Фото: Ірина Громоцька

Фото: Ірина Громоцька

Ходіть в музеї – там не страшно. Як музеям стати дружніми до дітей

12025 0
Історикиня мистецтв Наталія Космолінська та громадська діячка (в минулому – очільниця управління культури Львівської міської ради) Ірина Магдиш цього року представили книжку про Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького. Їхня «Гра в музей» розповідає про картини та скульптури галереї, причому так, аби зацікавити в першу чергу дітей. Tvoemisto.tv поспілкувалось з її авторками та дізналось, чому музеї та відвідувачі потрібні один одному, навіщо культурі стратегія та як взагалі нарешті почати ходити в музеї?

Чи пам’ятаєте ви своє перше знайомство з музеєм? Які спогади про музеї залишилися з вашого дитинства?

Ірина Магдиш: Найяскравіший спогад з дитинства – карета в Музеї етнографії. Ми ціле своє дитинство ходили на неї дивитись. Звичайно, вишивки та мотики теж були цікавими, але карета для дітей була чимось неймовірним. Ще одним яскравим спогадом були величезні лицарські лати у зовнішній вітрині Історичного музею на площі Ринок. Кожного разу, коли проходила повз, переповнювали неймовірні враження. Також зі шкільних років пам’ятаю свою першу чергу в музей, тоді привезли виставку Реріха в картинну галерею.

Та сама карета (фото: Музеї та храми України)

Наталія Космолінська: Я виросла в місті Хмельницькому. З музеїв там на той час був тільки невеличкий краєзнавчий музейчик в одноповерховому особнячку, який ще в моєму дитинстві закрився на вічний капітальний ремонт. Тож в дитинстві до музеїв я потрапляла з батьками лише під час літніх канікул: Київ, Одеса, Крим. Моє перше музейне враження у Львові – «Потоп» Мерварта. Він тоді прикрашав сходову клітку Львівської галереї мистецтв – і це була візитка романтичного ретро-світу за музейними дверима, який дуже виграшно контрастував з невиразною радянською дійсністю. Тому я не могла не взяти «Потоп» до цієї книжки – це шматочок мого музейного дитинства.

На початку 1990-х, коли я переїхала до Львова, тут було дуже бурхливе і насичене мистецьке життя: зник контроль з боку влади, все стало можна, тож художники активно експериментували, а музеї – витягали з запасників заборонене. З того часу запам’яталась довжелезна черга на два квартали до Національного музею десь в 1989 чи 1990 році, коли там (на вул. Драгоманова, бо будинок на проспекті Свободи, 20 йому передали пізніше) вперше з 1930-х рр. виставили мистецтво Січових Стрільців. Тоді на музеї працював ефект «звільнення», львів’яни дуже активно ходили на виставки дисидентів, сакрального мистецтва. Але поступово ажіотаж вщух.

На жаль, сьогодні у Львові натовп в музеї можна побачити лише на відкритті. Від початку 2000-х у Львові таку музейну активність я спостерігала тільки двічі: коли 2010 року Львівський музей етнографії виставив свою колекцію плакатів Альфонса Мухи, і коли до Національного музею у Львові 2012 року привезли імпресіоністів. У випадку з Мухою це вийшло досить курйозно, бо ж це була наша, львівська колекція, але львів’яни про це не знали і бігли побачити, бо ж «скоро заберуть». Через навалу відвідувачів у Музеї етнографії на другий чи третій день закінчилися квитки.

Читайте також: У бібліотеки через інстаграм. Для кого працюють львівські медіатеки

Фото: ZIK

Чи можливо музеям отримати підтримку місцевої влади, щоб почати якісно змінюватися та впроваджувати нові програми для дітей?

Ірина Магдиш: У підпорядкуванні місцевої влади, якщо говорити про Львів, а не про область, є два музеї: Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької та Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького «Шевченківський гай». Усі інші музеї – історичний, національний, картинна галерея, природознавчий – підпорядковуються або обласній владі, або Міністерству культури, або Національній академії наук. Відповідно, приналежність до певної структури диктує умови бюджету та джерел фінансування. Найтрагічніша ситуація з музеями в системі академії наук, тому що НАН в принципі перебуває у колапсі. Це щодо формальної сторони справи.

Неформальна сторона – це конкурси соціально-культурних проектів, які вже багато років існують при управлінні культури Львівської міської ради. Вони є шансом для неміських музеїв отримати реальне дофінансування на додатковий конкретний проект. Потрібно, щоб хтось у музеї хотів написати проект, втілити його в життя, взяти на себе бюрократичну частину та бюджетування. Інший шлях впровадження змін – це програми вдосконалення та підвищення кваліфікацій музейних працівників. Існує маса доступних можливостей та програм щодо мотивації та осучаснення мислення працівників, було б тільки бажання.

Музейникам бракує бажання вдосконалюватися?

Ірина Магдиш: Не можна одразу сказати, що в музеях нічого не хочуть робити. Можливо, працівникам бракує мотивації, але я можу їх зрозуміти. Заробітна плата екскурсовода не залежить від того, проведе він одну екскурсію чи сорок. Так само, якщо музей бере на себе місію і починає впроваджувати дитячі програми, від цього не змінюється ані кількість ставок, ані розмір зарплати. Послуги дитячих програм мають бути додатково платними. І тут виникає велика проблема застарілого законодавства, яке не дозволяє офіційно надавати музеям подібні послуги. Також музеї не можуть продовжувати години роботи, навіть не зважаючи на те, що багато людей хотіли б прийти до закладу після 18-ї. З іншої сторони, можна провести акцію «Нічні музеї», цього ніхто не забороняє. Проте це складніший шлях, і не завжди людям хочеться його проходити.

Щороку у Львові під час фестивалю Ніч у Львові різні музеї готують спеціальні програми для відвідувачів (Фото: Ніч у Львові)

Коли починаються дискусії між культурою і туризмом, культурою і бізнесом, культурою і владою, то одна сторона, тобто бізнес, влада і туризм говорить цифрами. Зі сторони культури цифри не почуєш. Якщо говорять: у нас мало люди ходять в музеї, тоді мало – це скільки? А скільки хочемо щоб ходило? Що ми для цього можемо зробити? Нам потрібно озброїтися цифрами, інакше ми виглядаємо абсолютно безнадійними. Ми будемо говорити про духовність, а бізнес буде говорити цифрами. В такій ситуації ми завжди будемо програвати.

Наталія Космолінська: Одна з причин, чому наші українські музейники не змагаються навипередки, хто що цікавіше придумає – те, що вони знаходяться на повному бюджетному утриманні держави, на яке кількість або якість відвідування не має жодного впливу. Натомість в світі є декілька моделей фінансування музеїв. В залежності від статусу та цінності колекції заклад отримує певну частину фінансування від держави, регіону, міста, але ця частина ніколи не становить 100%. Хіба тільки для найвизначніших музеїв країни. Решту, в середньому від 30% до 50%, музей мусить дофінансувати самостійно. Тому там існують цілі маркетингові відділи, направлені на залучення якнайбільшої кількості відвідувачів та на розробку цікавих заходів.

Українські музеї лише останніх десять років почали звільнятись від радянського бачення музею суто як скарбниці. Вся наша музейна система потребує кардинального оновлювання, від законодавства – що музей може, а що не може, до штатних розписів, де були б аніматори і музейні педагоги. Зараз у всіх наших музеїв невідповідні (щоби не сказати жебрацькі) бюджети, замалі штати, погане чи дуже погане технічне оснащення фондів та експозицій. Відповідно, немає кому і коли займатись вихованням глядача, тому що всі сили йдуть на збереження колекцій.

Наприклад, наші музеї досі не мають права надавати комерційні послуги. Зробити листівки зі своєю колекцією та продавати їх у вестибюлі – це вже досить велика проблема. А відкрити музейне кафе, де б відвідувачі могли за кавою «перетравити» музейні враження (як радять європейські путівники по музеях) – взагалі поки що недосяжна мрія. Також вже який рік не можуть прийняти закон про меценатство, який сприяв би тому, що соціально активний бізнес чи просто заможні люди, які хочуть підтримати музей, могли б допомогти з фінансуванням і не переживали, як на це подивиться податкова. Тобто, це комплекс проблем, які мають вирішуватись та контролюватись на державному рівні. На своєму рівні деякі музеї пробують міняти ситуацію, але це – крапля в морі.

Ще одне проблемне питання – кадри. Одна з причин, безумовно, маленькі зарплати. Хоча вже зараз до музеїв почали приходити молоді амбітні люди, які готові працювати за малі гроші, бо хочуть щось змінити, але їхньї месійності у боротьбі з недосконалою системою надовго не вистачає. Тому в музеях багато працівників пенсійного віку. Часом це дійсно унікальні фахівці, але багато й таких, хто вже не може працювати на сучасному рівні, у них немає стратегічного бачення, вони не володіють мовами чи комп’ютером. Але головне: вони працюють за морально застарілою музейною схемою, коли основною метою було – зберегти. Сучасні музеї світу активно розвивають комунікаційну і едукаційну функції, але це потребує відповідно навчених кадрів. Завдяки тому, що зараз, згідно з новим законом, керівників закладів культури в Україні нарешті обирають тільки на конкурсній основі, чимало музеїв отримали нових керівників. Більшість з них хоче працювати по новому, але одного нового керівника недостатньо, якщо він отримує в комплекті з посадою старих працівників, які нічого не хочуть міняти.

Яким музеям все-таки вдалося піти сучасним шляхом? Які музеї ви можете дійсно порадити для відвідування з дітьми?

Ірина Магдиш: Найбільш правильним, довшим, але систематичним шляхом пішов Державний природничий музей. Вони почали з розробки стратегії розвитку закладу, визначили для чого потрібен музей, яка його місія, якою є візія музею за 10 років. І у цій стратегії прописані дитячі, освітні, лекційні та суспільні програми. Така стратегія є хорошим взірцем. Чи якийсь інший музей має стратегію? Якщо так, то тільки на папері. Стратегія має бути загальнодоступною, щоб ті, чиїм коштом фінансується музей, тобто платники податків, могли з нею ознайомитися.

Державний природничий музеї у Львові (Фото: 032.ua)

Наталія Космолінська: Дуже хорошим прикладом є Національний художній музей в Києві. Останні роки там виставки одна цікавіша за іншу, які супроводжуються цікавою лекційною програмою, зустрічами, розмовами, майстер-класами. Цього року вони спільно з видавництвом «Основи» створили робочий зошит для дітей «Мій Музей. Пиши, малюй, вирізай». А музей Ханенків, теж у Києві, розпочав минулого року музейні заняття для мам «Культурний декрет». Два в одному: і мами не чуються відірваними від культурного життя, і діти буквально з перших місяців звикають до музею.

Проект «Культурний декрет» діє й в інших музеях Києва, наприклад, у Національному музеї Тараса Шевченка (фото організаторів)

У нас з дітьми активно працює Національний музей у Львові: там і дитячі екскурсії, і тематичні майстер-класи. Пожвавила свою роботу з відвідувачами Галерея мистецтв, кожних вихідних Facebook запрошує до галереї на якісь акції, наприклад, зустріч з однією картиною.

Книга «Гра в музей» розповідає про картини та скульптури, що представлені саме у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Не зважаючи на це, чи може книга слугувати універсальним порадником щодо спілкування з дітьми в музеях?

Наталія Космолінська: Вже отримали перші зауваження від друзів-киян, що це дуже львівська книжка. Ми справді першочергово орієнтувалися на львів’ян-дорослих, які підуть до музею з дітьми. Нам було принципово, щоби вони не зупинились на одному візиті, щоби наша книжка стала містком між тим, що на картині, і тим, що навколо. Наприклад, в галереї висить портрет королеви Єлизавети, дружини імператора Франца Йосифа. Мало хто знає, що костел Ельжбети на площі Кропивницького (тепер – Церква святих Ольги та Єлизавети), збудований на її честь. Дуже важливо навчитися з’єднувати таку інформацію, тоді в інших містах людина вже інтуїтивно буде знаходити оці історичні місточки, для неї історія перестане бути нудними сторінками підручника. Тоді і проблем зі збереженням історичної спадщини стане менше.

Поза тим, наш путівник є певною моделлю, як можна добирати, групувати і переповідати інформацію, на чому робити акценти, тут є словничок по термінах, яким можна користуватись і в інших музеях. Додаткову інформацію по тому чи іншому автору можна нагуглити самостійно, хоча україномовний інтернет, на жаль, дуже бідний на подібну інформацію.

Взагалі в первинній ідеї було зробити путівники по всіх ключових музеях Львова. Але це буде залежати від зацікавлення видавництва, від відгуків. Принаймні ми готові працювати далі.

Читайте також: Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста

Який формат знайомства з музеєм ви пропонуєте?

Наталія Космолінська: Ми орієнтувались на дітей молодшого віку. Але читати книжку мають в першу чергу батьки перед візитом до Львівської галереї мистецтв, щоби зорієнтуватись, що вони там побачать. З кожного залу ми обрали по кілька творів (переважно картини), різних за жанром і сюжетом, постарались знайти цікаві факти про їх авторів, часи, коли вони були створені, і запропонували свій варіант інтерпретації. Для нас було принципово не вживати високочолої наукової термінології та «порожніх» мистецтвознавчих штампів. Тобто, питання «як це зроблено?», я переважно залишала на потім, для старших, а намагалась спершу пояснити «хто/що?» і «чому?».

Додатково в книжці є посилання для батьків «по темі», щоби їм було легше самим орієнтуватись в тому чи іншому історичному періоді або біографії зображеного персонажа. На жаль, навіть у львів’ян, які живуть просто посеред історії, знання з історії дуже слабенькі, а з історії мистецтв вони, переважно, практично нічого не знають. 

Було б дуже добре, якби працівники галереї спільно з нами провели по цій книжці екскурсії. Ми б спробували поговорити про деякі картини з книжки спільно з батьками та дітьми, а потім запропонували б батькам вже самостійно на цьому прикладі поговорити про інші картини. І тоді можна було б видати цей путівник оновленим та доповненим.

Що робити якщо батькам самим не цікаво в музеях, але вони йдуть з дитиною, бо «так треба»?
 
Наталія Космолінська: Якщо батьки не розуміють, навіщо йти в музей, то вони, як правило, не йдуть. Краще витратять ці 30 гривень на морозиво. Тоді їхні діти підуть в музей зі школою, і все буде залежати від вчительки та екскурсовода. У нас, на жаль, ще не має серед батьків і загалом серед львів’ян поняття престижності піти до музею. Я особисто знаю осіб, які народились у Львові, але вперше у своєму житті потрапили в музей вже у старшому або дорослому віці, не зважаючи навіть на те, що деякі з них є кандидатами наук та викладачами університетів.
 
У першу чергу це тому, що у нас величезна освітня галузь – історія культури, яка фактично робить людину культурною, практично випадає з освіти. Раніше культура була включена в програму по історії, останнім параграфом в розділі, який зазвичай залишався на самостійне опрацювання. Сьогодні за новою програмою на «мистецтво» в школі, в 5-9 класах припадає лише година на тиждень, а в 11-му – одна година на два тижні. Якість цього викладання переважно дуже умовна, на рівні «заспіваємо пісеньку, намалюємо квіточку». Причому як в батьків, так і у вчителів існує стійкий стереотип непотрібності або ж другочерговості цих знань. На першому місці все ще математика з фізикою. Отже, якщо в родині не культивувалася культура і мистецтво, то діти виростають, отримують дипломи, і при цьому взагалі не мають поняття, де у Львові розташовані театр і музей.
 
Це величезна системна проблема і її треба вирішувати системно, починаючи зі школи. Натомість ми чуємо лише плачі про те, що духовність деградує. Якщо не буде якісної освіти у сфері культури, тоді звідки музеї мають взяти глядача? Наприклад, у Франції музейна педагогіка працює за такою логікою: сьогодні виховуємо дітей, які завтра будуть чиновниками та бізнесменами, і саме вони будуть вирішувати, скільки грошей виділити на музей. Відповідно, розуміння важливості музеїв в суспільстві прищеплюється з дитинства.
 

Дарія Мимка

Фото: Ірина Громоцька

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!