Про заміну болоневим курткам

Коли я народила свою старшу доньку Софійку, постало питання: а в чому хрестити дитину? І за два тижні до хресту я їй вишила сорочину. Сорочина була така довга, з довгим рукавчиком, щоб повністю прикривала дитятко. Вона до двох років носила цю сорочину. І коли їй виповнився рочок, дитина вже бігала, ми збиралися до церкви. Тоді постало питання: а що ж вдягти на ту сорочину? Бо, розумієте, дитина має йти до церкви тільки в вишиванці, як і мама. Тоді протягом трьох днів з якогось червоного шматка тканини, який я знайшла в шафі – десь сантиметрів 40 – було швиденько викроєно плащик, нашиті кутасики. Це був практично перший мій костюмчик для дитини.

Я розумію, що не кожен може дозволити собі зараз гарну дорогу річ – чи сердаки, чи кожухи. Це дорого, особливо в теперішній час. Але я думаю, що люди могли би щось створювати своїми руками. Це не є щось таке надзвичайне, щоб не можна було зробити: йдеться до кравчині, береться навіть старий орнамент, яким можна задекорувати чи рукави, чи перед тими ж кутасиками чи стрічками, якими можна прикрасити плащик. Можна це зробити, було би бажання. Бо китайська болонева куртка чи навіть якась італійська доброго пошиття – все одно це куртка, і до вишиванки вона виглядає не зовсім добре.

Буває, що на інтернет-ресурсах критикують: от якась дівчина одягла шикарний великий вінок і до цього – якусь китайську вишиту сорочка. Ну, най буде китайська, але вона є вишита! Вона показує щось українське. Може, трохи не з того русла, не з тої тематики,  але все одно це є єднання з Україною, з нашими традиціями.

Про коралі

Я зараз не вишиваю, бо дуже багато займає часу. Почала займатися костюмами в традиційному стилі, коралями. З коралями взагалі була дуже цікава історія. Я коли була вагітна моїм синочком, Павлусиком, почала вишивати собі сорочку (сорочку вишивала по книжці Ксенії Колотило, тільки замінила трошки кольори). Чоловік замовив у Слави Салюк (дизайнерка прикрас - ред.) мені коралі. Він возив ту сорочку до неї, вони підбирали перламутр, срібні хрести–сварги, це був цілий процес. Ті коралі були даровані мені на День святого Миколая. Я була така щаслива отримати коралі від майстрині! Потім ці коралі побачила моя кума і каже: «Я хочу такі самі». Я кажу: «Давай я тобі дам телефон і ти собі замовиш». Вона відповідає: «Ні, я хочу від тебе». Я кажу: «Так я ж не вмію їх робити, я навіть не знаю, з чого почати». Так почалася нова історія. Ми їздити по магазинах, шукали фурнітуру, камінь. Зробила я ці коралі. Потім вирішила нанизати заново всі магазинні коралі, які були в хаті: десь додала якусь фурнітуру, десь хрестик. Потім комусь щось подарувала, а потім вирішила трохи продавати, і так воно пішло.

Про чоловіків, які вишивають

Взагалі нам потрібно розвивати своїх майстрів. У нас є дуже багато цікавих шкіл, де багато дітей розвивається. Проте вони не мають подальшої дороги. Треба кожному знайти свою нішу. Конкуренція рано чи пізно відходить. Тепер от привозять сорочки машинної вишивки. Я розумію, що сорочки ручної роботи недоступні. Але якщо це недоступно, ліпше не купуй. Попроси когось, щоб тобі вишив – небагато, трішечки. Або виший сам. Вишивка – це не є складно. Як багато в мене є знайомих чоловіків, які вишивають!  Вишивають образи, сорочки. Чоловікової сестри чоловік взагалі півхати сорочок вишив. Практично всі дитячі сорочки (уних п’ятеро діточок) вони вишивають пополам. Мені дуже подобається їхній побут. У них немає телевізора, о 6-7-й вечора, після закінчення робочого дня вони сідають, співають... Гітара, вишивка сорочки. От так треба працювати з дітьми, з родиною. Я розімію, що деколи хочеться просто сісти, задерти ноги, відпочити і відключитися. Але, напевно, відключатися під час вишивки – це дуже добре, це надихає тебе.

Про Львів

Львів... Я закохалася в нього з дитинства. Тут жили мої стрийко і стрийна, і з дитинства я часто бувала у Львові: на Великдень, на Різдво, чи на день народження рідних, чи просто приїжджала сюди з мамою. Після нашого маленького Стрия (там у нас 65 тисяч населення, містечко невеличке таке, компактне, напевне, хвилин за 40 можна перейти з кінця в кінець) Львів для мене був казкою. Особливо в дитячому, підлітковому віці, коли я бачила цю архітектуру, це було чимось надзвичайним. І я знала, що повинна жити у Львові.

Я дуже любила у Львові гуляти – не повірите – не ввечері, а зранку. От коли не брався сон, особливо в студентські роки, коли писав цілу ніч курсову і розумів, що вже нема часу лягати спати, о п'ятій ранку можна було просто походити вулицями. Спокій, тиша, трамваї ще не їдуть, сонце тільки піднімається... Ти собі гуляєш тими вулицями, а місто починає оживати, гудіти, шуміти, люди починають збігатися... А далі – машини, трамваї, тролейбуси, все бігом-бігом-бігом. І ти розумієш, що тобі треба втекти, тому що ти набрався якоїсь енергетики і її треба закрити, заховати в собі – і додому. І тоді я йшла на пари. Спала там чи не спала, але цієї енергетики Львова набиралася. Він пробуджується, як якийсь звір.

Львів – дуже цікаве місто. Напевно, закохавшись в нього, я і почала творити. Людина їде туди, де її щось надихає. Ти надихнувся якимось орнаментом чи якимись квітами, які побачив, і хочеш створити щось своє. Так і зі Львівом. Він надихає дуже багато художників, скульпторів, архітекторів. Це місто ніби живе: воно дихає, віддає енергетику позитиву. Воно для мене стало рідним.

Про «винайдення»колеса та писанки

Придумати щось нове дуже важко. Колесо є колесо. Дерев’яне, пластмасове, металеве, скляне – це все колесо. Кожен може подати його по-різному: хтось подасть цікаво, хтось – нецікаво. Але його не можна по-новому придумати. Так само тут: ти береш звідси орнамент, звідти якийсь елемент, якийсь символ, змінюєш колір, направлення того символу – і у тебе виходить щось з твоєї подачі. Це не є нове, але з твоєї подачі. Так само з писанками. Писанки вже пишуть скільки століть, але не можна сказати, що вони ідентичні. Навіть якщо ти пишеш писанку з писанки, свою, вона все одно є іншою, вона –твоя. Ти вклала в неї душу, свою роботу, думки, які були в той час у твоїй голові.

Про те, що залишиться від нас наступним поколінням

Коли є стародавній одяг і його поєднувати з сучасним, тоді воно ріже око. Коли ти маєш повний комплект одягу – сорочку, крайку, плахту, коралі того часу, вдягайся так. Але коли ти вдягаєш стару сорочку і починаєш її поєднувати з сучасним одягом, тоді воно разить. Можна до того сучасного одягу пришити якийсь орнамент, символіку. Дуже багато сучасних дизайнерів використовують старовинні орнаменти на своїх сорочках, сукнях. Це цікаво, і так повинно бути. Це минуле наших бабусь, яке ми зберігаємо і цінуємо, тому що це є надзвичайний скарб. Але повинно бути і щось сучасне. Ми також маємо створити щось, щоб передати нашим дітям і онукам.

Спілкувалася Наталя Горбань. Фото Андрія Поліковського