Твоє Місто / Іван Станіславський

Твоє Місто / Іван Станіславський

«На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула

868 0
Волонтерський рух «Будуємо Україну Разом» (БУР) із 2014 року займається відновленням і будівництвом приватного житла у прифронтових зонах, створює громадські простори і зводить будинки для внутрішньо переміщених осіб. До руху залучені майже 5 тисяч людей, які за вісім років збудували і відновили до 300 будівель у різних областях України. Tvoemisto.tv поговорило з одним із засновників організації Юрком Дідулою про волонтерський рух і про те, як його сім’я долучається до допомоги фронту.

– Розкажи більше про БУР, коли і як він виник? 

Я випускник УКУ, і нас завжди «муштрували» як активних громадян, які мають включатися у розв’язання різних соціальних проблем. Ще у студентські роки ми почали організовувати акції, які мали на меті налагодити комунікацію всередині країни. Ми відчували, що молодь зі сходу і заходу України не надто спілкувалася, було багато упереджень і стереотипів, тому придумали акцію «Великдень разом» у 2010 році, а реалізували її в 2011-ому. 

Це була моя перша громадська волонтерська справа. І коли до нас уперше приїхало 150 людей з Донецької, Луганської та Одеської областей, ми гарно спілкувалися, почали усвідомлювати, як часто нас розводили, маніпулювали нами. Тоді я зрозумів, що побудова соціальних зв’язків між людьми, які раніше не мали можливості спілкуватися, є дуже важливою для країни. Я часто посилаюся на слова Ярослава Грицака, що нація – це комунікація, а без комунікації нема нації. 

І ми будували ці соціальні зв’язки, а після УКУ я поїхав у Штати, трохи працював у сфері розвитку демократії, здобув досвід роботи в громадському секторі та зрозумів, що хотів би це робити в Україні, розвивати демократичні інститути. Коли повернувся, через знайомство з Джеффрі Вілсом, одним із засновників Львівської освітньої фундації, включився в їхню роботу, і в липні 2014 року ми поїхали разом у Краматорськ. Це було через тиждень після звільнення, щоби просто подивитися, яка там ситуація, на масштаби руйнувань, на простих громадян і на те, як може допомогти громадський сектор. Ми розуміли, що держава не встигає робити все, бо тоді була активна стадія війни, інші пріоритети. Хтось займався медикаментами, хтось армією, хтось переселенцями, а ми взяли на себе цю гуманітарну місію і поїхали у Краматорськ відбудовувати зруйновані квартири та будинки. 

Читайте нас у Instagram: актуальні та важливі новини Львова та України

Нам було дуже важливо бачити реакцію тамтешніх жителів, які спочатку з недовірою ставилися до нас, бо протягом двох місяців окупації отримували меседжі від бойовиків «ДНР» про «нациків», які приїдуть і будуть українізовувати місцевих. Але коли ми відремонтували декілька квартир, то цей бар’єр одразу зруйнувався. Люди там дуже практичні, дуже конкретні. Хлопці зробили – значить нормальні. Відтак нас запрошували на вареники, переходили у спілкуванні з нами на українську. Ми зрозуміли: окрім того, що відбудували кілька квартир, ми створили ефект руйнування стереотипів шляхом налагодження комунікації, демонстрації солідарності, що є суперважливим і для місцевих, і для нас. Ми добре не знали молодь із Краматорська чи Слов’янська, та коли сиділи біля ватри після важкого робочого дня, то говорили однією мовою.

Це було дуже важливе усвідомлення національної ідентичності, поглядів у майбутнє. Будувати і вкладатися в країну – так народилася ідея БУРу. 

– З ким ти поїхав першого разу? Зі студентами? 

Ні, спочатку ми поїхали вчотирьох зі співробітниками Львівської освітньої фундації. Зараз це Українська освітня платформа. Віталій Кокур був директором, мав досвід в інженерії, будівництві, тому супроводжував увесь будівельний процес. Андрій Левицький, мій друг із УКУ, який через рік після того, як ми заснували Студентське братство, прийняв його головування. Ще був його брат Тарас. Але після того ми вже приїхали з табором, нас було трошки ширше коло: мій тато, брат, вуйко, наші друзі з УКУ, «Пласту». 

Проте це було ширше коло вузького кола. Ми не дуже відкривали рекрутингову компанію, бо то був період, коли фронт не був так далеко, не було дуже багато охочих їхати. Та коли ми вже організували перший табір, почали надходити якісь відгуки, люди стали долучатися фінансово, і ми вже придумали назву та лого. Це така дуже конкретна праця, яка давала людям відчуття корисності на той час. 

– Це був перший табір. Скільки з 2014 року ви цих таборів зорганізували, в яких містах, скільки людей охопили, задіяли, скільки їх тепер в організації? 

Зараз ми організовуємо сотий табір у Вознесенську. І це, відповідно, вже сота громада, в якій ми побували. Але в кожній громаді різна кількість заїздів. Наприклад, якщо ми були в Краматорську спочатку чотири тижні, то було чотири заїзди, а в Павлограді були один раз у 2016 році тільки тиждень. 

Загалом за час від заснування БУРу відбулося 182 волонтерські заїзди, майже 300 людей були частиною локальних команд нашого табору в своєму місті. Якщо підбити підсумки, то можна сказати, що ми таборували майже 1500 днів.

Загалом за ці вісім років до нас долучилося 4,5 тисячі волонтерів. Ми відновили 270 будинків і створили 58 молодіжних та громадських просторів. І з початку повномасштабного вторгнення відновлюємо вже більшу інфраструктуру, як-от гуртожитки. Нещодавно в один із них уже поселилися до 300 людей. Зазвичай волонтери приїжджають із Львівської, Київської та Донецької областей.

– Звідки берете гроші на все це? 

Спочатку ми мали унікальну модель фінансування. У нас є серйозні партнери, такі як USAID, американська агенція з міжнародного розвитку, в нас є держава Україна як партнер, ми вже п’ять років працюємо з Міністерством молоді та спорту, яке фінансує наші табори, нас трошки підтримують українці в еміграції і організація «Разом for Ukraine». Крім того, нас часто підтримують внесками українці в Штатах. Але головне, що в нас є майже 300 людей в Україні, пересічних громадян, наших колишніх волонтерів, які підписалися на щомісячний внесок і надсилають хто 100, хто 500, а хто 1000 гривень. До того ж, ми взаємодіємо з бізнесом. У кожній громаді, де ми щось робимо, стараємося залучити бізнес або знижками, або матеріалами, або їжею і часто покриваємо 20-30 відсотків витрат на табір через участь місцевих.

– Щодо БУР-таборів: це львів’яни приїжджають і відбудовують міста чи ви залучаєте до цього місцеві громади? 

По-різному. У нас є табори, на які приїжджають до 25 волонтерів з інших регіонів України. Якщо табір у Вознесенську, то можуть приїхати люди із заходу, центру та півдня. А якщо табір у Львові, якщо ми відновлюємо якийсь простір для переселенців, то приїжджають люди і з центру, і зі сходу. 

Окрім того, в нас ще є локальні осередки БУРу. Наші колишні волонтери об’єднуються в команди і організовують волонтерські активності у своїх містах. Зараз, наприклад, біля Львова є спільнота, яка хоче прийняти переселенців. Вони знайшли будинок, і наш львівський осередок збирає команду з місцевих волонтерів, які будуть впродовж тижня цей будинок ремонтувати, приводити до ладу. Там не буде «зовнішніх» волонтерів, винятково львів’яни. 

Загалом ідея БУР-таборів полягає у тому, щоби під час одного заїзду зібрати представників хоча б 12-15 областей, щоби налагодити внутрішню комунікацію в країні. Щоби люди, які живуть у Львові, мали соціальні зв’язки з людьми із Миколаєва, Одеси, Харкова, щоби ці зв’язки були живими, щоби люди робили якісь спільні проєкти.

– А як відбувається цей відбір у БУР-табори? Охочі взяти участь надсилають вам заявки чи ви хантите своїх друзів і знайомих? Хто взагалі може долучитися? 

Ми вже на тому етапі, що друзів і знайомих недостатньо, щоб організовувати всі табори. Зараз у нас відбувається одночасно до шести, а то й до восьми різних таборів у різних локаціях. Це означає, що нам треба знайти 100-120 людей, готових їхати. Але в нас є велика мета – залучити максимальну кількість українців у процес відбудови України. Якщо не ми, то хто? 

Маємо комунікаційний відділ, який займається рекрутингом, таргетовану рекламу. В нас свого часу був інститут амбасадорства – це волонтери, які брали участь в таборах, які горять ідеєю волонтерства з БУР. Вони ходили в університети, коледжі, інші спільноти і презентували БУР, розповідали, чому класно волонтерити, чому це важливо. Ми запустили тікток, інстаграм, всі соцмережі, всі відео. Візуальна картинка важлива, бо люди розуміють, що це щось цікаве, що це щось нове. 

У нас торік була рекрутингова кампанія під гаслом «Спробуй щось нове». Багато людей на неї відгукується. Ми мали білборди, на яких був зображений чувак зі шпателем і QR- код, багато хто переходив за посиланням.

Але якщо мовиться про місцевих волонтерів, то їх залучати складніше, тому що спільноти, в яких ми працюємо, доволі малі, як-от громада Бурштина. Ми створюємо там БУР-табір. І щоби залучити місцеву молодь до волонтерства, привезли туди Винника, не Олега, а соліста гурту «МЕРІ». 

Зробили концерт, інтегрували в нього рекламу БУР-табору. Ось, мовляв, у місті відбудеться така «двіжуха», долучайтеся. На концерт прийшло 100 людей. З них 10 зареєструвалося для участі в таборі. Але для нас навіть ті 10, які долучаються до відбудови якогось об’єкта у своєму місті, вже крутий результат. До того ж ми намагалися залучити місцевих лідерів суспільної думки – вчителів, громадські організації, громадські центри і так далі.

– А як ви обираєте громади, в які поїдете? Є запит від місцевих жителів чи це відбувається рандомно? 

Із 2017 року їздимо тільки на запрошення місцевої громади. Хочемо, щоби розуміли, що таке БУР. Що це не просто приїхали, зробили ремонт і поїхали, а що це про створення спільноти в місті, про розвиток молоді, відповідальності. 

У нас цього року були винятки. Ми розуміємо, що в зруйнованому Ірпені або в селі на Чернігівщині залишилося мало людей, готових думати про те, щоби запросити БУР-табір і розвивати молодь.

В Ірпені будемо створювати табір, бо хочемо допомогти йому. Або на Чернігівщині разом із волонтерською ініціативою Repair together відновлюємо село Лукашівка. Відбудували там уже 12 об’єктів. Нас туди не запрошували, ми самі туди прийшли.

– Твоє життя до і після 24 лютого змінилося? І якщо так, то як саме? 

Щодо роботи не змінилося. БУР завжди мав доволі великі амбіції, ми брали на себе багато роботи. Був місяць після повномасштабного вторгнення, коли ми працювали цілодобово, можливо, навіть два місяці. 

Окрім БУРу я займаюся забезпеченням ЗСУ. Маю конкретну частину, якою опікуюся, залучаю кошти. Це терооборона Луганщини. Там є хлопці зі Сватового, Рубіжного, Сєвєродонецька, які стали добровольцями перед і після повномасштабного вторгнення, а зараз до цієї частини долучили хлопців із Черкас, Дніпра. Тобто це група людей із різних регіонів, але це ТрО Луганщини. 

Ми з перших днів війни не займалися БУРом, а поселяли переселенців, збирали гуманітарку для спільнот, які постраждали на сході, але 90% нашого фокусу – і фінансового, і людського – це було ЗСУ. Ми відправили майже 50 машин на фронт, до 100 тепловізорів, 400 рацій, до 300 бронежилетів і касок. Загалом на майже пів мільйона доларів військового спорядження. Це був доволі масштабний напрямок до травня – середини червня. Потім ми почали повертатися до звичного ритму і знову організовували табори. З того часу вже відновили гуртожиток у Франківську, Стрию, відновлюємо в Коломиї, в Мотижині відновили школу, в Макарові частину ДСНС. 

– А що на Львівщині? 

На Львівщині ми зараз закінчуємо працювати у Довгому Гірському. Це село біля Дрогобича. Допомагаємо тамтешній команді «Карітасу» створювати простір для ВПО, також закінчуємо поверх у Дрогобичі, де буде жити до 80 осіб. В Стрию закінчуємо гуртожиток, також цілий поверх для ВПО. У Львові стартують два цікаві проєкти. Сюди переїхала Рубіжанська панчішна мануфактура. Відділ інвестиції міської ради допоміг їй знайти житло в одному з гуртожитків, і ми будемо партнерами, будемо доводити цей гуртожиток до ладу з львівською спільнотою волонтерів. Ще один цікавий проєкт з нашою участю: харківська команда Street culture переїхала до Львова, і місто дало їй у довгострокову оренду ДК «ЛОРТА» на Патона. Величезний простір на 5 тисяч квадратних метрів, де вони створюють цілу екосистему для переселенців, щоби там можна було працювати і розвиватися, навчатися і жити.

– Як допомагають фронту твої рідні?Адже сім’я Дідул знана у Львові. 

Усі займаються чимось, пов’язаним з війною. Моя Марта працює в Care in action – організації, яка займається поселенням ВПО, організувала у Львові декілька пунктів, гуртожитків, гостелів, які приймають переселенців, трошки підтримують, допомагають із подальшим переїздом або ж активно працюють із ними тут.

У моєї Ганнусі хлопець на фронті, тож її сфера волонтерської діяльності – забезпечення ЗСУ. Вона з друзями організувала благодійний фестиваль BlagoChill, і вони зібрали більш ніж 200 тисяч гривень, щоби купити два дрони для військової частини. Галя теж працювала в Українській Освітній Платформі, там, де я працюю, і теж займалася роботою з дітьми переселенців. Тато – на інформаційному фронті, створює різні надихаючі історії про людей, які роблять щось корисне для України, доносить правду до українського і закордонного глядача. Павло відкрив простір у селі Наварія, де на субсидійованих засадах приймає людей, а також займається відео з американським режисером. Це історії про організації та рухи, які допомагають Україні. А мама робить так, щоби ми всі могли робити те, що робимо.

– Розкажи про «Вільну хату».

«Вільна хата» – це молодіжний центр. Там не живуть люди, це, можна сказати, центр неформальної освіти і культурного розвитку. Його часто називають «третє місце», бо перше – це сім’я, друге – це школа, а третє – де ти в неформальній тусовці можеш здобути можливість особистісного розвитку. 

У 2014 році ми в Краматорську створили перший в Україні молодіжний центр, який не був комунальний, державний. Там просто збиралася молодь, яка не мала де проводити дозвілля. Тобто ми створили «Вільну хату» як перший кейс, коли сама молодь для себе створила простір для дозвілля, розвитку і тусовок.

І воно так зайшло, що «Вільна хата» була на вустах у всієї країни. До нас приїжджали багато журналістів, цю історію розкрутили, і вона стала доволі неприродним трендом в Україні. Багато людей почали створювати молодіжні центри з низових ініціатив, бо це круто, і ми їм у цьому допомагали. Ми з БУРом створили 43 молодіжні центри в Україні, які досі функціонують. Тепер взяли на себе гуманітарну місію. Але крім тих, що створювали ми, по-іншому – «знизу вверх», держава взяла собі це за тренд і почала створювати молодіжні центри за директивою «зверху вниз».  

Приміром, губернатор Донеччини Щепківський дав наказ за два роки створити 150 молодіжних центрів. І їх понастворювали як грибів після дощу. Більш ніж половина позакривалися, бо призначали якусь бабцю адміністратором, і центр пустий, нема наповнення. А загалом в Україні класних молодіжних центрів, про які я знаю, до 250-ти.

– Яке місто запам’яталося тобі найбільше? 

Подільськ (колишній Котовськ), Краматорськ, Бердянськ, Маріуполь. В Маріуполі ми допомогли створити потужний молодіжний центр «Халабуда». Один із його засновників і керівників у полоні. В Сєвєродонецьку створили молодіжний центр, у Рубіжному, Сватовому. 

Але все-таки найбільше запам’ятався Краматорськ. Для мене це рідне місто, мій другий дім.  

– Чому важливо робити те, що ти робиш? 

Ми мріємо про Україну, де люди допомагають одні одним, беруть участь в суспільному житті, хоча б 30 відсотків, мають активну позицію, не просто ходять на вибори, а донатять на якусь партію, підтримують якусь громадську організацію, бо вона вирішує якісь проблеми, що турбують людей, бере участь у якихось адвокаційних кампаніях, регулярно волонтерить.

І БУР – це якраз той інструмент, що уможливлює знайомство людей і спільну працю, а спільна праця дає можливість відчути, що це твоє місто, твоя країна, для якої ти щось зробив. Ти хочеш у ній жити, хочеш у ній працювати. 

Нам часто кажуть волонтери, що завдяки БУРу вони навчилися відчувати, що Україна – це їхня країна, що вони не просто тут живуть, а хочуть тут вчитися, працювати. 

Текст: Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський та надані Юрком Дідулою

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!