Вулиця Львова, з якої промовляють «Тіні забутих предків»

10492 0
Для українців Львова початку ХХ ст. сучасна вулиця М. Коцюбинського була дуже знаною. У верхній її частині сформувалось декілька осередків українського культурного життя, традиції якого знаходили своє відображення впродовж останніх ста років.
Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Львівський гід та екскурсовод Петро Радковець розповідає історію сучасної вулиці Михайла Коцюбинського – однієї із багатьох львівських вулиць розташованих на схилах Цитадельної гори. 

Читайте також: Сумний ангел і конвеєр смерті. Історія вулиці, яка назавжди змінить свою назву

У часи, коли Львів почав виходити за межі тісних середньовічних мурів, колишні передмістя поступово перетворились на його дільниці. Це спричинило до того, що на межі ХІХ-ХХ ст. колишні дороги передмість почали перетворюватись на вулиці і на них постали багатоповерхові будинки. Первісна забудова у районі сучасної вулиці Михайла Коцюбинського, яка припадає на період кінця ХVIII століття, на жаль, не збереглась.

Пануюча тут гора, яку ми сьогодні називаємо Цитадель, була заселена ще в сиву давнину. За даними Ф. Яворського, під час розкопок у першій половині ХІХ ст, які проводив тут археолог П.Жегота тут «знайдено рештки древнього поселення та поганський вівтар». Сьогодні ми сприймаємо Цитадель як одну гору, а насправді до її складу увійшли три гори: Шембека, Познанська та Каліча (або Вроновських).

Найбільших змін топографія місцевості у районі вул. М. Коцюбинського зазнала у середині ХІХ ст., під час зведення потужних фортифікацій львівської Цитаделі. І як зазначають дослідники: «Узгір’я ці на той час були вкриті садами та городами, серед яких стояли численні будинки і навіть двори, які належали багатому львівському патриціату».

Переглядаючи старі плани міста Львова, можна переконатись у складностях і величезній праці, виконаній на непростому, гористому терені. Роботи розпочали із розбудови мережі доріг для доїзду, щоб створити умови для підвезення будівельних матеріалів. Розбудова і заміна польових стежок на тверді шосе були для міста надзвичайно корисними, так як вплинули на розвиток дільниць, які до того часу жили у сонній атмосфері далеких передмість, не маючи жодних перспектив швидкого розвитку.

Військові архітектори взяли до уваги можливість швидкого відступу з майбутніх фортифікацій, використовуючи дорогу на Стрий. В цьому напрямку від Цитаделі вела дорога, яка за даними Б. Мельника, не пізніше 1863 року одержала назву Вонвозова (Wąwozowa). Розширена та зміцнена вона досконало виконувала виключно функції дороги, а радше – транспортної артерії для довозу цегли та каміння.

Читайте також: З якими назвами вулиць у Львові ми попрощаємося

Найдавніша назва – Вонвозова виникла від того, що дорога проходила яром (польською wąwóz) поміж двома горами. З плином часу із повсякденного вжитку зникла стара назва, а їй на заміну прийшла нова. Так з 1886 року до вересня 1941 року ця вулиця мала назву на честь відомого економіста та поважного львів’янина – Юзефа Супінського.

«Skorowidz Lwowa», виданий у 1899 році, подає, що Ю. Супінський помер у 1893 році і водночас зазначається, що вулицю його іменем назвали за сім років до смерті. У роки німецької окупації – з вересня 1941 року до липня 1944-го вулиця називалась Гартунггассе (Hartunggasse), що можна перекласти з німецької мови, як дорога у яру. У липні 1944 року їй повернули стару назву Супінського, а вже в грудні того ж року за нею закріпилась сучасна назва – Михайла Коцюбинського.

Архітектурне обличчя вулиці формувалось наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття. Документи дають нам змогу згадати імена людей, які володіли нерухомістю та проживали на цьому схилі Цитадельної гори на порозі ХХ століття.

Найперші будівлі зводились біля підніжжя гори – на перехресті із сучасною вул. Вітовського, яка у той час називалась Пелчинською. Окрім звичної для нас нумерації будинків, парної і непарної сторін, у ті часи ще використовувалась і так звана конскрипційна (загальноміська) нумерація.

Саме завдяки останній можемо судити про послідовність зведення будинків, а прізвища господарів заслуговують на увагу дослідників. Так, у 1899 році будинки №1 (245) та №10 (315) належали Дулембі Яну та Марії, №2 (1450), №2а (1451) та №2b (248) належали Самуелю Маєру, №3(249) належав Францішеку Єнджейовському; №4(254) – доктору Юстину Блонському, №5 (244) – Тадеушу Пругару, №6 (247) – Петронелі Руденській, №7 (250) – Софії Шмідт, №9 (251) – доктору Рудольфу Зуберу, №11 (255) та №13 – Францішеку Войновському зі спілкою, №12 (1311) – Нухіму Гюнсбергу і спілці, №14 (1312) – Бетті Гірш, №15 (256) – А. Пєньондзу та Й. Ковальському, №16 (1236) – Маркусу Данку, №17 (257) – Яну Боднаруку, №18 (1236) – Каролю Новорольському, №19 (258) та №21 (259) – Яну Лібіху, №20 (1225) – Клементині Рахальській, №22 (1313) – Ядвізі Гіжицькій,  №24 (1284) – Леонарду Марінге, №26 (1269) – Станіславу Грабовському та його дружині, №28 (260) – Ігнації Рудницькій.

Але ніщо не є постійним і вже на початку ХХ століття змінюються старі власники, а на місці колишніх будівель зводяться споруди, які відображають нові стилі та відповідають новим потребам мешканців. Проте архітектори, втілюючи свої новітні задуми, намагались вписувати їх у вже існуюче архітектурне обличчя вулиці.

Найбільш виразними у архітектурному відношенні на вул. М.Коцюбинського є комплекс будівель №11, 11а, 13 зведений для професорів університету в 1927-1929 роках архітектурним бюро М. Нікодемовича і М. Штадлера.

Також відомий будинок №21, побудований у 1910 році. Це так званий Академічний Дім.

Після Другої Світової війни багато львівських вулиць були перейменовані і часто їхні нові назви не мали нічого спільного із історією Львова, а імена людей у назвах були випадковими для нашого міста. Натомість цілком закономірно і виправдано саме ця вулиця носить ім’я корифея української прози, який за твердженням М. Возняка у 1905, 1909, 1910, 1911 та 1912 роках гостював на цій львівській вулиці у будинку №19.

Не дивлячись на те, що вул. М. Коцюбинського розташована поза межами Львівського історико-архітектурного ядра, тут є чимало будівель, які гідні бути внесеними до списку пам’яток історії та культури нашого народу. І будь-яке втручання у вже сформований ансамбль може призвести до втрати не лише архітектурного обличчя, але й дасть привід для звинувачення сучасних львів’ян у зневазі до пам’яті предків.

Для українців Львова початку ХХ ст. сучасна вулиця М. Коцюбинського була дуже знаною. У верхній її частині сформувалось декілька осередків українського культурного життя, традиції якого знаходили своє відображення впродовж останніх ста років. На особливу увагу заслуговує ділянка, де розміщені будівлі під номерами 19, 21, 23.

Будинок №19 зведений в 1905 році. У період між двома світовими війнами він належав родині Пєньондзів. Ініціали одного із них, а саме Антонія Пєньондза, можна і сьогодні ще побачити на склі із сецесійними орнаментом, що збереглось на вхідних дверях сходової клітки. У цьому будинку багато років проживали дійсні члени НТШ Володимир Гнатюк та Осип Роздольський. За спогадами дружини О.Роздольського Ольги Роздольської, опублікованими у книзі «Іван Франко у спогадах сучасників»: «Гнатюки жили тоді у Львові по вулиці, що тепер носить ім’я Коцюбинського. Тут в будинку №19 він [М.Коцюбинський] зупинявся у Гнатюків. Там я з ним і познайомилась. Це було перед вакаціями. Він приїхав з сином, що був ровесником моєму сину. Коцюбинський мешкав у Гнатюків, а його син – у нас. Потім ми поїхали в Карпати. Літо я прожила в Ясиновій Горішній, а Коцюбинський з Гнатюком – у Криворівні». Описаний візит М. Коцюбинського до Львова відбувся у 1910 році, коли письменник повертаючись із Капрі разом із В. Гнатюком відвідали Гуцульщину.

Неодноразово поріг цього будинку переступали видатні діячі української культури. У наукових справах сюди часто приходили Іван Франко, Михайло Павлик, Василь Щурат та інші.

Як згадує Степан Шах у своїй книзі «Львів – місто моєї молодости», присвяченій тіням забутих львів’ян: «По війні дістав Львів ще дві нові українські приватні народні школи, а саме в стрийській дільниці, при вул. Супінського ч.19 (в прибудованій заходом голови читальні “Просвіти” в стрийській дільниці міста проф. о. д-ром Й.Застирцем домівці на площі біля “Академічного Дому”), і на Личаківській дільниці при вул. Круп’ярській». У цитованому спогаді С. Шаха згадується його тесть – український греко-католицький священник, письменник і громадсько-педагогічний діяч Йосип Застирець (1873-1943), який доклав старань, щоб Івана Франка висунути кандидатом на здобуття Нобелівської премії.

Неподалік, ближче до Цитадельної гори, під номером 23, розташований невеликий будинок, який у 1924 році перебудував із старої вілли архітектор Є.Нагірний. У тридцятих роках ХХ ст тут була народна школа ім. Тараса Шевченка. Про своє перебування у цих стінах Петро-Богдан Крип’якевич згадує: 

«Восени 1931 р. моє навчання відновилося. Якраз тоді, а, може, рік до того, хлоп’яча школа одержала нове приміщення –мініатюрний двоповерховий будинок при вул. Супінського (Коцюбинського), 21а, з гарним відкритим подвір’ям. Дивним дивом у цьому будинку поміщалися чотири кляси (потім шість!); була зала зі сценою, яка служила також руханковою, тобто гімнастичною залою... В четвертій клясі, яку я тоді (1931-1932) відвідував, мали ми вже двох викладачів: учительку С.Вегеру (пані Вегерова), вона ж “господиня”, тобто керівничка кляси, і директора школи М.Дворяна».

Проходячи верхньою частиною вул. М. Коцюбинського, не можливо не звернути увагу на характерну триповерхову споруду з дахом, що нагадує архітектуру Гуцульщини. Це будівля колишнього Академічного Дому.

У сучасних друкованих виданнях часто можна побачити дату зведення цієї будівлі під 1910 роком, але докладне вивчення джерельного матеріалу дає підстави твердити про те, що завершення будівельних робіт зі зведення Академічного Дому припадає на 1906 рік.

Так, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. гостро виникло питання про необхідність будівництва у Львові будинку для проживання української студентської молоді – Академічного Дому. «Академіками – зазначає у своїх спогадах Петро-Богдан Крип’якевич – звалися тоді студенти вищих навчальних закладів». Ініціатором будівництва виступив тодішній голова НТШ професор М. Грушевський. Ще у 1903 році через пресу він звернувся до всіх, кому було не байдуже майбутнє українського народу допомогти у цій благородній справі. Невдовзі вдалося зібрати чималу суму грошей, а серед жертводавців першими зазначались меценати: Євген Чикаленко, Василь Симиренко, Микола Аркас, Михайло Грушевський, Теофіль Дембицький та інші.

Іван Головацький у своїй праці, присвяченій історії Академічного Дому, зазначає, що цю ділянку для побудови домівки для українського студентства придбали наприкінці 1903 року, а за твердження Ігоря Жука, цю парцелю подарував Іван Левинський.

Ю. Бескид у книзі «Український Академічний дім у Львові» подає, що нагляд за будівництвом здійснювала комісія НТШ у складі: Іван Левицький, Іван Макух, Юліян Мудрак, Степан Федак, Іван Франко. Комісія пильно стежила за тим, щоб докладно були дотримані цілі зазначені у фундаційному акті: «Від довшого часу відчувається потреба дому, де укр-руська молодіж вищих шкіл могла б знаходити добрі, гігієнічні і можливо дешеві помешкання та також їду, в крайній потребі і кредит (по можливості), де б виховувалася б вона в здоровій атмосфері праці, вищих духовних інтересів, суспільних і національних обов’язків і не марнувала своїх сил у біді або невідповідних обставинах, приносила би в тяжку боротьбу непорушені закони енергії, свіжість інтересів і ідеалів суспільної діяльності».

Проєкт Академічного Дому виготовили у Будівельно-архітектурному бюро І. Левинського архітектором Тадеєм Обмінським, а його реалізацію довірили архітектору Филимону Левицькому. Ця споруда стала втіленням ідей нового на той час стилю т.зв. «гуцульської сецесії». Застосування декоративних ліпних і особливо керамічних вставок з народними орнаментальними мотивами було характерним для будівель, споруджених у цьому стилі фірмою І. Левинського. А характерний напис «Академічний Дім» на керамічних плитках вздовж фасаду існував ще в 1960 році, згодом його знищили.

Перші академіки у своїй новій домівці оселилися у 1907 році. Також тут розмістилася канцелярія НТШ бібліотека та музей, які перебували тут до 1913 року. Першим куратором Академічного Дому були М. Грушевський, І. Франко та Є. Чикаленко.

Проєкт Академічного дому, світлина: Фотографії старого Львова

Перша Світова війна внесла свої корективи у життя львівської студентської молоді. І у серпні 1914 року у Академічному Домі розмістилася сотня Українських Січових Стрільців під командуванням В. Кучабського. А вже через місяць коридорами студентської домівки нишпорили російські військові. Саме в цей час звідси пропали рукописи українських письменників, архів Ю. Федьковича та депозит Лесі Українки.

Після закінчення Першої Світової війни та українсько-польських боїв за Львів, з 1919 до 1926 р. у будівлі Академічного Дому була розташована жіноча гімназія Сестер Василіянок, директором якої на той час був Василь Щурат. Саме завдяки йому Академічний Дім відвідували студенти Українського Таємного Університету.

Зиновій Книш у своїх спогадах так згадує про приїзд до Академічного Дому: «Вечір стояв теплий, хоч уже й середина осени – 19 жовтня 1926 року. Приїхав я до Львова, як студент другого року права. ... В кишені в мене лежало повідомлення, що прийнято мене на мешкання до Академічного Дому при вул. Супінського ч.21, по приїзді маю зголоситися в управителя, він покаже мені місце в кімнаті. Чесно я собі на те заробив. Цілі вакації ішла в краю акція на допомогу в устаткуванні Академічного Дому, пущено клич: "одне ліжко для Академічного Дому!» На те потрібно було назбирати сто золотих. Наша Студентська Секція в Коломиї не сиділа, згорнувши руки, зорганізувався аматорський гурток під проводом "залізного студента" з царських ще часів у Варшаві, Олекси Скалозуба, що примандрував до Коломиї з українським військом. Дали ми кілька театральних вистав в околиці, а що прихід ішов на Академічний Дім - публіка заповняла залю, наша Секція "перевиконала плян" і кілька наших студентів, між ними і я, здобули в тому Академічному Домі приміщення.

До того часу була там жіноча гімназія Сестер Василіянок. Тільки внизу, неначе в підземеллі, чинна була студентська харчівня, т. зв. менза (З латини – стіл. В університетах – місце де харчувалися студенти.) завжди повна студентів, що приходили туди не тільки на обід, але й на те, щоб милуватися видом гарненьких гімназисток, що й собі пускали бісиків до хлопців. ... Академічний Дім звільнився, перебрало його під своє ведення "Товариство Прихильників Освіти" і студенти збігалися туди, як до Єрусалиму».

У стінах Академічного Дому неодноразово відбувалися різноманітні українські імпрези та виставки, які дратували шовіністично настроєні антиукраїнські кола Львова. 1 листопада 1928 року з нагоди десятої річниці Листопадового чину, мала відбутись виставка робіт молодих талантів малярської школи Олекси Новаківського. Проте відкриття не відбулось, оскільки польські студенти вчинили напад на Академічний Дім. Ще більшого погрому цей осередок української культури зазнав 14 жовтня 1930 року, коли було понищено багато художніх творів О. Новаківського та інших митців Львова.

Саме на ці роки припадають часи, коли у стінах Академічного Дому проживав видатний борець за волю українського народу, керівник радикального крила ОУН – Степан Бандера.

Напередодні Другої Світової війни польська влада закрила Академічний Дім, проте він не припинив своєї діяльності завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького. Не дивлячись не те, що офіційно установа стала називатись «Український християнський інтернат імені митрополита А. Шептицького» львів’яни і надалі продовжували цю споруду називати Академічним Домом.

Після 1939 року будівля Академічного Дому, як і більшість споруд, які колись належали НТШ, передали Академії Наук УРСР. По закінченню Другої Світової війни і до сьогодні тут розташований один із корпусів Української Академії Друкарства.

Читайте також: Кохання Ванди, смерть акробата і звук музики. Якою є історія вулиці Чайковського

У часи Незалежної України в колишньому Академічному Домі відновили пам’ятну таблицю на честь Є. Чикаленка та встановили меморіальну дошку на вшанування пам’яті С. Бандери. Хоча перелік меморіальних дошок мав би бути значно більший, оскільки тут у студентські роки формували свій патріотичний світогляд сотні синів українського народу. Серед них: Олександр та Василь Бандери,Олекса Гасин-“Лицар”, Дмитро Грицай-“Перебийніс”,Омелян Грабець-“Батько”, Зенон Коссак, Микола Лемик, Михайло Колодзинський, Роман Зубик, Роман Купчинський, Степан Ленкавський,Ярослав Падох, Юліян Редько, Ярослав Стецько, Іван Тиктор та багато інших.

Тривалий час перед Академічним Домом, на місці колишнього спортивного майданчика, знаходились гаражі Української Академії Друкарства, які сьогодні вже зруйновано. Без сумніву, територія потребує впорядкування. Зводити ж будь-які будівлі перед вікнами Академічного Дому, без сумніву, є недоречним. А чи не краще було б встановити гідний пам’ятний знак на честь тих сотень українських студентів, які у стінах Академічного Дому мріяли про незалежність України, та свято берегли пам’ять про тіні незабутих предків.

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 



Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!