З 24 лютого 2022-го багато людей змінило свою позицію щодо Росії та України. Селебріті та звичайні люди. Бізнесмени та журналісти. Частині з них ми повірили. Частині – ні. Частину з них ми прийняли. Частину – ні. В чому різниця?

 

Притча про блудного сина – один із наших архетипів. Всі знають цю історію: багатий чоловік розподілив своє майно між двома синами, молодший зі своїми грішми пішов геть, все розтратив, пішов пасти свиней, не витримав і вернувся до батька, який його простив і прийняв з відкритими обіймами.

 

В управлінні репутацією цей архетип теж корисний. На його основі можна будувати наративи про помилки і навернення.

От візьмімо Світлану Лободу. Вона теж покинула Україну і поїхала пасти свиней за поребриком. Чи в лютому 22-го року вона щось зрозуміла, а чи спрацювали меркантильні мотиви – не так важливо. Біблійний блудний син теж повернувся додому не тому, що скучив за рідними чи усвідомив свою неправоту, а тому, що йому не давали їсти навіть стручків, якими годували свиней.

У соцмережах обурені реакцією Лободи на плакат Дарини / Скрін з Twitter

 

І от Лобода починає активно любити Україну і всіляко мостить собі шлях до статусу любленої доньки, яка повернулась додому. І тут їй трапилася Дарина Вдовенко – принципова молода харківʼянка, якій вистачило сміливості вийти з плакатом і протестувати проти такого «навернення».

 

І об Даринину принциповість і розбилась історія про блудну доньку. Бо «Моя хороша, ну хто тебе прислав? Ну хто тобі дав гроші? Ну хто?» з безцеремонним фізичним контактом – це самовпевнена претензія на власну моральну вищість. Бо лізти в чужий особистий простір і торкатися когось руками без дозволу – це нахабна безцеремонність. Бо писати на адресу Дарини потім у пості в Інстаграмі «…я пишаюсь тобою. Ти маєш право на власну думку і я поважаю це. Бо теж добре знаю, що таке іти проти течії» – це не позбавлена зверхності спроба примазатись до сильної етичної позиції.

 

До блудного сина це все не має жодного відношення. Подивіться на фрагмент картини Мурильйо. Син стоїть на колінах і дозволяє батькові проявити доброту, а не лізе на висоту, щоб зверхньо покласти руку на батькові плечі. Син молитовно склав руки і не заходить у простір батька, а батько його обіймає, приймаючи його у свій простір.

 

Євангеліє від Луки так подає намір блудного сина:

 

«17 Тоді він спам'ята́вся й сказав: «Скільки в батька мого наймиті́в мають хліба аж на́дмір, а я отут з голоду гину!

18 Устану, і піду́ я до батька свого, та й скажу йому: «Прогрішився я, отче, против неба та су́проти тебе.

19 Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одно́го з своїх наймитів».

 

Син визнає свою провину і робить це з позиції прохача про прощення. Стоячи на колінах, а не вимагаючи любові. Не зневажаючи тих, до кого повернувся.

 

Тому Лобода й отримала те, що отримала.

 

Передумовою прийняття є визнання, каяття і прохання про прощення. А не концертні тури перед російськими мігрантами по всій Європі, а потім – безпідставна зверхність до тих, хто все ж має принципи і любить Україну не за гроші.

 

Таки ні, ще не навернулася. Поки що тільки перевзулася.