Про відкриття у Львові гуманітарного центру з надання допомоги жителям Луганської області, про те, якої допомоги потребують від львів’ян, яким було 24 лютого, чому не вдалося втримати Луганщину, про впливи російської пропаганди, зв’язок між колаборантами, московським патріархатом і ФСБ, погрози, про те, чому брати полонених непросто, чому «вагнерівці» слабшають, чому не варто очікувати нової хвилі міграції луганців і як правильно називати окуповані території – у відеопроєкті «Тема тижня» на Тvoemisto.tv розповів голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай.

Яка мета вашого перебування у Львові? Що вже встигли зробити?

Основною моєю метою було привезти всіх керівників громад Луганщини, моїх заступників на святкування Дня Державного прапора і Дня Незалежності України. Ще з 2014 року ми з Львівською облдержадміністрацією і обласною радою налагодили плідну співпрацю, дружні відносини. Представники Львівщини постійно приїжджали святкувати ці дні до нас, у Сєвєродонецьк, ми разом піднімали прапор, так було двічі за мою каденцію (Гайдай є керівником Луганської облдержадміністрації з 25 жовтня 2019 року, замінив на цій посаді Віталія Комарницького – Ред.). У 2022 році таке святкування було, на жаль, неможливе, бо майже вся область окупована. Тож прийняли рішення їхати відзначати ці дні до вас. Львів для мене також рідне місто, прожив тут 16 років, закінчив школу, одружився, тут досі живе і працює моя донька. Тож можна сказати, що з рідної Луганщини я приїхав до рідного Львова.

Керівники військових адміністрацій, мої заступники і голови ОТГ відгукнулися на цю пропозицію охоче, перезнайомилися з усіма, поспілкувалися, а нещодавно відкрили у Львові гуманітарний штаб. Будемо співпрацювати і в цьому напрямку.

Чи правильно я розумію, що курирує його одна з громад, але розрахований він на всіх жителів Луганщини?

Правильно. Ми говоримо, що Луганщина зараз там, де луганці, а вони повсюди. Понад 300 тисяч осіб вимушено евакуювалися з області і роз’їхалися по країні. Нема жодної області, де тепер тимчасово не перебували б евакуйовані луганці. Тому ми вирішили, що відкриватимемо гуманітарні штаби у кожній області. Але не для конкретних громад, бо від цього коефіцієнт корисної дії буде мінімальний. Домовилися, що в кожному місті відкриватимемо по одному-два штаби-центри залежно від кількості зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Для прикладу, в Києві таких доведеться відкрити не один і не два.

У Львові штабом опікується Старобільська громада, але він обслуговуватиме всіх жителів області, незважаючи на те, звідки вони – із Сєвєродонецька, Новопскова чи Троїцького. Невдовзі його запустять, і він запрацює повноцінно. Поки ми готувалися до відкриття, домовилися з міністерством про приміщення, отримали всю дозвільну документацію, навіть зробили брендування.

Туди можуть звертатися не лише луганці, які переїхали сюди, а й львів’яни, які хочуть допомогти?

Звичайно, така допомога зараз буде дуже доречна. Проблем у людей надзвичайно багато. Може мовитися про різне – починаючи від якихось речей  і закінчуючи гуманітарними продуктовими наборами чи наборами найпотрібніших ліків. Будемо вдячні за будь-яку допомогу! Уявіть, як воно –  виїхати з власного будинку з однією валізкою. Це не передати словами. Дай Боже, щоб ніхто з львів’ян ніколи такого не пережив!

Чи варто очікувати нової хвилі міграції на захід України через наближення зимового періоду? Ви ж спілкуєтеся з гуманітарними штабами по всій Україні, то чи може таке відбуватися і до чого взагалі треба готуватися?

Якоїсь масової міграції, найімовірніше, не буде. Днями минуло пів року з початку повномасштабного наступу і початку евакуації. Ми з волонтерами, військовими, патрульними і Нацполіцією вивезли 50 тисяч осіб, над цим працювали всі громади. Але люди вже знайшли житло, свій куточок.

Щоправда, евакуація ця тривала здебільшого наприкінці навчального року, коли очного навчання не було через війну. Тому людей розселяли по школах, гуртожитках закладів освіти. Напевно з 1 вересня деякі освітні заклади почнуть працювати, і відповідно гуртожитки треба буде звільнити. Тож зараз в усіх областях збираємо житловий фонд для евакуйованих.

 

Тобто ті, що мають якісь пропозиції для вас, можуть звертатися з ними або через програму «Прихисток», або через штаби?

Так. У Львові гуманітарний штаб розмістився в будівлі Львівського протезного заводу (вул. Рудницька, 10). Його легко знайти, вхід одразу навпроти автобусної зупинки. Та й відразу впадає в очі величезний банер з інформацією про штаб.

Як для вас почалося 24 лютого?

Напередодні ми вже розуміли – щось має статися. В нас із російською федерацією спільний кордон, за кілька тижнів до того росія підтягнула техніку, кілька десятків танків, як у 1941 році. Нам колись розказували, що тоді нацистська Німеччина підійшла до кордонів союзу, зібрала танки, а нацисти під’їжджали і від’їжджали – провокували своєю поведінкою. Те саме було і в нас. Росіяни поставили танки за три кілометри до кордону, щодня їх заводили, щоби вони, скажімо так, ричали, або проїжджали 100-200 метрів і зупинялися. Ми бачили, що вони викидають так звані секрети, пари військових у лісі вздовж кордону, розуміли, що щось має відбутися (секрет – це додатковий замаскований сторожовий пост із кількох осіб, який виставляють на найбільш небезпечних підступах з боку ворога, щоб унеможливити його непомітне просування та несподівану атаку; також місце розташування такого поста – Ред.). А 24 лютого мені зателефонував керівник прикордонної служби Луганської області і сказав, що наших прикордонників розстріляли, російська техніка вже переїхала через кордон. Почали надходити дзвінки, що по всій Україні обстріли, вибухи. Я зв’язався з Офісом президента, ми переговорили. Зібралися в нашому офісі, відкрили таємні пакети і почали діяти за інструкцією. А вже зранку почалися «прильоти» «Калібрів», перші – в район Сєвєродонецького аеропорту.

Упродовж останніх пів року ви говорите, що втримати Луганщину не вдалося, зокрема й через брак адекватної зброї, яка дозволила б зупинити наступ. Як ви поясните відсутність необхідного озброєння, особливо в прикордонних областях?

Якщо ми говоримо про необхідне озброєння, то мовиться про західне, яке ми почали отримувати після 24 лютого, та й то це відбувалося не в перші дні, тижні. Наша ще радянська зброя не дуже допомогла б, бо давала можливість лише частково стримувати ворога, а не зупиняти чи відбивати його, щоби піти у контрнаступ. Зрештою, проти нас воює країна, яка має 140 мільйонів жителів, яка у спадок від союзу отримала чимало радянської зброї. І якщо в нас тисячі снарядів, то в них їх мільйони. Все з радянських складів там, у них.

Згадаймо, що відбувалося в Україні з 2014 року – підриви складів з боєкомплектами. Це стовідсотково терористичні акти росії. Навіть у нас, в Сватовому, підірвали склад із величезною кількістю снарядів.

На полі бою російські солдати ніякі. Чому ж тоді вони просуваються, спитаєте ви. Бо в росії багато військових, техніки і просто безлімітні обстріли. Протягом години на одній з наших позицій було 186 «прильотів», а від нас у відповідь лише 12-14-ть. І їм ці снаряди ще й постійно підвозили.

А тепер подивімося, як ситуація змінилася за чотири місяці. Так, за цей час нам випала доля в найважчих умовах стати форпостом всієї України. Слава Богу, що коли російська армія йшла на Київ, Суми і Чернігів, хтось ввів в оману, що ми зустрічатимемо її з короваями, триколорами і фотографіями путіна. Нічого такого не сталося, Україна почала чинити спротив не лише на рівні збройних сил. Долучилися всі – і Нацгвардія, і прикордонники, і пересічні громадяни, цивільні, багато хто пішов у тероборону. Росіяни заходили «розслаблені», військові це називають «на броні»: парадно-стройовим маршем, з недостатньою кількістю боєкомплектів і пального, щоби просуватися далі.  І коли українці почали чинити спротив, вони, м’яко кажучи, були здивовані. Можливо, саме тому в Ірпені та Бучі відбулися ті звірства, бо вони не сподівалися на таке, що їх також убиватимуть.

А от щодо Луганської області, то там росіяни не мали жодних ілюзій. Коли вони разом із «кадировцями», «ДНРівцями», «ЛНРівцями» заходили на нашу територію, то чітко розуміли, що тут їх зустрічатимуть військові підрозділи, які воюватимуть з ними. Єдине, що в нас не було достатньої кількості зброї.

Зараз на території Луганщини склади теж підривають, щоправда, глибоко в тилу російської армії. Як і командні центри, штаби. Ось вам демонстрація того, що отримана нами зброя працює, дає нам перевагу і можливість стримувати наступ, який вони планували. Завдання окупантів – просунутися на п’ять кілометрів за день. А зараз їм ситуативно, і навіть не щодня, вдається просунутися на максимум 800 метрів. Вони вважають це величезним досягненням. Але їх одразу ж відкидають назад, і вони втрачають потенціал наступу. Досі тримаються на околиці Луганської області, хоча там залишилася зовсім не велика територія.

Я часто думаю про інформаційне поле, в якому жила Україна, жителі окупованих територій і росіяни поблизу кордону. Чи змінилася ситуація, коли почали працювати канали, які мали б переагітувати людей, донести до них правду?

Інформаційна війна – єдина, в якій ми повністю програли. На початку каденції я їхав машиною через населені пункти на лінії розмежування і вмикав радіо – ловили лише якісь на кшталт «Красная звєзда», «Побєда», «русская армія». Все пропагандистське, російське, українського я навіть не чув. Все телебачення – це безкоштовні «тарілки», спрямовані на супутник НТВ, які ловили винятково російські телеканали з цілодобовою пропагандою. Кількість пропаганди, яка вливалася з 2014 року в мізки жителів, просто величезна. І коли я це зрозумів, одразу почав писати листи в РНБО, у Кабмін, міністрам. Просив знайти можливість щось зробити, профінансувати обладнання, яке глушило б російські канали, а наш український сигнал підсилювало, щоби він доходив на окуповану територію. На жаль, нічого з цього не зробили. Єдине, що нам вдалося, це добудувати досить потужну телевежу, і вона запрацювала.

Ви напевно кажете про ретранслятор?
Так. Завдяки йому українські радіохвилі досягали кордонів з російською федерацією, а телевізійний сигнал можна було впіймати у радіусі 50 кілометрів від телевежі. Це вже хоч щось. Але росія в пропаганді дійсно «попереду планети всієї».

Це той виклик, на який треба відповідати. Бо ми часами розхолоджуємося, мовляв, досягли успіху. Ще рано заспокоюватися. Звідси наступне питання: Максим Козицький у інтерв’ю казав нам, що на той час на Львівщині перевірили близько восьми тисяч осіб, яких підозрювали у співпраці з ворогом, в коригуванні вогню. Шукали агентів, які давно тут. Як цей процес відбувався на Луганщині, адже рівень підозри і тривоги там значно вищий, аніж у Львові?

На тій частині Луганщини, де тривала активна фаза бойових дій, залишилося небагато людей. 90 відсотків виїхали, евакуювалися. До 24 лютого у Сєвєродонецьку проживало 120 тисяч осіб, зараз залишилося до 10 тисяч, у Лисичанську – до 15 тисяч.

З тими, що залишилися, працювала СБУ, періодично знаходили коригувальників, їхні дані внесені в реєстри, когось заарештували. Були різні ситуації, але хлопці працювали після 24 лютого, знешкоджували їх. На жаль, серед тих, що залишилися, таких було чимало…

Як би ви оцінили роль Церкви у цьому? Особливо православної церкви московського патріархату, яка заявляє, начебто вже незалежна, але зв’язок із москвою підтримує. Як із цим було на Луганщині?

На жаль, знаємо випадки, коли під час перевірки у священнослужителів московського патріархату знаходили смартфони з координатами позицій наших військових. Вони співпрацювали з росіянами, з ФСБ. Працівники СБУ затримали декількох, і вони дали показання, що не лише співпрацювали з ФСБ, а й працювали на різні підрозділи «ЛНР», зливали їм інформацію щодо пересування чи місця перебування ЗСУ.

Чи були випадки перебіжчиків з тієї сторони?

Серед військових чи цивільних? З-поміж других є люди, які нам допомагають, більше сказати про це нічого не можу. Якщо я скажу, з якої вони громади, то наражу їх на смертельну небезпеку.  

Щодо військових: іноді комусь вдається перейти неушкодженим на наш бік. Вони начебто здаються в полон. Чому кажу «іноді» і «вдається»? Бо людина, яка йде з боку ворога, є ворогом. Наші солдати стріляють у них, вбивають, бо їхнє завдання – знищити противника. Навіть узяти в полон людину, яка сама хоче здатися, непросто: позаду тих, що не хочуть воювати, стоять загороджувальні загони – «кадировці» або ще хтось (загороджувальні загони – це загони, які розміщують позаду основних військ для запобігання втечі військовослужбовців з поля бою, щоби ловити шпигунів, диверсантів і дезертирів, повертати до частини втікачів і військовослужбовців, які відстали, – Ред.). І якщо солдати йдуть уперед, хочуть здатися, піднімають руки, їх ці загони розстрілюють.

Здача в полон можлива, коли взвод, 20-30 людей, іде в атаку, її відбивають, і комусь вдається залишитися на полі бою. Ця особа подає якісь сигнали, і її забирають. Саме так беруть полонених. Такі ситуації в нас траплялися не один раз. А ще взяти полонених можна після того, як наші підрозділи стрімко заходять у населені пункти і застають там «розслаблених» бойовиків. Людина не може просто перейти до нас – це складно з огляду на безпеку: якщо я побачу, що іде хтось у їхній формі, то просто стрілятиму.

Я запитав про це, щоби зрозуміти, чи там усі справді настільки зомбовані. Якби ми змогли відстежити тенденцію росту кількості тих, що здалися, це могло б свідчити про рівень деморалізації російського війська.

Є випадки, коли вони відмовляються воювати. Особливо тепер. Це переважно солдати з підрозділів, які сформували зі щойно мобілізованих. Вони просто якимось дивом виживали впродовж п’яти місяців постійних наступів на Луганщині. росіяни мають величезні втрати. Лише внаслідок операції по переправі в Білогорівці втратили батальйон – 500 людей і 100 одиниць важкої техніки. Ця історія точно ввійде у книжки про нашу перемогу в російсько-українській війні.

Російська армія не воює на «передку», як і «кадировці», в бій кидають недавно мобілізованих. Вони йдуть після багатогодинних артобстрілів, щоби виявити слабкі місця в нашій обороні та дізнатися, що знищила артилерія. Або щоб виявити вогневі позиції наших військових і потім «накрити» їх артилерією. За ними пускають «ЛНРівців», до яких росіяни відносяться так само зневажливо, взагалі не мають за людей. Буває, що так звані ЛНРівські підрозділи відмовляються воювати за так звану ДНР, кажучи: «Свою республіку ми звільнили, свій обов’язок виконали і далі не підемо». Бо розуміють, що їх використовують як гарматне м’ясо.

Зараз основною бойовою силою росіян є «вагнерівці», бо це найманці, яких не треба рахувати, нема різниці, скільки їх загинуло – 100 чи 500, це особи, мотивовані грішми.

Чи помітно, що спрацювала їхня рекрутингова ініціатива, чи є найманці з інших країн?

Дуже небагато, але хтось-таки завжди знайдеться, бачимо це з 2014 року. Зараз «вагнерівці» мають величезні втрати. Завдяки рекрутинговій кампанії вони поповнюють свої ряди людьми, які не знають політики, йдуть воювати за гроші або ж є прихильниками російської ідеології, і тими, що відбувають покарання в певних закладах. Тобто набирають кращих із гірших і пускають їх уперед.

І якщо раніше «вагнерівці» були професійною приватною військовою компанією, то зараз це люди, які лише вміють володіти зброєю і десь-колись проходили службу. Їхні підрозділи не такі злагоджені, як раніше.

Чи користуєтесь ви у своїй роботі порадами Геннадія Москаля? Він – яскрава особистість, свого часу очолював Луганську область. Та й ви, очевидно, перетиналися з ним під час роботи на Закарпатті.

Ми не просто перетиналися, він призначав мене на роботу. Ні, жодних порад нема. Не було ні телефонного дзвінка, ні повідомлення.

Раніше ви розповідали про інші дивні дзвінки, яких було три. Ті, що телефонували вам, були послані услід за російським кораблем. Але для них ви можете бути ціллю, людиною, яку треба залякати, щось із нею зробити. Чи відчуваєте такий тиск?

Якогось жахливого тиску, есемесок із погрозами, шаленої кількості дзвінків не було. Ну, публікували в своїх ЗМІ інформацію, що приїхав «кухар путіна» Пригожин, якому разом із «вагнерівцями» поставили завдання або взяти у полон, або ліквідувати керівників. Таких є двоє – я на Луганщині і Павло Олександрович Кириленко, мій колега – у Донецькій області. От і всі, що приймають рішення, бо депутатського корпусу в нас не було.

Ага, ще «кадировці» були дуже збуджені після мого звернення, але то таке (на початку червня Гайдай на своєму телеграм-каналі опублікував відео, в якому звернувся до Кадирова і порадив «порахувати» бійців після зустрічі з нашими військовими в Сєвєродонецьку – Ред.).

Чи дотримуєтеся ви спеціальних заходів безпеки?

Це такий регіон, яким давно не можна пересуватися без охорони, бо війна тут триває роками. Навіть якщо їдеш броньованим мікроавтобусом, який раніше був інкасаторською машиною. До 24 лютого броньовиків у нас не було, спецтранспорт мені і моєму колезі виділили на 110 день війни. Але це все одно не панацея, бо він може захистити хіба від куль та уламків, та й то не всіх. Пишаюся тим, що за час евакуації не загинув жоден цивільний. Але мали ми трагічну історію з французьким журналістом, який разом із командою знімав увесь процес евакуації. Тоді війська вже відійшли від Сєвєродонецька, в Лисичанську було дуже небезпечно, його обстрілювали, було багато «прильотів». Саме звідти й вивозили людей, мусили транспортувати їх броньованою фурою, наданою народним депутатом з Луганщини. Під час одного з виїздів по людей, саме тоді, коли в автомобілі перебували журналісти, був «приліт». Не у фуру, а перед нею. Один із уламків пробив броньоване скло і смертельно поранив журналіста в шию. Його не врятував ні броньований автомобіль, ні бронежилет, ні шолом. Тож панацеї нема.

Ви вживаєте фразу «так звана ЛНР». А як правильно? Кажуть, що правильно казати «окуповані райони Луганської області». Як люди говорять між собою, як, на вашу думку, варто називати ці території?

Я кажу «так звані ЛНР, ДНР», бо вони самі себе так називають. Якщо мовиться про їхні підрозділи, то краще їх ідентифікувати саме як підрозділи так званої ЛНР суто для того, щоби визначити бойові одиниці. Бо якщо ми називатимемо це на свій лад, почнеться плутанина в розумінні, хто саме пішов у наступ чи втратив позиції.

На Луганщині в більш-менш мирний час, до 24 лютого, майже не казали «ось там ЛНР». Називати цю територію «ЛНР» для нас рівноцінно визнанню луганської народної республіки. Тому для всіх це ОРДЛО або квазіреспубліки. ЛНР і ДНР ми вживаємо лише зі словами «так звані», і тільки якщо це стосується бойових підрозділів.

Розмовляв Сергій Смірнов

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Дмитро Тарадайка

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.