42 доби опору. 42 доби смертельної небезпеки. 42 доби незламності. Любомир Мікало став живою легендою 103-ї бригади ТрО ще тоді, коли перебував у повному оточенні. Сьогодні про нього знає вся Україна. За особисту мужність і героїзм він отримав найвищу державну нагороду – звання Героя України, захищаючи країну від перших днів повномасштабної війни.

Про те, як вдалося вижити у ворожому кільці й не зламатися, що саме давало сили в найважчі миті та кому він дав обіцянку, яка тримала його до кінця, а також про те, як не лише точність пострілу, а й холодний розум і миттєва реакція не раз рятували життя йому та побратимам, Герой України Любомир Мікало, який родом із Шептицького на Львівщині, розповів «Твоєму місту».

«Мали вийти на позицію лише на кілька днів…»

Любомиру Мікало – 47 років. Він піхотинець 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, батько трьох дітей. Півтора року разом зі старшим сином воював в одному окопі та жив в одному бліндажі. Нині Богдан служить в іншому підрозділі – оператором БПЛА. Молодшому синові Матвію – 13 років, доньці Терезі – 10.

До війська Любомир пішов у перший день повномасштабного вторгнення – разом зі старшим сином. Саме звідси й позивний «Батя». До війни він не мав жодного військового досвіду: працював монтажником металоконструкцій, разом із командою зводив фабрики й заводи по всій Україні. З початком повномасштабної війни захищав країну на Донеччині, Луганщині, Харківщині та Сумщині.

30 травня 2025 року Любомир Мікало разом із групою мав вийти на позицію поблизу села Олексіївка Сумської області.

«Це мав бути звичайний бойовий вихід – кілька днів на позиції, нічний заїзд, нічого незвичного», – згадує Любомир.

Та ситуація на полі бою змінювалася щохвилини. Ворог просунувся далі, ніж очікували. Коли до позиції залишалося близько 150–200 метрів, по машині відкрили вогонь.

Спершу цього навіть не усвідомили. Навколо палали хати, на дахах тріскав шифер – звук був схожий на автоматні черги. «Мені здалося, що по нас стріляють», – каже боєць. У відповідь почув сумнів: мовляв, то, може, просто шифер.

Десантуватися не вдалося. Підвал, куди мали зайти, вже горів. Група залягла в «зеленці», ховаючись від російських дронів, і доповіла по рації, що зайти на позицію неможливо.

Коли машина від’їжджала, стрілянина повторилася. Цього разу сумнівів не було. «Тоді я точно зрозумів: це не шифер. Позаду нас уже ворог», – доповів Любомир командуванню.

Неподалік від місця, де десантувалася група, був закинутий льох. Туди наші військові за допомогою дрона привели бійців. В цьому льосі, під землею, вони провели 42 доби в повному оточенні, чинячи опір ворогу.

«Ми зайняли оборону, і вже наступного ранку, приблизно о п’ятій, стався перший контакт з ворогом, – згадує Любомир Мікало. – Вони йшли на позицію й не очікували, що в тому підвалі хтось є. Пройшли зовсім близько».

Побратим, який стояв на варті, ліквідував ворога фактично впритул – за два метри. Щоби не демаскувати позицію і не видати себе, бійці не знали, чи він був один. Тіло затягнули в підвал.

«Ми розуміли, що не можемо його там залишати, – каже Любомир. – Але витягнути не було як. Ворог щодня проходив повз нас на позиції, а ми постійно відбивали штурми, щоби не пустити його далі».

«Побратим, як стояв нагорі, так і впав до нас в підвал»

Згодом з’ясувалося, що така активність ворога була пов’язана з тим, що повз цей льох-підвал були прокладені маршрути на позиції ворога.

«Перші 30 днів ми знищували росіян щодня. Фактично не було тиші. Лише один день ворог не пішов на позицію. А так – щодня короткий бій».

На шосту добу ворог зайшов з лівого флангу й рухався просто повз них. Побратим на варті вчасно помітив групу. Двох, ймовірно, ліквідував одразу, ще двох – поранив.

«У нас уже був трофейний автомат з підствольним гранатометом, – згадує Любомир. – Побратим попросив дати йому цю зброю. Я зарядив гранату, передав автомат. Він встиг зробити два постріли… і в цей момент щось прилетіло ззаду».

Побратим стояв майже нагорі – інакше стріляти було неможливо. Після вибуху він упав просто в підвал. «Я швидко його оглянув. Осколок у шию. Пульсу вже не було. Він загинув на місці».

Відтоді і до кінця перебування в підвалі разом із ними були два тіла – загиблого побратима і «двохсотого» ворога. Любомир каже, що було важко, але вони не відчували себе покинутими.

«Над нами постійно працював український дрон. Якщо ворог рухався, нас одразу попереджали – звідки і коли. Ми були готові». Коли чули противника поруч, передавали напрямок по рації – туди летів наш дрон і відпрацьовував. «Зв’язок тримав нас. Ми знали – про нас не забули». Однак спробу вивезти групу з оточення зірвали – бронемашину знищили в дорозі.

«Я весь час думав про рідних, знав, як вони на мене чекають»

Спека. Липень. Постійна жага. Вода була на вагу золота – її ділили по краплях.

Їжі також бракувало. З дронів скидали мінімум – те, що не розіб’ється. Один пакет гречки ділили на два прийоми для трьох. Коли закінчувалися запаси, воду, їжу, боєкомплект і павербанки брали з трофейних рюкзаків убитого ворога.

Постійна втома, недосип і напруга не відпускали ні на мить – небезпеку чекали щосекунди.

Але найбільше йому боліло те, що дружина переживає, знаючи, що він в оточенні.

«Я уявляв собі, як їй важко, я дуже переживав за дружину, – зізнається Любомир. – За маму, за дітей, бабусю, якій понад 80 років. Всі рідні, коли дізналися, що ми на позиції довше, ніж мали бути, дуже переживали».

Зв’язок з дружиною він тримав через командира.

«По рації я передавав командиру кілька слів для дружини і мами. Зв’язок із нами був постійний – командування питало, як обстановка. Увечері я просив: передай рідним і сім’ям побратимів, що з нами все гаразд. Дружина також писала командиру, питала про нас. Так ми й «спілкувалися». Думки про рідних, які чекали, дуже тримали мене морально».

«Ми зрозуміли, що ворог знайшов нас»

На 40-у добу відбувся «гучний» контакт з ворогом. Побратим Любомира стояв на варті, і попри їхній підвал проходило два росіянина, відповідно він їх ліквідував. Але виявилося, що позаду йшли ще двоє.

«Вони не бачили нас, але почули постріли й відкрили вогонь. Я виліз на поверхню і стріляв у відповідь, коригуючи приціл за допомогою дрона. Довелося кидати гранати, «нашуміли» більше ніж зазвичай – і ворог нас таки виявив».

Вже на другий ранок поблизу підвалу почалися скиди. Захисники не одразу зрозуміли, що це ворог вже працює по них. Думали, що це наші відпрацьовують. Але скиди були все ближче, і тоді хлопці запитали по рації.

Так як навколо підвалу були хащі, то ворог не міг залетіти в нього FPV-дроном. «Вони спочатку скидували гранати, щоби уламками розчистити корчі, потім скидали запальні гранати, щоби все вигорало. Намагалися закинути до нас в підвал гранати з газом».

В підвалі захисників було ліжко з металевим каркасом – вони розібрали його і поставили на вході в підвал, забарикадувавшись.

«До вечора піддашок вони зруйнували, і наша «барикада» з ліжка також зазнала ушкоджень. Зв’язок ще тримався. Я вийшов на командування – нас виявили й по нас активно працюють, треба щось вирішувати. У відповідь попросили годину часу. Потім – ще трохи зачекати: безпечного виходу немає, місцевість потрібно дорозвідати. Наші підрозділи вже просувалися з лівого й правого флангів назустріч нам, але для цього був потрібен час».

Загибель ще одного побратима…

У пошкодженому льосі вони залишилися на ніч, ставши живими мішенями для ворога. У повному оточенні. Демасковані. В очікуванні нових атак.

«Вже з вечора ми копали окоп у підвалі, – згадує Любомир. – Копали всю ніч. Вранці я був на рації, хлопці продовжували копати, трохи присіли відпочити на бруствері – і миттєво прилетів FPV-дрон. Вдарився в перекриття, загинув ще один побратим… Попри біль і втому, ми продовжили копати та сподівалися на Божу милість». Новий ранок почався, як і попередній. Знову скиди, «запальнички», FPV».

Їх безперервно обстрілювали скидами, зв’язок перебили. В стелі підвалу був вентиляційний люк – спочатку закритий цеглою, але ворог його розбив, і через отвір могли летіти гранати. Любомир закрив його каскою побратима, перечікували удари FPV-дронів і далі копали окоп з останніх сил, маючи вже криваві мозолі. FPV постійно вдаряв по «барикаді» з ліжка, яка вже майже не рятувала, такий режим тривав до вечора.

Від «барикади» нічого не залишилося, підвал відкритий. «Але дякуючи Богу, FPV більше не було. Ворог, мабуть, був певний, що після таких масованих атак ніхто не може залишися в живих».

Шлях з оточення: 10 км пішки з пораненнями та контузією

Раптом все затихло. На щастя вдалося якось відновити зв’язок. Прямого зв’язку з командуванням не було, але вони вийшли на захисників із сусідніх позицій. Командування сказало чекати темної пори, а далі буде спроба виводити їх з оточення.

«Дочекалися ночі і отримали добро на вихід. У нас була похідна рація, прилетів дрон, оглянув територію, і нам сказали, що можна йти. Ми вийшли з підвалу, в якому тримали оборону 42 доби, на поверхню. Йдучи за дроном, ми дійшли до однієї посадки. Ми були дуже втомлені, хотіли хоча би кілька хвилин перепочити, але нам сказали пройти ще до однієї посадки. І знову через поле. Вже там змогли перепочити кілька хвилин. Потім посадкою ще метрів 700 до позиції наших хлопців».

По дорозі хлопці знайшли пляшку з водою, де її було менше половини, але ці ковтки стали справжнім скарбом. В останній день вода скінчилася, і вони смоктали вологі серветки, щоб не пересохло горло. Нарешті дійшли до позицій наших військових, де їх нагодували та напоїли, але ще залишалося пройти близько семи кілометрів по відкритих ділянках. Виснажені, поранені та з контузіями, Любомир із зламаними ребрами та розірваними барабанними перетинками подолав пішки 10 кілометрів у важких бронежилетах.

«Коли ми дісталися місця евакуації і сіли в машину до стабілізаційного пункту, я нарешті зітхнув з полегшенням, – зізнається Любомир. – Хоча над нами ще літали дрони, і небезпека залишалася кожної хвилини».

«Я повернувся. Я дотримався своєї обіцянки!»

Коли Любомир дістався стабілізаційного пункту, він одразу подзвонив дружині. Наталя не взяла слухавку... Він одразу насторожився, але заспокоїв себе, мовляв, вона пішла кудись по справах. За хвилину син Богдан подзвонив до командира, поруч з яким був Любомир, і він передав йому слухавку. Син сказав, що радий, що вони вийшли з оточення, але додав: «Тільки не переживай, мама зараз на операції…»

Ця новина просто приголомшила. З’ясувалося, що коли Любомир виходив, дружина якраз готувалася до операції, у неї виявили онкологію. Коли він вийшов з оточення, син зателефонував до неї, сказав про це. Встиг перед операцією. Сказав: «Мамо, тато вже вийшов, будь спокійна!».

Перша телефонна розмова з дружиною відбулася вже після її операції. Наталя перебувала у львівській онколікарні, а Любомир – у лікарні в Полтаві, де йому зробили операцію з відновлення слуху.

«Я був шокований і операцією, і діагнозом, – зізнається Любомир. – Я до цього часу нічого не знав, мені просто нічого не казали, мабуть, берегли від такої новини.

Коли я йшов на війну, обіцяв дружині, що повернуся. І почувши її голос, сказав Наталі: «Я вийшов. Я повернувся. Дотримався обіцянки! Увесь час думав про вас, переживав і залишився живим заради вас». Додав, що знає, як усі молилися. Вона відповіла: «Ти навіть не уявляєш, скільки людей за вас молилося!»

За словами Любомира, будучи в оточенні, він також читав молитви. Військовий переконаний у силі молитви. Він розповів таку історію: побратим, який стояв на варті, ліквідував одного ворога, а другого не побачив. Він уже спускався сходами в підвал, а Любомир мав його змінити. Щойно він підбіг до входу, у підвал залетіла граната. Вона повільно покотилася сходами…

«Ми завмерли. Минає п’ять секунд – вибуху немає. Я зрозумів, що не чув клацання чеки, отже, граната вже не спрацює. Наказав хлопцям її знайти. А сам тільки виглянув – бачу, ворог замахнувся кидати другу гранату. Його одразу ліквідували. Та граната впала біля нього за пів метра і вибухнула. Якби він устиг кинути її в підвал, вона б точно розірвалася. Тоді я сказав хлопцям: бачите, козаки, наші молитви і молитви рідних нас уберегли».

Побачився Любомир з дружиною лише на початку серпня, тобто десь через місяць після виходу. Він весь час уявляв собі момент, коли натисне на дзвінок, а Наталя відчинить двері – і він нарешті побачить її.

Любомир Мікало – Герой України

Одного разу йому зателенофонували з Києва і сказали, що він має прибути до столиці на нагородження. Чоловік до останнього не знав, що це за нагорода. Йому казали, що подали на нагороду, але що це буде звання Героя України Любомир навіть уявити собі не міг.

«Про це я дізнався лише напередодні нагородження ввечері. Отримати звання Героя України та «Золоту Зірку» – для мене велика честь. Горджуся цим, як і вся моя родина. Хоча ще до цієї високої нагороди син завжди казав мені: «Тато, ти для мене Герой».

В родині Любомира зараз воюють четверо.

«Якщо ти не хочеш воювати у ворожій армії, то воюй у своїй проти ворога, захищаючи свою країну і, перш за все, свою сім’ю, – наголошує Любомир Мікало. – Ми воюємо за незалежність країни і мусимо стояти до кінця, нехай це буде з останніх сил.

А хто це буде робити? Чи будемо чекати, поки до нас до хати прийде ворог? Ворог не стукає, він відчиняє двері ногою, і каже: ви невільники, ви ніхто, ви раби. Щоби цього не допустити, треба боронити свою країну».

Наталя Меркулова

Фото надав Любомир Мікало

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.