Фото: Ростислав Грицьків

Фото: Ростислав Грицьків

П'ять років на війні. Історія ветеранів, кафе яких у Львові здивувало всіх

20077 0
Напередодні Дня незалежності Тvoemisto.tv провело опитування серед читачів, без чого б, на їхню думку, не було б незалежної України. Майже усі у відповідях зазначили, що незалежної України не було б без наших сильних свідомих людей – тих романтиків, які боролися за неї у різні часи. А також без мови та війська. З огляду на ваші відповіді ми підготували серію публікацій про те, що дало нам можливість стати вільними і незалежними. Сьогодні розповідаємо про двох львів'ян, які брали участь у російсько-українській війні, яка триває досі.

Вони народилися на п’ятому році незалежності України. Зараз їм по 25. Зовсім юні, веселі козаки, відслужили на війні по 5 років. Два тижні тому про них заговорили – саме вони відкрили на Городоцькій ветеранську кав’ярню і кинули витирати під ноги килим з прапором терористів неіснуючої ДНР. Це вони зробили свідомо – щоб показати своє ставлення до російських найманців. Тепер до них заглядає чимало людей, підтримують їхню ініціативу.

Вони варять каву. Для цього проходили курси, багато вчилися. Справу виношували у голові не один рік, поки таки вдалося «заварити» свій маленький соціальний бізнес. 10% з продажу хлопці відправлятимуть щомісяця на потреби армії – амуніцію та обладнання для військових.

Веселі, оптимістичні, добрі друзі, які будують незалежну Україну сьогодні. Вони кажуть, що після того, як почалася війна, ми вже не маємо права бути байдужими до майбутнього країни. Поки там, на сході в зоні ООС, військові роблять все, що тільки можуть, ті, хто в мирі і спокої, повинні також докладати зусиль.

Хлопці мають відмінне почуття гумору, на їхньому прилавку надпис – «Пий каву» – «Доживи до завтра» – «Приходь знову».

Ігор Фльорко каже, що був зірвиголовою, таким собі бешкетником. У його синіх очах ніби ще бачиш шлях героїв по Інститутській. Про розстріли майданівців говорить з болем, але стримано. Каже, що він упродовж шести років узагалі не міг згадати деяких моментів. Ніби хтось навмисне стер переживання, або стрес загнав ці «живі» спогади у куток пам’яті, звідки вони повернулися лише через роки.

Ігор поїхав на Майдан, коли йому було 17. Їздив кілька разів. Каже, що серед знайомих протестувальників було багато і його ровесників, і «старших козаків». Спершу, розповідає, були танці з Русланою, але згодом він вже був на вулиці Грушевського з товаришем Павлом Дьокіним, а на Інститутській фактично зустрів свій 18-тий рік.

У 18-ть він виносив з-під куль беркутівців поранених протестувальників, зокрема і Сергія Трапезуна, дружина якого потім розшукувала рятівників її чоловіка.

У дитинстві бабуся Ігоря розповідала йому про боротьбу повстанців і якось сказала, що було багато людей, які їм допомагали, але були і ті, які були байдужі.

«Вони не розуміли, хто вони. Я пам’ятаю, що почав їх спершу засуджувати. Мені було тоді, мабуть, 8 років. Думав, чому вони не допомагали, а потім зрозумів: якщо станеться таке зараз – де би я був, на чиєму місці, чи був би я серед тих, хто візьме зброю. На Інститутській, коли почалися перші постріли, я біг, заховався за барикадами і тоді запитав себе, чи я побіжу далі чи сховаюся… і я побіг до товаришів на барикадах. З того дня все змінилося. У лютому 2014 року я зрозумів, хто я», – зізнається Ігор Фльорко.

Його і інших хлопців прозвали «Янголами Інститутської».

Коли він завершив навчання, то у 19 років пішов у полк «Азов». Повернувся у 25, а тоді вирішив із другом Ростиславом відкрити свою справу.

Ігор згадує найбільший стресовий момент, коли він з товаришами перебігали дорогу на Інститутській. Каже, що пригадує важкий дерев’яний щит.

«У мене був психологічний захист, що мене не бачать через дерева і парапети. У момент, коли почали розстрілювати майданівців скраю біля метро «Хрещатик», хтось падав, хтось біжав і по них почали влучати, хтось крикнув «Перебігаймо дорогу, потрібно допомагати». Я навіть не помічав кров, людей, які вже лежали непорушні. Я бачив лише тих, хто щось робив. Пам’ятаю уривками, як ми занесли Сергія Трапезуна у готель «Україна», – говорить Ігор Фльорко.

Через два роки хлопець побачив на фото, що Сергія Трапезуна йому допоміг виносити Юрій Кравчук з Хмельниччини, якого також пізніше поранило. «Він у синій олімпійці тримається за ногу, в нього поцілили і я бачу, як я його виношу з-під пострілів, а я цього взагалі не пам’ятаю. Мені просто заблокувало пам'ять через стрес. Такого у мене навіть не було на війні», – ділиться Ігор Фльорко.

Запитую, що він відчув, коли цього року, сім років після трагічних подій на вулиці, яка все ще пам’ятає кров Героїв, побачив художню інсталяцію із атрибутів радянщини.

«Не важливо, чи я був там, чи не був – це не грає ролі. Кожен свідомий українець мав би розуміти тонкощі цього питання. Мене просто здивувало, чому вони акцентують на історії радянського минулого з тими автоматами і морозивом. Ті люди, які це роблять, показують частину ностальгії, яка мені незнайома і чужа, як і більшості українців», – каже Ігор.

Але подібні речі відбуваються упродовж останніх років, з жалем говорить захисник. «До прикладу, мене шокувала новина – що відпускають беркутівців, яких судять за розстріли майданівців – за програмою обміну полоненими. У нас не закінчився суд, чому Росія, чи навіть наш презизент, дозволяє у це вмішуватися, який не мав на це права», – обурюється Ігор Фльорко.

Коли слухаю Ігоря, мені не віриться, що цей невисокий хлопець стільки зміг. Коли закінчив навчання, навесні 2015 року пішов на фронт служити у полк «Азов», хоча у нього був ще рік до строкової служби.

«Після того, як мій друг Ігор Галушка пішов в «Азов», я планував також вступити у лави полку. У 2016 році, до речі, мені ще приходили повістки додому, хоча я вже рік служив. Це не дивно, бо армія до 2014 року була пародією, як так само ці історії з повістками», – говорить Ігор.

Він розповідає, що «Азов» тоді тримав оборону біля Маріуполя, були виїзди на позиції по південній частині Донецької області, найпівнічніше азовці просунулися до Новолуганська, і останній виїзд – Світлодарська дуга у 2019 році – був найважчим.

Тоді під час боїв на Світлодарській дузі загинув близький товариш Ігоря із його підрозділу. Від нього він, зізнається, перейняв корисний челендж – не вживати певний час алкоголю та солодкого. Ідею підхопили інші знайомі і цей челендж досі живе, наголошує Ігор.

5 років на війні... Чи була ця війна виснажливою? Ігор каже, що ні. Він говорить, що повернутися із війни важче, аніж на неї піти.

«У 19 років я дав собі відповідь, що я робитиму – буду на війні. Взяв і пішов. Повернутися назад потребувало сміливості. Там тебе оточували найкращі люди – однодумці, які роблять одну справу. Моє життя змінилося у 17-ть, але навичок у цивільному світі я не мав. Заново вчитися було б дуже складно. І круто було, коли з’явилася мета – у 2017 році ми з Ростиславом вирішили відкрити свою кав’ярню. Тоді прийшло полегшення. На початку 2020 року це вже були курси, навчання, книжки, робота в одній з кав’ярень», – ділиться Ігор Фльорко.

Хлопець зізнається, що він вважав себе фартовою людиною і це допомагало. Йому вдавалося в епіцентрі подій уникнути куль на Інститутській, і, зрештою, під час боїв на Світлодарській дузі. 9 місяців на Світлодарській дузі для хлопця були найважчим.

«Мозок старався відключати моменти зі сприйняття мертвих тіл. Емоційного відбитку не було. Бойові виїзди, звісно, були небезпечні, але я мав фарт», – каже хлопець.

Тепер фарт теж не підвів. Ігор (не з першого разу) отримав грант на свою справу, пройшов курси (каже, що їх для атовців достатньо) і так на вулиці Городоцькій,23 у Львові з’явилося кафе мережі Ukrainian Military Coffee, яку у Києві започаткував також ветеран російсько-української війни Андрій Медведько.

Орендар пішов назустріч атовцям, зменшивши плату, і тут з’явився намальований солдат, який куштує смачну каву. Добре, що частину обладнання вдалося закупити за грантові кошти. Але про прибуток ще рано говорити, зазначають хлопці.

Ігор сподівається, що таких кав'ярень під одним брендом стане більше і можна буде сформувати повноцінну франшизу, адже наразі немає конкретних правил для цього соціального бізнесу.

«Як тільки ми побачили проєкт, що є така мережа, і що частина прибутку йде на армію, ми вирішили, що будемо робити колаборацію з київськими козаками», – говорить Ігор.

Поки ми розмовляємо з Ігорем, Ростислав продав кілька кав. Зокрема, чоловікові, який пришкутильгав сюди на двох паличках.

Про нашу незалежність Ігор відкується так: «Це не така незалежність, якої б хотіли люди, які віддали за неї життя. Але маємо багато. Я народився у незалежній Україні, стараюся для неї. Стільки зусиль і людських життів віддано у минулому і цей зв'язок поколінь є дуже важливим. Якщо не передамо своїх цінностей наступникам – вони її втратять, бо не розумітимуть, що у них є, для чого вони живуть і хто вони є в цій країні», – каже Ігор.

Він переконаний, що все, що було до війни – можна вибачити, бо не всі були свідомими, та й він не був. Але після війни, каже Ігор, треба розуміти, що нам потрібно щось змінювати.

«Не кожному бути воїном, бойовим медиком чи  волонтером. На початках у мене були думки, чому я на фронті, а хтось вдома, але тепер я думаю інакше: абсолютно всім ообов’язково потрібно змінитися, вдосконалюватися і цінувати те, що маєш. Не всім треба брати участь в акціях протесту, просто кожен має бути свідомим», – вважає Ігор.

До прикладу, це стосується російської музики – тих, хто слухає досі російську попсу і грає. Так, на сході 80% побратимів говорять російською, визнає Ігор, «але вони розуміють, чому вони з народження розмовляють російською, що вони поверхнево русифіковані, і вони багато роблять для України. А коли ці російські репи звучать у Львові, важко проходити повз», – каже Ігор.

«Образливо, коли ти повертаєшся з війни, де хтось віддає все, щоб був мир і спокій, а хтось в умовах миру і спокою не робить нічого – не змінюється, ніби не було війни», – підсумовує Ігор Фльорко.

Тоді Ігор йде робити каву, а Ростик усміхається наймилішою усмішкою, яку я бачила (принаймні, серед ветеранів), і розповідає, що він насправді досі себе картає, що не був на Майдані, але сподівається, що компенсував цей «пробіл» службою в «Азові».

З Ігорем вони познайомилися на Сихові, коли разом ходили на кікбоксинг. Він проводжав Ігоря на фронт, а потім за його порадою у 20 років пішов служити. Він хотів служити у підрозділі, який переходив на НАТівські стандарти. У жовтні 2016 року у Києві пройшов курс молодого бійця, а у грудні уже був під Маріуполем. Додому, до Львова повернувся, у лютому цього року.

Адаптуватися було дуже важко, зізнається він.

«Я знав, що після служби деякі хлопці не можуть себе знайти. Я думав, що люди себе накручують, і що зі мною так не буде. Але коли я звільнився – то у перші 2-3 тижні у мене була тривожна валіза – коробка з моїми речами і я думав, що от-от я поїду і підпишу ще раз контракт», – говорить Ростислав.

Але допомогли хлопці, які також звільнилися, компанія колишніх азовців, та, зрештою, виручила ідея започаткувати свій бізнес і розвивати його в подальшому, бо війна триває.

«У мене була позиція: що ти або до перемоги воюєш, або звільняєшся і допомагаєш як волонтер. Ми загорілися цієї ідеєю і це нас врятувало», – розповідає Ростик.

Хлопці кажуть, що хочуть, аби люди сюди приходили за смачною доброю кавою, а вже потім – бо це соціальний проєкт. Килимок з прапором ДНР після відкриття вони прибрали і не збираються більше повертати, бо їм самим рябить і дратує ця символіка. Але цим вони хотіли показати, що Україна одна, вона нероздільна, і місце ДНР – під ногами.

«Я не жалію, що пішов на фронт. У нас дуже хороший взвод. Там завжди є підтримка. Ми одне ціле, дотримуємося однієї думки. Все свідоме моє життя – це служба в «Азові». Були важкі моменти, але я пишаюся, що був у тому підрозділі», – говорить Ростислав Грицьків.

У вільний від бойових завдань час хлопці займалися спортом. Тут він почав читати книжки, чого раніше не робив, і вчити вірші Шевченка, Костенко, Стуса. Ростик каже, що його улюблений вірш «Гомоніла Україна».

«Дуже люблю «Гомоніла Україна», бо суть лишилась та ж, що колись. Була боротьба, але деякі люди забули про це, не всі розуміють, що важливо починати з себе, не чекати, що хтось зробить за тебе. Не тільки вдягати вишиванки на День прапора», – каже він.

Запитую, що привіз із собою. Каже, що в «Азові» є традиція – дарувати прапор, на якому хлопці залишають свої побажання.

«Я привіз його з собою, також мені побратими від взводу подарували ніж і фотоколаж з нашими фото. Мені аж на серці защеміло», – усміхається Ростик.

Питаю, без чого б, на його думку, не було незалежної України. Він, не задумуючись, каже, що без хороших, свідомих людей, які долучаються до того, щоб Україна не занепадала, а розвивалася. А також без тих, хто розуміє, яке значення має мова.

«Де буде російська мова – там буде Росія. Як це ще пояснити? У наших хлопців є діти, які народилися у Харкові, Донецьку, вони уже вчать своїх дітей розмовляти українською, і самі старалися переходити на українську. А у мене завжди було відчуття ненависті до Росії, бо мого прадідуся колись кинули до «Тюрми на Лонцького» за нібито зв’язки з УПА», – поділився Ростик.

Я дякую їм за розмову, ми сміємося, і тоді навздогін Ростик мене питає «Може зробити вам каву?». «А чому б і ні», кажу я. Бо треба дожити до завтра. Щоб рахувати, скільки то вже років тій вибореній незалежності.

Христина Гоголь

Фото Анни Чистякової, Ігоря Фльорка і Ростислава Грицьківа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 


+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!