Легендарний командир УПА Мирослав Симчич відзначає 100 років. Уривок з нової книги

1883 0
Як прийшов в УПА легендарний командир на псевдо «Кривоніс», що побачив і пережив герой України, який нині відзначає 100-літній ювілей, дізнаватесь у спецпроєкті «Читанка з Твоїм містом».

Tvoemisto.tv розповідає про книгу журналістки і письменниці Любові Загоровської «#МояУПА» від «Видавництва Старого Лева». Вона з’явилася у продажу наприкінці жовтня.

«#Моя УПА» – це книга про людей, які зазнали переслідувань, арештів, репресій і які залишилися незламними й нескореними у своїй боротьбі. Це голоси живих свідків, їхні емоції і спогади з плином часу не втратили актуальності, адже віддзеркалюють сьогодення. Визвольні змагання за право бути українцями, бути на своїй землі тривають, і ці свідчення вкотре підтверджують, що методи ворога не змінилися, а Перемога близько як ніколи. На сторінці кожного тексту є QR-код, відсканувавши його читач почує аудіозапис, голос того, хто звіряв Любові Загоровській свою історію.

«Коли у 2017 році я зустрілася з легендарним командиром УПА Мирославом Симчичем, то навіть не уявляла, що ця зустріч переросте у довжелезну дорогу. Кожна історія – унікальна, дуже травматична і дуже болюча. Але я розуміла, що мушу записати їхні розповіді, аби передати далі. Аби ці голоси бійців УПА залишилися з нами. Бо героям книги у час, коли ми розмовляли, було від 90 років і більше. Сьогодні наша країна проживає той самий досвід, що і коли було засновано УПА. Єдине залишається незмінним: українці як боролися, так і продовжують боротися за свою країну і свою Незалежність», – твердить авторка.

Протягом 4 років авторка зустрічалася з людьми, які або воювали в УПА, або допомагали упівцям, та публікувала їхні історії у Фейсбуку з гештегом #МояУПА. Передмову до видання написав Володимир В’ятрович, а художнє оформлення створив Іван Шкоропад.

У книзі зібрано 39 історій тих, хто боровся за незалежність України і вцілів. Ми оприлюднюємо одну із них – Мирослава Симчича, який 14 жовтня 2022 року отримав звання Героя України, а сьогодні, 5 січня 2023 року, відзначає 100-літній ювілей.

Мирослав Симчич: «Думаю собі: ніж ганебне життя, то краще смерть»

Я не з неба впав, а народився в селянській родині, в середньому достатку була родина. Із шести до десяти років ходив у Вижній Березів до школи. Я ходив до «Рідної школи», а там нас учили історії України, з 2-го класу починали її вчити. У Нижньому Березові жило багато поляків, то вони мали свою школу. А ми, хлопці, з історії Хмельниччини знали, хто ми такі, – що ми українці, нащадки козаків. Тому коли ті, з польської школи, виходили після уроків, то ми починали їх палицями бити, бо ми – козаки, а вони наші вороги. І мені попався поляк завзятий, війта Солтиса син. У мене була палиця і було перо на дерев’яному патичку. То я тим пером йому хотів вибити око. Але якось він смикнув головою – і я не попав в око, а у брову. А перо було іржаве, з атраментом, почалося зараження. Його війт відправив у лікарню, а за лікарню треба платити. То прийшлося моєму татові платити, і мене хотіли вигнати зі школи як поганого учня. Але прийшов мій стрийко, Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня Українських січових стрільців, який мав авторитет та вплив, і мене зберіг…

…На той час у нас, в Карпатах, почала творитися УПА, у 1943 році. У 42-му році – на Волині, а відтак у 43-му організація УПА перенеслася і до нас, в Галичину, у Карпати. То я пішов зразу з технікуму у в УПА. Був у стрілецькій сотні рядовим стрільцем, а сотенний визначив, що з мене буде добрий кулеметник… Наша організація рішила організувати військову школу нових офіцерів. Поназбирали викладачів, наприклад, полковник Стефанович був солдатом австрійської армії і у Відні закінчив військову академію, очолив у нас старшинську школу. Двоє викладачів із Червоної армії із Східної України були висококваліфіковані офіцери, дезертирували і перейшли на наш бік…

…Відтак звідси, з Галичини, колишні викладачі школи, яку я закінчив тут, звернулися до нашого командування, щоб мене перевели на Галичину. І по просьбі «Степового» (він на той час очолював курінь, а я в школі мав авторитет кращого курсанта) я поступив у сотню «Мороза»…

…У Косівському районі тепер є три села: Вижній, Нижній і Середній Березів. І всі стрільці, весь командний, весь старшинський і підстаршинський склад, були з Березова. Тому так її і назвали – Березівська сотня…

…В Космачі був наш увесь командний склад. Було 16 сотень, але таку групу людей треба забезпечувати. То в цім селі була організація усіх відділів: і господарчого, і тих, що нам помагали припаси підбирати, і одежу нам шили. Там у нас була держава в державі. Був відділ пропаганди, не було такого села, в якому не було б осередку пропаганди. Служба Безпеки ловила всіх донощиків. Служба УПА нас обороняла. А був дипломатичний корпус, який вів агітацію і зв’язки із заграницею: з Канадою, Америкою. Населення майже не зверталося до більшовицької влади, а всю владу в селі, в підрайоні і в районі виконували наші представники, робота була налагоджена не гірше, ніж у будь-якій державі.

Більшовики це село назвали «бандерівська столиця» і за всяку ціну хотіли його розбити. Прийшли раз – наші сотні їх відбили, не дали. Прийшли другий раз – теж не дали. Але нарешті зібрали велику силу і думали розгромити, бо на допомогу районним кадебістам прийшла каральна дивізія генерал-майора Николая Дергачова , яка у свій час виселила кримських татар, чеченців та інгушів . Після закінчення депортації трьох народів цю дивізію Москва направила в Івано-Франківську область на знищення УПА. Штаб її дислокувався в Івано-Франківську, тоді називали це місто ще по-старому – Станіслав. Накінець цей старий вояка прийшов нас знищити. Спочатку він у Москві був комендантом Кремля. Під час війни Росії з Фінляндією Дергачова направили на радянсько-фінську війну, звідки він вернувся Героєм Радянського Союзу і його призначили командиром каральної дивізії. І він нарешті рішив нас знищити.

Наша розвідка це все розкусила, і ми приготувалися їх зустрічати. Були обставлені всі підходи, всі дороги, які вели до Космача: з Микуличина, Косова, Яблунова, звідси, з Коломиї. Наша сотня дістала наказ зробити заставу на дорозі на Коломийській трасі: іти на заставу, за всяку ціну вистояти, не допустити більшовиків у Космач, стояти – на смерть…

…Мені прийшлося виконати команду, прийняти сотню і повести шукати місце для засідки. Я в горах родився і в горах уже другий рік воював з німцями та з мадярами. Підобрали ми добрий терен, де можна розміститися. У нас було 219 чоловік у сотні.

Йшла дорога, попри дорогу річка і тою дорогою над’їхали 13 машин: 12 грузових і одна легкова з командиром Дергачовим. Ми зробили підковою засідку: зліва, справа. А ззаду я дав два рої сотні, аби не пустити їх відступати.

17 січня… Ми ждали, померзли, як собаки, на морозі. В снігу закопалися, так добре замаскувалися, що як заїхали більшовики, то нас не замітили.

І зупинили ми їх без стрілу, без зброї, бо там була річка і дерев’яний міст. Ми той міст розкидали – і перша машина, яка над’їхала, чуть не ввалилася у провалля.

Було в нас на озброєнні 22 кулемети, полковий міномет і мадярська протитанкова бронебійка. Як сформувалися в колону, тоді я скомандував: «Вогонь!». Хлопці як сипнули, одна куля двох-трьох пробиває. Товкли ми їх там десь від передобіда і майже до вечора. Трупів лежало купа на купі, хто там був – ми не знали. Нам яка різниця? Москаль – та й москаль.

Аж у 1968 році, як мене посадили другий раз, на слідстві вияснилося, уже знайшли 17 свідків і виявилося, що того дня 376 – впало на місці, а 50 – важкоранених і обморожених померли в шпиталях у Коломиї та Івано-Франківську.

Між ними був Дергачов, було 19 оперуполномочених. Вони думали нас так, як чеченців, виселити. У моєму «ділі» було написано, але дотепер «діло» знищили. Чому? Їм соромно, що вони взяли Берлін, а тут, у Космачі, так їх побили.

Під вечір, як почало смеркатися, ми відступили. Розвідка донесла, що появилися 4 машини із солдатами на поміч. В бою я був ранений. У шпиталь не пішов, бо був здоровий, тільки рука боліла.

Після того я ще в сотні був замісником сотенного до його смерті, яка мене застала в Городенківському районі, в селі Тишківці. Я в той час захворів – більшовики заразили населення поворотним тифом. Коли я вилікувався, окружний провідник «Борис» дав мені наказ зібрати цю сотню. Бо хлопці не здалися, а ховалися кожен як і де міг. Зібрав усіх хлопців, ще деякі були з інших сотень, і провоював ще два роки, до 4 грудня 1948-го.

А в 1948 році ми вже не могли зимувати табором у лісі, а розбилися роями по криївках. Випав сніг, і ми не могли піти у бункер до хлопців, тому що оставити за собою слід – це значить засудити самих себе. Тому ми повернули до одної хати переждати, поки зміниться погода, щоб можна просунутися дальше. І хтось, не знаю хто дотепер, підказав, що ми там. Але справа в тому, що то дійсно був сип, бо підійшла до тієї хати районна група. Нас було двоє, а на нас прийшло сорок дев’ять. То зразу почали кричати: “Кривоніс” здайся!».

Господарі були з нами: двоє дівчат і мати. Мама зранку поїхала десь до Коломиї, їй треба було на базар, а дівчата були вдома. То ми сказали їм, щоб вони з хати виходили. Ми то вирішили вмирати, але чого вмирати мали вони? Дівчата з хати вийшли – і там їх на вулиці затримали. Але при арешті (мій друг помер від поранення, і лишився я самий) сказав, що ми прийшли до хати, заарештували всіх хатних, нікого з хати не випустили до приїзду більшовиків.

Так що хата у цих людей згоріла, але люди осталися не засуджені. Значить, вони уже знали, хто там є, на кого прийшли. Тож я рішив не здаватися, але битися до посліднього. Бій тривав від першої години після обіду до смерку. Більшовики не могли нас узяти, бо ми обидва мали автомати, гранати, то відбивалися, не давали до хати влізти. Вони що зробили? Запалили запалювальними кулями хату. Хата горіла – і в тім диму ми уже придушилися обидва. Як вони почули, що ми уже неживі, що не відбиваємося, тоді сусіда послали по нас. І він нас витягнув, придушених димом.

Ми від задушення відійшли, то я остався живий, а той мій товариш був важко ранений, до ранку помер. А зранку мене вже одного відвезли з Яблунова в Івано-Франківськ, і там почалося слідство. Почали мене вербувати на перехід до них на службу. Мовляв, ми тебе знаємо, ти добрий солдат, нам таких треба. Підемо з тобою у полк, ти на солдатах розумієшся, вибереш собі сотню бійців. Поможеш нам добити бандерівців. Ти вже маєш старшинську школу закінчену, в початкову військову школу тобі вже не треба. Пошлемо тебе в академію. Закінчиш і будеш у нас великим чоловіком. Я від того всього добра відказався, то почали мене тортурами… Спочатку не били, спочатку вербували. Бо були такі випадки, що люди йшли на таке. То я на згоду не пішов, і почали мене бити, щоб здавати матеріали, здавати людей.

А здавати тих всіх людей я не міг. Думаю собі: ніж ганебне життя, то краще смерть. То били так, що після посліднього катування мене занесли у карцер і кинули непритомним, але ще живим. Пролежав сім діб. А як зміг рахувати скільки? Надзирателька, яка кормила, кожний день приносила, хоч я не їв, пайку хліба і пайку цукру. І клала на тумбочці. Як я вже зрозумів, що зі мною є, подивився кругом по камері, то нарахував сім пайок хліба і сім пайок цукру.

І почалося знову слідство, почалося знову катування, а відтак суд. Якось пам’ятаю, був я в карцері, а якийсь генерал приїхав з Києва. Відчинили двері, той генерал увійшов у камеру, а я лежу, рухатися не можу, побитий, синій. То той генерал питає начальника тюрми: – Что с ним? А начальник тюрми стиснув плечима і нічого не відповів. Той подивився на мене і пішов геть.

Після того мене вже більше не били, лишився я живим, судили, дали двадцять п’ять літ позбавлення волі і п’ять літ поразки в правах. Завезли у порт Ваніно на Далекому Сході в Хабаровському краї, а звідти на Колиму в лагер, де пробув вісім років. За тих вісім років що ми там робили? Не чекали, а продовжували боротьбу, тільки іншим способом, бо зброї не було. Робили забастовки, писали всякі заяви на весь світ. Приходили до нас вже в той час, допускали побачення з рідними. То через рідних ми передавали. Робили таку маленьку писульку, проковтували її, віддавали родичам. Родичі також проковтували, щоб не зловили, і так ми про себе давали цілому світові знати, що таке Радянський Союз і хто ми такі. Ми увесь час не переставали бастувати, в Норильську, в Караганді, усюди по лагерах, де були політв’язні, всюди ми бастували, вели боротьбу, аж до кінця Радянського Союзу…

…На Франківщину я повернувся вже після розвалу Совєтського Союзу. Зайшов у Коломийську міськраду, написав заяву, щоб мені дали квартиру. І мені дали, де тепер сидимо з вами і розмовляємо, цю однокімнатну квартиру. Тут усі старі друзі, хто остався живий. Тут до мене прийшов письменник Михайло Андрусяк і написав книжку.

Здобути державу – це півбіди-лиха, а важче утримати. Ми, наприклад, здобули, а утримати як тепер важко. То на вашу долю припало найважче завдання – утримати державу. 

Фото авторки і героя історії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!