. Фото О. Шексни. Київ, фабрика масового фотодруку тресту «Укрфото»

Для мислячої частини суспільства ЦНБ була своєрідною оазою, інтелектуальним Едемом. Великі читальні зали бібліотеки систематично провітрювали. В перерві молоді науковці тинялися коридорами, знайомилися, розмовляли з колегами, ходили на каву або перепочити в парк навпроти бібліотеки. Саме там Іван і зустрів Леоніду (тобто, як її з любов’ю звали в ближньому колі, Льолю). Молоді люди закохалися раз і назавжди. Згодом Іван Світличний напише:

Ти всім, чим лиш могла, була мені:

Була Великоднем і буднем,

Гарантом «будем-перебудем»,

Була росиною на камені

І каменем — твердим корундом.

Була зигзицею і Ладою,

Живицею на рану, владою — Єдиною на вся і все…

Після закінчення аспірантури (1956) вони одружилися і перебралися жити до матері Леоніди ‒ Феони. І, як ви гадаєте, де опинився Іван? Знову в келії, лише тепер православного Флорівського монастиря, що неподалік від Контрактової площі. Бо там усе своє життя мешкала Феона Терещенко (в дівоцтві Карнаух). Вона ще в дитячі роки стала сиротою, її виховувала тітка ‒ черниця жіночого монастиря на Подолі. 

Келії на території Вознесенського Флорівського жіночого монастиря. Фото з фонду ДНАББ ім. В. Г. Заболотного

Так Феона поруч із тіткою й виросла у цій келії. Згодом вийшла заміж за Павла Терещенка ‒ архітектора за фахом, який теж сюди перебрався: радянська влада закрила монастир, а на його території поутворювала різноманітні артілі, в які записали й частину черниць, щоб не «дармоїдствували» та жили, де й раніше. Коли діти виросли, то спочатку син оселив тут молоду дружину і донечку, а згодом Льоля привела Івана. Ця невелика кімната на 14 квадратних метрів служила їм і за кухню, і за спальню. Майже як у казці про рукавичку, що могла безмірно розтягуватися, жартівливо згадував про це засновник Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк. Коли ж наставала ніч, то з шафи діставали книжки і рівномірно, впритул одна до одної розкладали на підлозі, накидали згори постіль і так спали. 

У 1960 році Іванові й Леоніді як подружжю молодих спеціалістів виділили однокімнатну квартиру на Уманській, 35, що на самому краю Великої Чоколівки, біля залізничної колії.

Той самй будинок на Уманській, 35. Фото з фондів Музею шістдесятництва

«Після тісняви на Подолі, ‒ казала Леоніда, ‒ вона здалася нам палацом». Іван власноруч змайстрував стелажі з книжковими поличками, що оберталися навколо своєї осі, так що до будь-якої книжки легко можна було добратися. Частину кімнати відгородили занавіскою, за якою стояло ліжко господарів. Це була їхня спальня. Решту кімнати навпіл ділили стелажі з книжковими полицями: в одній частині був робочий кабінет Івана, друга стала вітальнею. Її ж використовували й для ночівлі друзів, що невисихаючим потоком линули до цього місця. Це помешкання шістдесятники називали по-різному: Василь Стус ‒ «голубником», інші «ластів’ячим гніздом», дехто навіть «найріднішими закамарками». 

Василь Стус, Іван Світличний (праворуч) та Іван Гель (ліворуч). Київ 1968 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

І позаяк грошей у Світличних було обмаль, а гостей багато, і їх усіх треба було частувати, особливо приїжджих, то Льоля готувала у велетенській каструлі декілька фірмових страв. Про її вигадливі вінегрети ходили легенди всією Україною. Дешево, ситно і смачно. А потім уже можна було насолоджуватися міцним солодким чаєм під довгу цікаву розмову з господарем. Як зауважила згодом Леоніда, все «для спраглих за істиною». Якщо ж на столі несподівано появлявся сир, то це вже було розкошуванням і, можливо, особливим знаком визнання гостей. 

Після розгону КТМ (Клубу творчої молоді) помешкання Горської ‒Зарецького на Рєпіна, 25 (тепер Терещенківська), як і їхнє, додає Леоніда, стали своєрідними філіями молодіжного клубу. Тут молоді люди продовжували свої творчі пошуки, планували роботу і просто дискутували, формуючись як свідомі українці. 

Алла Горська, Іван Світличний, Борис Нечерда, Київ, 1968 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Навпроти будинку Світличних, з іншого боку Уманської, розкинувся парк аж до самої колії, що тягнулася від залізничного вокзалу до зупинки «Караваєві дачі» і далі на захід. Під кроною дерев місцеві мешканці змайстрували дерев’яний стіл і декілька лавок. Тут збиралися любителі пограти в шахи. До них, коли був час, долучався й Іван Світличний, затятий шанувальник цієї гри. Зі слів Віктора Нестеренка, що мешкав за декілька будинків нижче по Уманській, його теж тут усі любили, з нетерпінням очікуючи, коли він знайде час їх відвідати.

Вулиця Уманська в 1960-ті рр. Фото Д. Пастернака

Характерною рисою Івана Світличного було вишколене почуття обов’язку. Для нього поняття «треба» було завжди важливішим за «хочу/не хочу». Як розповідала мені  Раїса Мороз ‒ дружина відомого історика, а тоді не менш відомого політв’язня Валентина Мороза, її чоловік був у напружених стосунках з Іваном Світличним. Але коли його заарештували, то Іван знайшов гроші та, буквально взявши за руку, повіз її до Москви, щоб знайти Валентинові кваліфікованого адвоката. Щоб хоч якось полегшити його тюремну долю настільки, наскільки в тих умовах це можна було зробити.

Біля університету. Обговорення плану подорожей КТМ. Зліва направо Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Іван Драч, Іван Світличний. Київ, 1963 р.Фото з фондів Музею шістдесятництва

Діяльність Клубу творчої молоді в Києві, виникнення подібних осередків у інших містах України, очевидна тенденція до майбутньої їхньої інтеграції в єдине загальноукраїнське явище не на жарт налякала комуністичну владу. Єдиним засобом перешкодити цим тенденціям були репресії ‒ жорстокі й нещадні. Влітку та на початку осені 1965 року були арештовані Іван Світличний, Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів, Опанас Заливаха та багато інших. Усім їм інкримінували антирадянську агітацію та пропаганду.  

Кагебісти прагнули не лише фізично знищити український рух, їм важливо було розкласти його зсередини ‒ посіяти зерна зневіри в слабкодухих, змусити засумніватися сильних. Тому радянська влада показово ув’язнила переважну більшість арештованих, окрім лідера. Через вісім місяців тримання в казематах КГБ Івана відпускають на волю як «соціально безпечного» (ст. 7 КК УРСР). Досвідчений голова КГБ УРСР Нікітченко, який персонально контролював цей процес, хотів, щоб здивування, сумнів, як предвічний змій, уповз у свідомість решти шістдесятників: чому його випустили? Що за цим криється? Чи не зламався?

Іван Світличний і Леоніда Світлична біля корпусу Сільськогосподарської академії в Києві. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Ніхто з побратимів у це, звісно, не повірив. Іван Світличний продовжував свою подвижницьку роботу аж до 1972 року, коли його повторно заарештовують і засуджують за тією самою статтею («Справа Блок»). Після винесення судового вироку Леоніда святково вдягається й обходить усіх знайомих киян, щоб із ледь вловним торжеством повідомити: Іванові дали 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Цей факт, на її думку, найяскравіше доводив усім Іванову принциповість та чесність на слідстві. Хоча в душі, каже вона, «хотілося кричати криком, вити пораненим звіром ‒ я ж мусила тримати себе в руках».

Іван Світличний на засланні в Усть-Кан, Горно-Алтайської автономної області, 1978 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Василь Стус ще на перший арешт Івана відгукнувся болісними рядками, у яких відображене місце і значення для нього Івана Світличного: «... не знаю, / що я зле зробив. / Чого ж бо й досі твій поріг високий / ані відчув, ані переступив».

Цей вірш проникливіше, ніж десятки, а то й сотні списаних сторінок передає внутрішню драму українських шістдесятників у ту пору:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..

Важливою, але, на жаль, недостатньо дослідженою сторінкою українського руху спротиву є період перебування шістдесятників в ув’язненні. За свідченням Семена Глузмана, Світличний став там безсумнівним лідером, «табірною совістю». 

Молодим історикам почати роботу варто було б із аналізу «Хроники текущих событий» і вже виданих спогадів українських політв’язнів, зокрема й листів Івана Світличного. 

І ще стисло, буквально одним абзацом спробуємо розкрити характер Івана на ширшому, чужоземному тлі. Спираючись на стійкі моральні засади, Світличний намагався тримати ворогів на психологічній дистанції від себе, це дозволяло оминати дріб’язкові побутові конфлікти й залежності. 

Та коли йому вдавалося розгледіти в них, десь у самій глибині душі, долаючи зовнішню черствість, щось людське, він підпускав їх ближче до себе. 

Як розповідають у Музеї шістдесятництва в Києві, Світличний викликав повагу і в багатьох конвоїрів на етапах, і в блатняків, і в табірної охорони. Наприклад, у невеличкому алтайському селищі Усть-Кан, де йому було призначено відбувати заслання, міліціонер, що мав здійснювати за ним нагляд, спочатку став постійним читачем його бібліотеки, а потім навіть намагався полегшити побут Світличних, обіцяв сприяти лікуванню, а в подальшому  писав родині Світличного листи і вітав з усіма святами (Домашній архів Світличних ‒ листування з Ю.М. Нікуліним, 1978‒1980 рр.). Бібліотекарка з Горно-Алтайська Світлана Чинчикєєва після повернення Світличних до Києва ще довгі роки писала їм листи і відправляла вітальні поштівки, розповідаючи про свої сімейні справи і ціни в магазинах. 

Дякує за книжки, вітає зі святами і намагається полегшити побут Світличних на засланні й Едуард Хачикян з Барнаула, який під впливом спілкування з Іваном Світличним кардинально змінив свої погляди на радянську дійсність.

Іван Світличний, Дарка Гусяк, Леоніда Світлична, 1985 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Семен Глузман, який відбував покарання в одному таборі з нашим героєм, висловився про «щастя знати Івана Олексійовича Світличного. Тихе щастя бути поруч, бачити, чути голос. Любов не може бути перекладена на слова. Будь-які спогади ‒ брехня і фальш. Бо вони ‒ лише слова. Жити поруч з ним було великою радістю. Щемкою радістю знати Мудрого, Учителя…» 

Саме як про Учителя з великої літери згадує Світличного Ірина Жиленко і багато хто ще. Здається, що саме прізвище Світличний, його внутрішній зміст,  етимологія, проєктують подвижницьку Іванову долю. Цілком допустимо застосувати до нього відомі слова апостола Івана ‒ що він був наче той світильник, який дарував нам світло, і ми з радістю приймали його.

Світличного немає вже 33 роки, та його світло продовжує притягувати молодих митців. У Солом'янському районі, зокрема на Чоколівці, з 2020 року молодіжна платформа «Острів» розвиває ініціативи з вшанування пам'яті видатного шістдесятника, фокусуючись на локальній історії та декомунізації простору. Ключовим елементом є фестиваль «Світличник», який відтворює практики шістдесятників, такі як обмін книжками та поетичні читання, щоби «перепрописати історію у повсякденному словнику місцевих».  

Фестиваль «Світличник» стартував у 2020 році як подія для сусідів, пояснюючи перейменування вулиці Петровського на Світличного в 2016-му та роблячи акцент на осмисленні спадщини шістдесятників. У 2021році він зібрав молодих поетів на «вільний мікрофон», а після паузи через повномасштабне вторгнення відновився в 2024-му з поліфонічними подіями, як також відкритими обговореннями. 

Той самий "гараж" на Уманській, 35. Фото автора

У 2025-му ініціатива поширилася резиденцією «Уманська 35/20». Центральним проєктом стала ревіталізація прибудови (гаража) на Уманській, 35, перетворення її на «Простір Світличного» – багатофункціональний хаб із соціальною кав'ярнею, де частина прибутку йде на добробут району. Цей простір задуманий як майданчик для освітніх і культурних ініціатив з елементами на кшталт полички для буккросингу, щоб вшановувати Світличного як літературного критика з великою приватною бібліотекою. 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________________________________