Вона дружила з іконописцем Остапом Лозинським, провідувала його у лікарні напередодні смерті. Тоді, каже, вона ще сподівалась, що він ще побореться, що його втримає та волосина з голови Митрополита. Але він помер 6 січня, перед Святвечором, у час, який так любив, і коли збирав у своїй майстерні величезну мистецьку родину колядувати.

«Він був, як воїн з бою, або як зморений голодом чоловік», – каже вона. Іванка Крип’якевич розповідає, що намагається пригадати його обличчя у той останній день його життя, щоб намалювати портрет.

Художниця додає, що приголомшена, говорить спокійно, пригадує…

Остап і кулінарія

Його захопленням була кулінарія. Він робив прекрасний холодець, пік завиванці, маківники, пампухи, робив пару відер куті і до неї всякі несамовиті присмачки. Він запрошував до себе на Різдво всіх, хто міг прийти. Приходили переважно художники зі своїми дружинами, дітьми. У його майстерні, що на вулиці Лисенка, ніде було яблуку впасти і було дуже весело. Я ніколи не була на тих святкуваннях, але бачила фотографії. Для того, щоби зробити фото тих всіх людей, то треба було з пів години, щоби їх всіх розмістити. Одні вилазили на фотелі, крісла, було три-п’ять рядів. Хтось сідав на підлогу, хтось лягав, щоби всіх було видно. Усі колядували. Остап був добрим батьком для художників. Для мене Остап був другом.

Остап і Національний музей

Він мріяв стати директором Національного музею. І це була не просто мрія якогось хлопчака, він пропрацював там добрий десяток років. Він знав його від підвалу до горища, знав всі фондосховища. І він був дуже щасливий там. Він розвивався, писав наукові праці, реставрував. Він мав бачення для оновлення того музею. Хотів його перетворити у живий музей. Вважав, що попередня система зашкарубла, відстала. Розробив спеціальну програму оновлення. Розповідав, як в Києві відбувалось голосування, як обирали керівника. Там було декілька нечесних ходів і він не отримав підтримки. Це дуже сумна історія. Остап дуже важко це пережив. Він нікому не говорив, що йому прикро, сумно, але він був розчавлений.

Остап і старожитності

Він рятував старожитності. Його батько – колекціонер, ріс серед краси. Робив експедиції, переважно до Криворівні, їздив туди щоліта. Він мав якийсь дар, відчував, де є те, що йому потрібне. Просто заходив у хати і бачив, що десь в куті валяється стара вишиванка, десь старе розп’яття лежить під церквою, десь якісь кахлі. Він привіз автентичні кахлі з 19 століття, що їх десь замурували. Вони були вимазані вапном. Він чесно купував ці речі, не робив з того якогось нечесного гендлю. У нього в хаті був музей. Я була там, і в майстерні була. Стіни у нього завішані старими прекрасними речами, які його надихали. Я думаю, що варто зробити у Львові музей Остапа Лозинського.

Остап і жінки

Він був страшенно веселий. Бабця Оленка, що приймала його в Криворівні, любила його. Він завжди чарочку з нею вип’є, і комплімент зробить, скаже «ви так прекрасно виглядаєте». А бабці Олені вісімдесят з гаком років. Остап дуже побожно відносився до жінок, з величезною повагою. Я коло нього розцвітала, гарно почувалась. Кожна жінка розцвітає, коли біля неї перебуває справжній чоловік. Він мав таке гарне виховання, міг поцілувати жінці руку, подати плащ. Ми з ним разом працювали, я мала щастя робити з ним замовлення в каплиці Стрітення Господнього в УКУ і хочу, щоби його відспівували там. Він залишив у цих стінах свій автопортрет, його обличчя, наскільки знаю, є в одного із пророків у тій каплиці.

Тепер Остап знову збирає усіх на Різдво, щоправда цього разу іншим способом. Прийдуть кілька тисяч людей, точно. Смерть Остапа – то велика втрата, як Модеста Сосенка чи Олекси Новаківського.

Остап відчував, що життя коротке, намагався встигнути усе. Він дуже спішив жити, стільки всього робив. Я йому вчора казала: «Остапе, ти зробив книжку про Євгена Лисика, то вже такий труд», а він каже: «Ти ще не бачила цієї моєї нової книжки про народне мистецтво». Він відчував. Декілька років тому зробив дуже дивний, сильний, емоційний твір, який називався «Тривога». То було з десять картин у ріст Людини, які він намалював чорною і білою фарбою тільки. Там дуже мало було кольорів, може десь трохи червоного. Цей цикл був дуже успішною виставкою, і її одразу купили чи до Варшави, чи кудись. Але друзі кажуть, що на відкритті власної виставки у вересні він був інакший – скорботний, тривожний. І тепер вони розуміють, що він щось відчував.

Роман Ламанський, Вікторія Савіцька

Фото Ірини Середи для The Ukrainians

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.