«Вишиванка – найкраща обнова до Великодня», – каже наукова співробітниця наукового фондового відділу Музею народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького Любов Сварник. З її слів, незалежно від того, яка це вишиванка – старовинна, з бабусиної скрині, чи сучасна, з магазину, надягати варто ту, що до душі. А ще краще вишити її власноруч. Тоді «в’яжеться ниточка» і не втрачається генетичний код українців.

Від найдавніших до сучасних

Історія вишивки на теренах України сягає давніх часів, та особливого значення вона набула впродовж кількох останніх століть. Вишивали сорочки переважно дівчата. Ті, що були бідніші, мали їх кілька, а багаті – кількадесят.

Як каже Любов Сварник, у вишиванці визначальне значення має все: від ниток, тканини до орнаменту, до кількості використаних технік та кольорів.

«Вишита сорочка залежно від того, з якої вона тканини, якого крою, які декоративні мотиви в ній присутні, може розказати про її власницю багато чого – звідки вона родом, до яких подій чи дат була нею пошита. Наприклад, в одних місцевостях було поширене домоткане лляне полотно, в других – конопляне. Зокрема, на Львівщині використовували переважно лляне», – розповідає науковиця.

Вишивка – це, по суті, етнографічний маркер, адрес, за яким можна було визначити, звідки походить власник чи власниця сорочки, для прикладу, з Гуцульщини чи Буковини.

«Звичайно, основне в сорочці – вишивка. Значення мали колористика, характер, композиції, які видозмінювалися з кожним новим поколінням. Спочатку вишивки одного регіону були лише у вставках, комірцях, манжетах, другого – на всій площині рукава», – додає співрозмовниця.

Орнаменти і кольори вишивки також базувалися на традиціях. Кожен регіон, а інколи й окремі села в ньому, мали певні відмінності у вишитті. Наприклад, яскраві червоні кольори були притаманні давній Яворівщині, чорну нитку використовували жителі Сокальщини (так звана графічна вишивка), хоча у 20-30-их роках чорне тло почали «розбавляти» кольоровими нитками, і вишивка таким чином ставала барвистою. Зокрема, на буковинській сорочці завжди були яскраві квіти.

На будень вишивали простіші сорочки, з біднішим оздобленням, а от на свята вишиванка мала бути багатшою, барвистішою. Найкращу сорочку справляли дівчині тоді, коли вона збиралася виходити заміж. Новими у ній мали бути і полотно, і нитки. Таку сорочку жінка зберігала впродовж життя, шанувала і надягала нечасто, хіба на свята, або ж тримала «на смерть».

«Кожна дівчина, жінка старалася вишити сорочку особисто для себе, бо хотіла мати власну річ. Традиція зберігати і передавати сорочку в спадок з’явилася не так давно. Колись люди не передавали, не заповідали своїм дітям чи онукам вишиванки, бо, по-перше, зношували їх, а по-друге – з покоління в покоління могли передавати хіба чоботи, коралі, кожухи, хустки. Всю решту після смерті спалювали чи віддавали бідним», – пояснює Любов Сварник.

Особлива сорочка – на Великдень

Із давніх-давен жінки носили вишиванки постійно, бо це була основа їхнього вбрання. Проте особливо святочно воліли виглядати на Великдень.

«Навесні оновлюється природа, тож і людям хотілося вбратися у щось нове. Найчастіше обнови старалися придбавати саме до великодніх свят. Це могла бути і абсолютно нова сорочка, і та, яку щойно закінчили вишивати, оздоблювати. В Тараса Шевченка навіть є вірш «На Великдень, на соломі», де читаємо: «Против сонця діти. Грались собі крашанками. Та й стали хвалитись. Обновами», – веде далі науковиця.

Тобто як колись, так і зараз кожен хоче оновити свій гардероб до Великодня.

«І найкраща обновка до цих свят – вишиванка. Це підтримання традицій, причетність до коренів роду. Звісно,найлегше піти і купити сорочку, але тоді не відчувається тяжіння до історії. Крім того, куплена сорочка не буде такою шанованою, як вишита власноруч. Вибір може впасти лише на ту, де є великий візерунок, ну і тому, що зараз носити вишиванку модно. Однак тоді це буде лише данина моді, а не омріяна річ. Той, хто зацікавиться вишивкою, завжди знайде час відвідати виставку, почитати історію, записатися на курси і не полінується вишити сорочку сам. Бо, як я вже казала,вона буде найкращою», – додає Любов Сварник.

Сила вишиваної сорочки

Зі слів науковиці, оберегом християн від усього лихого та поганого завжди була і є молитва, а от вишиванка – це символ родинної пам’яті, тепла, радості, код щастя.

«А «гріти» вишита сорочка має через те, що її вишивала мама, бабуня чи прабабуня. Ми повинні пам’ятати свій рід, свою землю,свої традиції, як це робили наші предки. Навіть у роки заслання найперше люди брали зі собою документи і одяг, серед якого – вишиванка як основа народного строю», – наголошує науковиця.

У Любові Сварник вишиваних сорочок не надто багато. Деякі вишивала сама, але більшість оздоблені машинною вишивкою. І жодної музейної.

«Я наче швець без чобіт. Вручну вишивала ще тоді, коли були маленькі діти, онуки. Музейної вишитої сорочки не маю та й не хочу мати. Пригадую, як покійний Борис Возницький казав мені, що моральний кодекс музейника – ніколи не колекціонувати, не тримати вдома речей, якими займаєшся», – каже вона.

І додає, що, дбаючи тут, на заході України, про шанування свого роду, варто не забувати, навіть нагадувати, про традиції тим, які про них ненавмисно чи спеціально забувають.

«Наприклад, кожен із нас може подарувати вишиванки людям, які приїхали до нас зі сходу. Такий подарунок буде свідченням того, що ми приймаємо їх у свою родину», – зазначає Любов Сварник.

У Львівському Музеї народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького останніми роками перед великодніми святами організовували різні виставки, як-от Великдень на Яворівщині, маловідомій Львівщині, Сокальщині, Жидачівщині. Цього року мала бути виставка про Великдень на Бойківщині. Зі слів Любові Сварник, уже навіть підібрали експонати, серед яких давні фотографії, кераміка, інтер’єрні тканини, народні строї, у тому числі сорочки. Проте, спочатку через коронавірус, а тепер через війну, цю виставку не організували.

Нині, під час воєнних дій, музей відкритий для відвідувачів, та інтер’єри його дещо збідніли, бо кращі експонати заховали.

Загалом у музеї налічується до 23 тисяч експонатів, дві тисячі з яких – вишиті сорочки з Покуття, Бойківщини, Гуцульщини, Полісся, Закарпаття. Аналогічний музей, у якому представлена колекція стародавнього одягу та побутових речей зі всієї України, розташований у Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогові.

Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.