Ілюстративне фото / ЕРА

Сьогодні ми маємо серйозну проблему, про яку не прийнято говорити прямо. Йдеться про дітей внутрішньо переміщених осіб, зокрема у Львівській області, які роками не відвідують школи очно. Це питання викликає сильний спротив – і з боку батьків, і з боку вчителів, і навіть самих дітей. Перш за все, варто чесно сказати, основний страх – економічний. Учителі бояться втратити роботу й зарплату. Друга причина спротиву – звичка. Поточна ситуація для багатьох зручна, зокрема й батьків, і саме тому її так активно захищають.

Цифра велика, але за кожним числом стоїть історія дитини, яка пережила розлуку з домом, друзями, звичним життям. Багато з них пройшли через стрес, невизначеність і тривогу. І не всі готові відразу увійти в новий шкільний ритм в іншому місті. Сьогодні це питання не лише про відвідування школи як формальний показник. Це питання про безпеку, довіру, соціалізацію та відчуття себе частиною громади. І про те, як побудувати систему, у якій такі діти не просто опиняються у класі, а почуваються у ньому впевнено та безпечно.

Читайте також: Нові ліцеї, закриття шкіл і бізнес на підручниках. Що зараз з освітою Львівщини

Нам не варто говорити про «правильне» чи «неправильне» рішення родин. Часто вибір дистанційного навчання не є про небажання інтегруватися, а про потребу зберегти психологічну стабільність після того, що дитина пережила. Для когось очна школа може бути ресурсом, а для когось джерелом тривоги. І це природна реакція на травматичний досвід. Але у цьому питанні, перш за все, важливо зважати на соціальний розвиток та знання дитини.

Бо насправді держава мала і має інструменти, щоб на це впливати. У багатьох країнах, зокрема в Польщі та Німеччині, діє чітке правило: якщо дитина не відвідує місцеву школу, то родина не отримує фінансової підтримки. В Україні цього не зробили – з різних причин, зокрема з огляду на війну та сподівання, що частина дітей і вчителів з прифронтових територій зможе повернутися додому.

Якщо ми умовно вважаємо 2026 рік переломним роком, коли війна може завершитися, тоді це має бути остаточний термін для ухвалення рішень. Якщо війна триває, учителі з прифронтових територій можуть тимчасово навчати онлайн дітей, які є за кордоном. Але діти, які живуть у громадах в Україні, мають обов’язково ходити до місцевих шкіл. У разі повернення додому вони зможуть знову перейти у свої школи. Бо школа – це не лише про знання. Це також про соціалізацію. Це про вміння будувати нові зв’язки, відчувати себе частиною життя громади.

Дуже важливо, щоб українська система освіти також говорила з родинами як партнер, що розуміє і підтримує. Механізми гнучкого переходу до очного навчання, адаптаційні класи, психологічна допомога для дітей і батьків – усе це може стати мостом між дистанційною і звичною школою. Сьогодні багато дітей-переселенців живуть фактично в ізоляції. Їхній контакт зі світом обмежується магазином, громадським транспортом і базовими послугами. Вони не інтегруються в громади, не комунікують із місцевими дітьми, не відчувають себе частиною суспільства.

Ми бачимо, що навіть у країнах із тривалим досвідом інтеграції, до прикладу в Німеччині або США, асиміляція не завжди працює ідеально. Люди часто живуть у власних громадах. Але ключова різниця в тому, що вони все одно є активними членами суспільства. І саме школа відіграє тут вирішальну роль.

Німеччина – це приклад жорсткої, але ефективної моделі. Один день пропуску – повідомлення, кілька днів – довідка, далі – виклик батьків, аж до серйозних санкцій. І це працює. У світі вже є чітке усвідомлення проблеми: після ковіду тисячі дітей не повернулися до шкіл і фактично не навчаються, сидячи в гаджетах. У цій ситуації держава має право і обов’язок втручатися.

І я переконана, що тут можливе єдине рішення – політична сміливість. Потрібно чесно сказати: якщо війна триває ще рік, усі діти йдуть у школи. Без винятків. Може бути спротив та обурення – як це відбувається щороку з НМТ. Але іншого, менш болючого варіанту, просто немає.

Читайте також: 50 тисяч учнів, які переїхали на Львівщину з прифронтових міст, не відвідують місцеві школи

Адже підлітки, які не навчаються і фактично не мають інших занять, йдуть на підробітки, наприклад миють машини на відкритих паркінгах. Я особисто була свідком такої ситуації на Сихові у Львові. Ці діти працюють на низькооплачуваних підробітках, не задумуючись про майбутнє замість того, щоб вчитися, бути кваліфікованішим працівником і мати у майбутньому гідну заробітну плату. Це прямий наслідок того, що вони на роки випали з освітнього середовища. Школа – це також про безпеку, психологічний стан, про виявлення проблем у сім’ях. Коли діти зникають з очного навчання, держава втрачає з ними зв’язок. І саме це є найбільшою загрозою, яку ми зараз недооцінюємо.

Часто також звучить аргумент про страх булінгу. Але навіть якщо такі випадки були, а я не заперечую, що поодинокі історії могли траплятися, це питання ,які варто вирішувати, а не просто уникати його. Ну і звісно, це не може бути поясненням ситуації, коли близько 50 тисяч дітей фактично випали з очного навчання.

Для цього є інструменти реагування: ювенальна поліція, психологи, соціальні служби, перенаправлення дітей. Частина вчителів, які зараз працюють онлайн, могла б пройти додаткові курси, зокрема психологічні, і працювати з цими дітьми додатково. Тобто вдень в місцевій школі, а при потребі – додаткові заняття з вчителями онлайн з попередньої школи. Тут держава має зважитися на рішення, бо інакше ми отримаємо дітей, які ростуть без нормальної соціалізації. І як ці діти, майбутні дорослі, зможуть нести відповідальність за себе і за суспільство, до якого вони належать? Як вони зможуть мати успішну державу і нести відповідальність за її творення?

Коли дитина не повертається до очного навчання – це ще й сигнал системі. Сигнал про нестачу психологічної підтримки, про брак адаптаційних програм, про перевантажені класи і вчителів, які самі працюють у стані виснаження. Тут немає і не може бути поділу на «місцевих» і «немісцевих». Є діти України, які живуть у країні, що воює. І кожна з них має право на освіту без тиску, стигматизації і страху.

Я переконана, що це питання не лише МОН – ключові рішення ухвалюються на рівні Офісу президента. Були спроби врегулювати це урядовою постановою, її ухвалили, але згодом, через спротив, її скасували.

Львів зайняв чітку позицію: якщо родина користується міськими програмами підтримки або проживає в містечках для ВПО, вона має зареєструватися, оформити документи, а діти обов’язково ходити до місцевих шкіл. Саме тому частина людей уникає реєстрації, живе по квартирах, переховується. Частково держава про цих людей знає – через виплати, через «Дію», через надання послуг. Інше питання, що держава робить із цими даними. Якщо родина звертається по допомогу, вона в полі зору держави. Проблема не в обліку, а у відсутності дій на основі цієї інформації.

Страх, що через перехід у місцеву школу припинять виплати, не має підстав – виплати продовжаться. Натомість держава могла б піти шляхом заохочення: через субвенції місцевим бюджетам, через доплати родинам за кожну дитину, яка пішла в місцеву школу. Це простіше і ефективніше, ніж постійно боротися зі спротивом. Також держава повинна вести з цього приводу чітку комунікацію, без моралізаторства.

Основне – це бажання інтегруватися. Ті, хто хотів, уже вивчили українську мову. У Львові немає проблем із тими, хто намагається і щиро включається в життя громади. Проблемні ситуації здебільшого виникають у випадках, коли люди свідомо відмовляються приймати правила життя в громаді. Але в масштабах країни це не може бути аргументом для бездіяльності.

2026 рік має стати роком визначення. Якщо люди залишаються в Україні, їхні діти мають ходити до місцевих шкіл. І якщо ми не працюємо з цими дітьми зараз, ми отримаємо значно серйозніші наслідки згодом у майбутньому.

Нам усім варто пам`ятати, що сьогоднішня реальність — це про пошук нових моделей, які працюють у часи нестабільності. І наша спільна відповідальність – зробити так, щоб школа була не джерелом страху чи тиску, а простором розвитку й підтримки для кожної дитини, незалежно від того, звідки вона приїхала чи через що пройшла.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.