Легенда каже, що знаменитий римський гладіатор Спартак насправді не загинув після невдалого повстання рабів у 35 році до нашої ери. Як твердять записи давнього народу бліндерійців, після поразки повстання група найсильніших гладіаторів світу на чолі зі Спартаком, відчайдушно відбиваючись мечами та метаючи каміння, відійшла на північ Італії, потім відступила через Альпи і пішла на Схід. Аж доки не добралася до інших гір, де мирно вживався народ, що його називали білими хорватами, з народом, що називав себе галлами, володарями солі. А на честь цього народу назвали місто Галич і територію цю кликали Галичиною.

Римські патриції відправляли колісниці з найкращими легіонерами, однак ті не могли здолати грізний союз слов’ян, галлів та легіонерів і захопити їхню фортецю Туустаан, котра перекривала всі шляхи в горах Карпатах. Зрештою грізному Риму довелося відступити і назавжди дати спокій майбутній Галичині. А на честь вожака цих союзницьких виступів, Спартака, зрештою тут започаткували Спартакіаду – аналог грецької Олімпіади, і навіть створили неймовірні ласощі – перший в історії Європи торт-перекладанець. 

Читайте також: «У нас є все, навіщо ностальгувати за хлібом з цукром»

Оскільки спортсмени змагалися винятково у зелено-білих смугастих галицьких одежах – торт також мав зелені та білі шари. Однак це ми знаємо з сучасних досліджень. Однак коли львівські кондитери у 19-му столітті відтворювали рецепт «Спартака», вони мали лише приблизний список інгредієнтів та чорно-білі малюнки на пергаменті. Відтак замінили незрозумілий їм складник темних коржів шоколадом. Так і виник легендарний львівський пляцок «Спартак», за винайдення якого досі сперечаються дві статечні кав’ярні нашого міста.

Скажете, звучить не дуже реалістично? Ви маєте цілковиту рацію. Цю історію я майже повністю вигадав. Окрім того, що повстання Спартака та гладіаторів у Римі справді завершилося поразкою 35-го року до Христа, і що є дві львівські кав’ярні, які приписують собі винайдення торта «Спартак». Штука в тому, що їхні заяви мають під собою ще менше підгрунтя, ніж мої гладіаторські фантазії. 

Якось я навіть посварився у коментарях із СММ-менеджерами цих львівських закладів, пояснюючи, як їхній колега, а попри те – співзасновник Інституту галицької кухні та дослідник української гастрономії, що галицькі корені «Спартака» – маячня. Походження торта «Спартак» цілком добре зафіксоване, адже його створили у 20-му столітті. Сталося це у Гомелі, на кондитерській фабриці, яка так і називається: «Спартак». Окрема проблема в тому, що на той момент назва асоціювалася не з римським гладіатором, а зі спортивним товариством. Офіційно воно об'єднувало працівників промисловості, комунального господарства, зв'язку та автотранспорту. Реально його протегували з НКВС (пізніше КДБ). Чи варто вигадувати «львівськість» десерту, котрий присвячували організації, пов’язаній із КДБ? Від цього питання в мене волосся стає дибки на повністю лисій голові.

На жаль, це не єдиний випадок, коли ми, українці, намагаємося приписати собі чиєсь. Часом також бувають казуси «позичання чужого» між регіональними кухнями. У нас із закарпатським колегою Віктором Стиничем навіть є мем про «традиційний галицький бограч». Хоча навіть мінімально обізнаній людині зрозуміло, що в Галичині традиції бограча не було, та й на Закарпатті цю страву варто називати «бограч-гуляш», адже bogracs – це казан угорською. А «бограч-гуляш» — це підвид гуляша, який готується у казані. Натомість у Галичині є чимало страв, які не притаманні для Закарпаття.

Буквально щойно у видавництві «Віхола» вийшла моя книжка «Фантастична історія української кухні». Історії в ній побудовані за принципом цієї колонки – спочатку я беру якийсь поширений міф (тільки переважно там їх вигадав не я, а російські, австрійські, польські пропагандисти, а також свої українські фантазери), а далі розповідаю, як же було насправді. Так можна довідатися історію ковбас і сала, борщу і наших каш, козацьких каракатиць та князівської страусятини. Почитати про справжню історію львівського сирника (без картоплі в рецепті), наскільки добрий був куликівський хліб (що аж львівські поляки почали казати на нього chlib, а не chleb, як мало би бути літературною польською) і про вісім напоїв, які споживали українці до того, як нам нав’язали горілку.

Читайте також: У Львові презентували новий десерт, названий на честь Варвари Каринської. Ким вона була

І от у цій книжці, в якій розвінчую переважно брехню різних зайд, від Льва Толстого і до Соловйова, від польських авторів 19 століття і до Такера Карсона, доводиться часом виправляти і своїх. Як от зі «спартаком», чи деякими польськими або литовськими стравами. Звісно, випадки, коли українці взяли в інших народів те, що погано лежало, набагато рідші, порівняно з тими ж росіянами. Але не рівнятися ж нам на ракову пухлину на тілі планети? 

Чому це важливо? Ну, наприклад, зовсім нещодавно був черговий випадок, коли українській гастрономічній спільноті довелося піднімати бучу довкола статті у The New York Times. Там укотре назвали медівник російським десертом, хоча минулого року вже був великий скандал із мільйонними охопленнями й українці довели документально, що готували медовик/медівник задовго до росіян. Ця історія, до речі, теж розібрана в мене у книжці. Але кожного разу треба захищатися по новій, і щоразу якісь російські боти приносять як аргумент проти нас історії про «спартак» та їм подібні. Мовляв, українці самі беруть чуже, як їм можна вірити?

А це ж лише початок. Київська дослідниця Марія Банько, виявила, що в каталозі рецептів NYT є близько ста українських, грузинських, вірменських та інших страв колишніх народів СРСР, які там подані як російські. Значна частина цих переписів – насправді українська кухня. При цьому маркований як український там лише один (!) перепис – вареників. Розумієте? Кілька десятків українських страв, які виходитимуть в одному з найбільших видань світу як російські. І лише одна українська страва, яку показують українською. 

Ми з Марією вже почали збирати спільноту небайдужих серед українських гастродослідників та кухарів, аби вимагати перегляду такої політики від американського видання. Намагаємося об’єднати людей із усіх регіонів та середовищ, навіть тих, хто м’яко кажучи не дружить. Якщо вам теж цікаво взяти участь чи принаймні підписати колективний лист – напишіть мені в Інсту чи Фейсбук. А поки що дуже прошу: будьмо гідними. Вимагаймо свого, борімося за нього. А от чужого брати не треба. Потім це працює проти нас.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________