Фото: Надії Марченко

Фото: Надії Марченко

Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом

2236 0
Коли робиш інтерв’ю чи пишеш матеріал, завжди очікуєш на якесь внутрішнє відкриття. На щось більше, ніж багато слів на обрану тему. На якесь потрясіння від того, що можеш дізнатися, почути. Гарно, коли «зірки сходяться», однак так буває далеко не завжди. Однією з особливих тем є Львів – це те, чим можна дихати, насолоджуватися, підняти до небес, але, водночас, так легко зіпсувати словами, бо тут дуже багато сенсів, прозрінь. Та разом з тим накинутих міфів, хибних стежок. Цей Львів львівської поетки Галини Крук точно запам’ятається надовго, адже він про глибину, бароко, життя та смерть, розмову з Богом. А ще – Львів і поезія. Тож далі про це. Разом. Бо інакше просто не можна.

Про свій Львів і «нельвівськість»

Я була досить свободолюбною дитиною. Народилась у Львові та батьки берегли мене від ясел та садочків, тому відправили на села до діда з бабусею. Потім було складно пристосуватися до міського життя, одразу з’явилося багато заборон та обмежень. Родина жила на Тролейбусній, тож з усіх «розваг» раннього дитинства пам’ятаю високі і безликі будинки. А ще – танки чи бетеери, які їздили по стадіону військової частини, і їх було видно з вікон квартири. Далі починалися людські городи. Тоді це здавалося краєм світу.

Потім ми перебралися на Цитадель. Найперше вразило, що це неплоска місцина. Тут потрібно кудись підніматися. Багато дерев і старі будинки, красива архітектура. Цитадель тоді була закритою територією і дуже манила. Власне, це середмістя Львова стало дуже моїм. Я болісно сприймаю усі негативні зміни, які там відбуваються. Що зникли дерева, з’явилося багато нових будівель. Пам’ятаю, як горіли архіви бібліотеки Стефаника. Мені подобається, коли відреставрують якусь браму, відновлять ліпнину і ти бачиш, наскільки Львів красивий.

Але надто багато речей зникло безслідно – прохідні двори, в яких ми бавилися в дитинстві, нічийні порослі деревами схили, з яких несподівано відкривався вид на пів міста. Занадто багато...

Стара богема

Ми так жили, немов співали джаз.
Юрій Андрухович
 
Ми все життя прожили ніби в нас 
постійно грала музика на повну 
і все одно було нам, що сусіди 
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде – а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце,
від пристрасті, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них тремтів кришталь
ми все життя не думали-не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони пояснювали дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових – ах, не може бути,
від однозначних – ех, було-було...
 

Здається, це було на поетичному виступі у Берліні. Юрко Андрухович, представляючи мене, сказав, що я «найбільш не львівська із усіх львівських поетів». Львівська поезія 90-тих була доволі манірною і кокетливою, у ній було чимало містечкової романтики. Поетизація і «п’ємонтизація» Львова, та ще й писали про нього щедро приправляючи текст «філіжанками чорної кави», «львівськими трамваями» і ще чимось таким. Я намагалася цього уникати або іронізувати над цим, бо живий Львів – інший.

З літературних образів міста мені близький урбаністичний Львів Богдана-Ігоря Антонича, але, наскільки знаю, він теж намагався виходити за рамки цієї романтичної «львівськості». Усі наголоси він перевіряв у словниках. Боровся з тим, щоб його поетична мова не звучала як галицька говірка.

Львів у мене під окресленням «місто без назви». Хоча насправді більшість моїх віршів відбуваються на вулицях Львова, іноді дуже тісно прив’язані до конкретного місця – як то зупинка біля пам’ятника Шашкевича (де багато років читав свою газету пан-без-ліжка) чи вікно на вулиці Дорошенка, в якому багато років підряд сиділа древня бабуся і з дитячим інтересом дивилася на людей (пані з вулиці Сикстуської)

У цьому сенсі я дуже львівська. На якомусь Форумі видавців навіть проводила невеличку екскурсію шляхами моїх текстів та персонажів. Мені важливий цей живий, незаполірований Львів, зі східцями у внутрішньому дворику, які не ведуть ні до яких дверей. Львів як палімпсест, метафора. Як засипаний підземний хід, у якому і страшно, і страшно цікаво. Львів як зворотній бік поштівки, на якій написане щось зовсім неважливе, каракулями, мішанкою мов, а навіть з помилками.

Пані з вулиці Сикстуської

сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж,
як світанковий беж перетікає в дощ,
що ж – мАла ти свій Париж,
згадуєш Мулен Руж, та поламав свій спис
Дон Жуан, ну а хто ж?
пражити молоко, пляцки собі пекти,
слухати про пектин, корисний він який
жити так літ зо сто, бачити як канкан
кане туди, де вже Щек, і Хорив, і Кий
не вистачить муліне для всіх тих весняних руж
трохи залиш на без (кажуть тепер – бузок).
вушко голки глухе, хочеш вселити, а не...
і знаєш, що вже – по всім. та добре б – іще разок!

Про справжній Львів та поетику бароко

Можливо, саме тому я не люблю туристичний міф про Львів. Він приховує дуже багато рис. Туристи «мліють», коли бачать входи у квартиру по балкону, але мало хто з них розуміє, як це жити, коли тобі перед вікнами постійно «маячать» усі сусіди. І ти мало маєш приватності. Або як мешкати в центральній частині Львова, якщо там «вічний фестиваль». Разом з тим, мала можливість спостерігати, як за останніх 20 років змінився центр Кракова – зараз там лише офіси, хостели, галереї, кав’ярні і магазини. Але там ніхто не живе по-справжньому, немає духу міста. Мені б не хотілося, щоб із центром Львова сталося те ж саме.

Коли майже сорок років живеш на одній і тій же вулиці, в одному і тому ж будинку, то знаєш не одне покоління сусідів. Тут прийнято вітатися і питати про здоров’я батьків, деякі продавчині пам’ятають тебе малою, а в молоді можна впізнати риси їхніх батьків, із якими ходила до школи. Це неймовірне відчуття, не хотілося б це втратити. 

***

Літнє кафе на розі у місті без назви.
Не годуй голубів, бо звикають, а будеш іншим.
Гіркуватий джин-тонік. Ніколи не вір у справжнє.
Остаточне. Краще надламуй солоні вірші.
Любиш те, що триває: літнє кафе на розі,
пару самотніх людей за столиком справа...
Стільки часу, аж чуєшся птахом чи з бронзи
божичем літа із поглядом зеленкавим.
Пий джин-тонік. Кажуть, проходить вічне.
Важать тільки слова ненаписаних текстів.
Може. Вечір твій. І місто твоє. І свідчень
проти тебе не буде: тут кожен до тебе схожий.
Але пий! Прохолодне і згіркле єдиний вихід.
Забувати слова, наче руки старих коханок...
І коли в цьому місті, у місті без назви, стихне,
спити краплю останню і зважитися на ранок.
 

Українське бароко (Галина Крук написала дисертацію «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру». – Авт.) – це теж про Львів. Мені подобається барокове світовідчуття: людина і стихія, людина на роздоріжжі. Воно мені близьке внутрішньо. У бароко дуже багато чуттєвості, емоційності. А ще – парадоксальності і протиріч. Не форма, бо в нас чомусь бароко асоціюється в першу чергу з пишними формами, якимись ангелочками, позолотою. Ключова для бароко – емоція, чуття, пристрасть (не обов’язково любовна, а пристрасть до влади, навіть до насолод, до їжі, до гри). Ну і водночас подолання в собі пристрастей, заламання, невідворотність смерті.

Смерть завжди мене непокоїла, здавалася дуже нелогічною – навіщо давати людині таке довершене тіло, якщо врешті-решт воно зазнає руйнування, старіння і знищення. Напевно, з потреби якось примирити себе зі смертю я й прийшла до бароко.

Моя поезія про сенс людського життя, навіщо ми існуємо. Вона ніколи не була суто ліричною, радше – філософською. Для мене творчість – це про пошук. Якшо поезія нічого нового не відкриває, ніякого вікна всередині людини, ніякого потаємного ходу, то це не поезія. В моїх віршах від початку було багато думки, якогось усвідомлення. Бо складаєш слова не для того, щоб прикрасити світ, а швидше навіть зіштовхуєш ці світи лобами, щоб видобути маленьку іскру, яка щось у тобі освітить. Люблю поезію саме за ці внутрішні інсайти.

Але холодне розумування без емоції – теж ні про що, Думка як нитка, а емоція – голка, емоція дозволяє проникнути всередину, зачепити, вивести на інший бік полотна, перейти від конкретного до загального. 

Про те, як змінювалися львів’яни та розмову з Богом

Важко сказати про всіх… Пригадую перші мітинги в 1989-му і досі в коморі стоїть саморобний жовто-блакитний прапор, перероблений із лижної палиці. Знаю, що в багатьох львів'ян є такі ж релікти. Зараз може здатися, що у тій громадянській активності було дуже багато наївного, але на початку це вимагало великої сміливості (бо у багатьох родинах були свої історії засланих та загиблих). Було чимало історій пристосуванства та перефарбовування, коли вчорашня партноменклатура ставала раптом настільки національною свідомою, а вчителька, яка вчора розпікала тебе за колядування, активно била поклони в найближчій церкві. Було багато розчарування, бо світ виявився не чорно-білим, і не жовто-блакитим, а дуже складним і неоднозначним.

Впливала близькість закордону і перші поїздки туди, коли почала привідкриватися залізна завіса. Звідти проникали і культурні віяння Заходу, і музика, і фільми, і література. Пригадую, вперше я побувала в Польщі в 1992 році  – це були дні творчої молоді в Кракові.

Мені щастило на людей, які вчили мене і які в мене вірили. Це була і Марія Шевченко, яка уже вісімдесятилітньою вела літературну студію в моїй школі і з легкої руки якої в 1987 році у «Львівському залізничнику» з'явився мій перший вірш. Марія Демида, яка довірила мені, малій, переписані від руки щоденники Василя Симоненка, коли я писала роботу для Малої академії наук. Згодом була Богдана Криса, яка, власне, й привела мене в медієвістику (вивчає події, побут, культуру і мистецтво, що характерні для середньовіччя. – Авт), до низового бароко.

Я досить малою прийшла в літературу і ще застала у Львові Клуби творчої молоді (КТМи) і цілу низку літераторів, яких зараз уже немає в літпроцесі – хтось виїхав закордон, хтось – відійшов у кращий світ, а інші – покинули творити.

Пам’ятаю ВиВих (молодіжний фестиваль альтернативної культури у Львові. Відбулося два – у 1990 і 1992 роках. – Авт.), і перші виступи БуБаБу (літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. – Авт.). Усі ці творчі середовища були набагато старші від мене, хоча вони не були закритими і радо впускали у себе талановиту молодь. Це був неймовірний час, коли отак легко можна було поговорити про літературу з легендарним Калинцем, розпитати про творчу кухню у Романа Іваничука чи про тонкощі літпроцесу у професора Миколи Ільницького.

Ми виростали на вечорах «Третього тисячоліття» Віктора Неборака (літературні вечори у Львові, до участі в яких запрошували «письменників наживо», а сам автор проєкту поєднував організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника. – Авт). Я ходила практично на кожну зустріч у Музей етнографії, де все це відбувалося (а вони всі були зірковими), а потім, коли вийшла моя перша книжка, Віктор теж мене запросив – це був для мене своєрідний момент поетичної ініціації.

Пригадую у кав’ярні «Кабінеті» на Винниченка ми з поетами Остапом Сливинським та Юрком Кучерявим по черзі модерували поетичні зустрічі. Це забирало чимало часу, але вже тоді було усвідомлення, що література не може існувати без середовища, і хтось його мусить творити.

Зараз цей процес став інституціалізованим, назвемо це так. Ним займаються люди, які професійно до цього готові, знають, де взяти гроші. Але для мене важливе творче середовище, де немає цільової аудиторії, а є люди, де ти робиш щось, бо тобі це приємно і хтось приходить це подивитися-послухати із таким самим щирим і непідробним інтересом. Це добре, коли в культурі з’являються гроші, але основне не сплутати, що існує для чого і для кого.

***

Боже,
якщо ти планував мені стільки всього
треба було дати мені нерви, як корабельні канати
треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина

треба було мені дати серце важке, як якір

щоб отак кинув його за борт –

і жодні хвилі його не зрушують з місця

у відкритому морі
у відкритому як рана морі

у відкритому як смертельна рана солоному морі

кажеш мені: греби руками, дитино, греби руками,
доки я вигадую весла
 

Розрізняю для себе релігійність і віру. Віра для мене дуже інтимна річ. Натомість я не надто схильна до церковних ритуалів. Хтось із критиків закидав мені, що в віршах я часто звертаюся до Бога, що це такий прийом. Але це не так, Бог для мене часто це адресат в розмові, з якої я хочу зрозуміти щось важливе. Як вища сила, як те, що більше від мене, як той, хто надає сенс.

І це теж один із відгомонів бароко. Людина сама по собі мала і обмежена в часі й просторі. Має своє дуже коротке (щодо вічності) життя. Мене завжди інтригувало, як у ній може поміщатися так багато. Вона може бути геніальною, переживати велику трагедію чи радість. І цей людський вимір усього, включно з Богом, дуже бароковий. Мені дуже  близька думка, що в кожній людині є діра розміром з Бога.

Напевно, саме звідти мої зацікавлення медієвістикою. Це така форма діалогу, який можеш вести з давніми авторами і творами культури попри час, не зважаючи на нього. Зрештою, час – це лише координата, якою за певних умов можна знехтувати.

Про «два Львова» та поетичного Дональда Туска

Як у тому відомому мемі про «два Львови», який перефразовує тезу Миколи Рябчука про дві України, правильним варіантом відповіді є не два, а багато. Кожен має своє бачення і свій досвід життя тут. Є Львів залакований і туристичний, але водночас є світанковий Львів, закиданий сміттям, битим склом і загидженими підворіттями. Є блискучий і відреставрований Львів центральних вулиць, і є Львів неосвітлених околиць, де швидка не може доїхати через ями на дорозі. Є ревіталізований індастріал і бізнес, який витісняє інших зі своєї території, є ті, хто намагаються вберегти дерева, і ті, кому ці дерева падають на припарковані машини. Є сецесія, але разом з тим значна частина Львова – це «панельки».

Мені не подобається вихолощений і однобокий Львів, бо завжди є лице і виворіт і коли ми намагаємося на щось закривати очі, воно неодмінно вилазить іншим боком. В літературі мені теж йдеться про те, щоб не обмежуватися фасадом, фіксувати світ у його розмаїтті і неоднозначності

***

cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить,
навезених із Китаю.
сказати собі безжально,
не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, 
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями
 

Громадянська лірика – не мій улюблений жанр, більшість віршів, які я читала на Майдані чи які були про Крим, війну на Донбасі, насправді написані раніше, ніж все сталося (творче передчуття). Потім, коли ці події почали відбуватися, в літературу хлинула ціла лавина спонтанної громадянської лірики, часто щирої, але малохудожньої.

Вірш часом виникає як спонтанна реакція на те, що відбувається. Це дуже архаїчна функція епічної поезії – бути свідченням чогось, свідчити про світ. Поет реагує в доступний йому спосіб – свідчить про те, свідком чого став. Пригадую, коли під час Майдану почали вбивати людей, я написала і поширила на своїй Фейсбук-сторінці вірш про це. Емоційний, публіцистичний, він був моєю реакцією на події, надією, що його почують ті, кому від адресований (адресований «Політичній Європі»). Упродовж кількох днів письменники та перекладачі в різних країнах, які вболівали за нас, переклали його різними мовами і я знаю, що він комусь щось таки пояснив тоді. Принаймні, коли Дональд Туск (Президент Європейської Ради Дональд Туск 19 лютого 2019 року, виступаючи у Верховній Раді, зацитував вірша Галини Крук, присвячений Євромайдану. – Авт.) зацитував його майже повністю я сприйняла це, як відповідь «Політичної Європи». Але після цього багато хто почав сприймати мою творчість лише в контексті громадянської лірики. Але це не так.

Про не феномен Львова та про «Дорослу»

Львів – занадто великий і розмаїтий, щоб бути одним «львівським феноменом». Івано-Франківськ у цьому сенсі краще надавався на роль «феномена» – середовище яскравих особистостей на тлі доволі провінційного в радянські часи обласного центру (не хочу цим окресленням нікого образити). З іншого боку, думаю, якби Єшкілєв з Гуцуляком не охарактеризувати його, то ніхто не говорив би про «станіславський феномен» (група письменників та художників, у творчості яких найрафінованіше були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу. – Авт), а просто б існувала література низки цікавих авторів.

У Львові існувало та існує дуже багато різних літературних «тусівок»: середовище часопису «Ї» і «ПостПоступу», Товариство Лева і середовище Дзиґи, Спілка та Асоціація українських письменників, Форум видавців, МАЧ (Місяць авторських читань). Визнані письменники і новачки, випускники Літоствіти та учасники різних творчих студій. Деякі з них навіть не підозрюють про існування інших. Часто вони свідомо ігнорують або заперечують одне одного, боряться за чистоту критеріїв чи ще чогось. Це звичайна ситуація співіснування творчих середовищ. Разом вони творять повноту літпроцесу, який функціонує, розвивається, оновлюється, дискутує, бореться за аудиторію тощо. І так має бути. Часом щось стає мейнстрімом, а щось займає позицію андеграунду чи взагалі опиняється на маргінесі. У сучасному світі дуже легко не зауважувати те, що тобі не потрапляє на очі. І якщо це розуміти, то Львів має повноцінне життя. Тут багато письменників, у кожного може бути своя п’ятірка чи десятка найважливіших і найвизначніших.

Сповідь розгубленої

мушу зізнатися, Боже, що не вмію жити
на цьому світі, а як на тому - іще не знаю
пробувала, старалася, ходила до школи,
навіть траплялося по дурості вчити інших,
вторила за кимось: жити значить вмирати
мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати,
а найгірше – не хочу
світ такий гарний - дерева, хмари, навіть комахи,
у всьому доладність,
люди довкола такі цікаві, кожен – як книга,
мушу зізнатись,
книг не перечитала навіть тих, що в програмі
не знаю імен багатьох дерев і пташок не розрізняю
за співом
не знаю багатьох мов, людських і звірячих,
не розумію, чому війни і хвороби, чому страждання,
якщо стільки любові розлито в повітрі
все ще ніяковію, коли ловлю себе на думці про тебе,
все ще не можу відвести погляд,
коли бачу себе в ванні голою,
ніби когось іншого, ким я стала чи ким мені не стати
пізнаю, та не можу впізнати

жити значить ставати собою, – кажеш

легко тобі, Боже, ти знаєш, хто ти

«Доросла» (остання книга Галини Крук, яка вийшла у 2017 році. – Авт.) – тут про дорослість в екзистенційному сенсі. Ця книжка стала підсумком моїх внутрішніх змін і осмислень після подій останніх років – Революції Гідності, війни, людського виміру всіх цих подій. Людина різко дорослішає, коли починає розуміти власну скінченність і смертність, коли постає перед усвідомленням, що вона є найстаршим поколінням, що нема на кого озиратися і треба жити тут і зараз і нести свою відповідальність за свої вибори і вчинки.

У цій книжці багато про старіння. Ця тема мене з дитинства непокоїть. Старіння як досвід тіла на користь духу. Як мудрість прийняття того, чого не можеш змінити.

Там є розділ війни, хоча на цю тему в мене є й гостріші вірші, але вони не пасували до тої книжки, і я їх не дала. А ще там я дала волю своєму жіночому голосу і тим досвідам, які не часто стають матеріалом для поезії.

Загалом, українська культура разом з Майданом і війною дуже подорослішала. Якщо дивитися на літературу сусідніх країн, ту ж європейську поезію, то там багато підліткової маніфестації, багато проговорених не одним літературним поколінням тем, втома матеріалу. У цьому сенсі українська література за останні 7 років опинилась перед дуже глибокими темами – сенсу життя, віри, самопожертви, людини на війні та людини в історії, травми, постправди і т.д. І в цьому сенсі ми уже нікому й нічого не маємо доводити, особливо тим, кому українська література здається бідною і другосортною, порівняно з сусідськими. 

Тарас Смакула

Фото Надії Марченко та Галини Крук

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!