Київ сьогодні живе від однієї повітряної тривоги до другої. Місто палало в пожежах після бомбардувань і захищається від варварів ХХI століття.

Медіахаб «Твоє місто» запускає проект «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток.

Першим свою історію Києва розповідає журналіст та публіцист Віталій Портников:

Київ сьогодні живе від однієї повітряної тривоги до другої. Місто захищається від варварів ХХI століття. І знову виявляє чудеса самопожертви та солідарності – ті самі чудеса, які дозволяють мені пишатися Києвом.

Гордість – це особливе слово. Гордість формується з роками, коли ти починаєш розуміти себе, людей навколо і саме місто. Гордість – це вже після кохання. Рідне місто, як правило, любиш, як любиш дитинство, перші прогулянки парками, першу карусель та морозиво в кіоску на Хрещатику (морозиво мені чомусь ніколи не купували, зате давали вафельні стаканчики, які я з того часу люблю навіть більше, аніж саме морозиво). Місто дитинства – те, що шукаєш усе своє життя.

Той Київ мого дитинства, старосвітський і затишний, ще без висотних будинків останніх десятиліть, залишився десь далеко в минулому, це перші 18 років мого життя.

І коли я повернувся до Києва через десятиліття, це вже було зовсім інше місто.

Дуже балканське. Дуже курортне. Дуже легке. Дуже літнє навіть узимку. Дівчата в яскравих сукнях. Хлопці в шльопанцях. Завжди хотілося зрозуміти, де тут море, тому що кияни, які дефілювали Хрещатиком, чомусь нагадували натовп із морського узбережжя. Моря не було, але набережна була, жила своїм життям – лінивим, радісним і недбалим. Провінційна столиця забутої країни, місто, де можна було розслабитися після виснажливого ритму Лондона, Нью-Йорка чи навіть Варшави.

Я так і не встиг зрозуміти, наскільки плідно для журналіста жити в такому розслабленому місті, чи допомагає це зосередитися, чи, навпаки, вбиває сам сенс професії – про що розмовляти з цією щасливою, зануреною в побут публікою? Я тоді думав, що київське міщанство, яке визначало вигляд міста в роки мого дитинства, змогло остаточно перетворити його на середземноморський курорт без моря. Бо в радянському Києві було лише міщанство. А в Києві пострадянському нарешті з’явилися ресторани,  кафе, модні магазини та сучасні кінотеатри.

Але довго думати про все це мені не довелося. Безтурботність виявилася аж ніяк не головною характеристикою української столиці. До Києва прийшла історія. Час буквально спресувався. Майдан за Майданом, повстання за повстанням.

Я мав нагоду переконатися в тому, як помилявся в киянах. Міщанства, звісно, вже ніякого не було – воно залишилося ще в Радянському Союзі. Була жага до життя, любов до життя, яке перетворилося на готовність за нього боротися, на готовність до самопожертви. 

Звичайно, жити в місті «з підручника історії» непросто. Ще важче жити в самій історії, що твориться в твоєму місті.

 

Моя бабуся, корінна киянка, пережила в майбутній українській столиці Першу світову, Лютневу революцію та Жовтневий переворот, проголошення незалежності Української народної республіки та радянську окупацію. Влітку1941-го вона встигла втекти з Києва разом із моїм дворічним батьком у переповненому вагоні поїзда, щоб урятуватися від німецьких військ. Назад її вже не пускали: тоді до Києва дозволяли повернутися тільки тим, що могли довести, що їм є де жити в розбомбленому місті.

Але бабусі дуже хотілося до Києва, тож вона вказала касиру на залізничному вокзалі назву приміської станції і потім кілометри пішки йшла до свого рідного Подолу, щоб переховуватися в родичів від міліції, яка перевіряла прописку в кожного, хто наважився повернутися до Києва всупереч забороні начальства. При цьому в Києві з’явився район, який вона до останніх днів свого життя обходила десятою дорогою: Сирець, Бабин Яр. Тут 29 вересня 1941 року була вбита – серед тисяч інших київських євреїв – рідна сестра бабусі разом із чоловіком та новонародженою дівчинкою, бабусиною племінницею…

І коли за сніданком у дитинстві я слухав усі ці історії про бабусине життя, про втечу з Києва заради порятунку, про більшовиків і голод, про окупацію і евакуацію, то думав, яка ж нелегка доля дісталася її поколінню: жодного світлого дня, щоденна боротьба за виживання, війни та репресії.

А за вікном жовтіло листя сонного, спокійного міста, і ніхто, здається, не думав про минуле, і жодної історії більше не було. Бабуся мала важке життя, але захопливе. А нам залишилося тільки це листя, дзвінки трамваїв, тихі вулиці центру та першотравневі демонстрації, учасники яких бадьоро крокували повз вікна нашої квартири в нікуди.

А потім був Чорнобиль. Київ опинився на периферії горбачовської перебудови, і місцеве начальство робило все можливе, щоб у нас взагалі нічого не відбувалося. Але сталося найголовніше – трагедія та вирок соціалізму одночасно. І тоді про Київ заговорив увесь світ, він став символом однієї з найбільших катастроф ХХ століття. Київські вулиці мили з милом, а містяни запасалися червоним грузинським вином «Кіндзмараулі», слухали Бі-Бі-Сі та «Голос Америки», щоб зрозуміти, що насправді відбувається. І мені здавалося, що я присутній при найважливішій історичній події в житті мого міста, події, про яку ще зніматимуть фільми. Так воно і сталося через десятиліття. Я тоді вже не жив у Києві, але за збігом обставин опинився в ньому саме у дні після аварії. Можете вважати мене божевільним, але я про це ніколи не шкодував, я мав це побачити на власні очі – ці трамваї, які мили зі шлангів на кінцевих зупинках, це місто без дітей, цей страх невідомості.

І тільки тепер я розумію, як Чорнобиль змінив усе наше життя: радянська розхлябаність породила страх перед атомною енергетикою, страх перед атомною енергетикою – залежність Європи від російського газу та нафти, залежність від російського газу та нафти – війну.

Тож Чорнобиль – це вічна катастрофа, а зграї ворогів, які йшли на Київ через зону відчуження – страшний символ зустрічі смерті зі смертю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павло Шеремета. Як пришвидшити розвиток Києва

А потім була незалежність, те, про що я досі думаю з дитячим захопленням. І навіть вулиці Києва стали, нарешті, називатися так, як їх завжди називала моя бабуся, яка не послуговувалася їхніми радянськими назвами. Коли ввечері після голосування в парламенті я вийшов до Маріїнського парку і подивився на панораму київського лівого берега, то подумав, як мені пощастило: я знову став свідком головної історичної події в житті своєї країни, свого міста. Що я мав усе це побачити, про все це написати – ці чернетки Акта про незалежність, ці дискусії перед голосуванням, цих радісних людей перед будинком Верховної Ради.

Ну а потім були Майдани. Зараз здається, що один за одним, хоча від першого до другого минуло майже десятиліття. І під час другого Майдану мені знову почало здаватися, що я став свідком головної історичної події в житті Києва та у своєму власному житті. Вражало те, що я переживаю навіть не історичні, а біблійні часи, що інакше виглядає місто, інакше виглядають люди, що вони по-новому проявляються.

Звичайно, із першого ж дня після перемоги Майдану та російського вторгнення в нашу країну було зрозуміло, що велика війна ще попереду, тільки люди не хотіли собі в цьому зізнаватися.

Ну і виявилося, що всі попередні історичні події, які я вважав головними, були лише передмовою до справжньої історичної драми, до битви за Київ, до балістичних ракет і дронів, які обстрілюють моє рідне місто, до нерозуміння того, що буде зруйноване, а що вціліє, яким узагалі буде Київ після цієї шаленої війни. Але тепер я остерігаюся говорити, що триває головна історична подія в долі мого міста та моїй власній долі.

Тому що я вже зрозумів, що історія в Києві завжди попереду тебе. І навіть якщо ти живеш у такому легкому місті, в якому таке прозоре повітря і такі доброзичливі люди навколо, від історії тобі не відкараскатися.

Що залишиться в пам’яті, окрім історії? Київська архітектура? Ні, краєвид. Пагорби і схили, Дніпро внизу. Туман і острови. Прогулянка. Києвом можна гуляти нескінченно, це одна з небагатьох європейських столиць, яка не вимагає поїздки для прогулянки. Я б сказав, що в Києві, як і в італійських містах, існує культура прогулянки. Ось тільки італійськими містами гуляють вечорами, а Києвом гуляють завжди. І ця прогулянка може виявитися кращими ліками від життєвих розчарувань.

Шарудить листя під ногами, каштани падають тобі в руки, десь удалині алеї майне білченя, і ти перестаєш сумніватися в тому, що все буде так, як ти задумав. Ти і цей парк – кращі друзі. Ось тут я гуляв ще дитиною з батьками, а тепер проходжу ту ж алею набагато швидше – ні, щоб із роками трохи сповільнити темп. А листя все того ж кольору і білченя таке ж довірливе. Це і є доля.