Мешканка Бучі Анна Чаплигіна разом з сином евакуювалися до Львова. Вона розповідає, що 3 березня у Гостомелі, Бучі, Ірпені почалося пекло. У будинок, де був її син Лев, потрапив уламок. А під її вікнами цілу добу не вщухали вибухи. Тієї ночі жінка ночувала не в притулку, а в квартирі, на підлозі в коридорі. Настільки втомилася, що було байдуже, чи потрапить снаряд в будинок.

«4 березня у чаті була інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно – обстріли. Та й нормальних мостів не залишилося. Тато Лева зателефонував і сказав, що ще буде поїзд з Ірпеня (це одна залізнична колія – Буча далі від Києва, Ірпінь трохи ближче). Лева повезли до Ірпеня. Я планувала у Бучу. Але потім рвонула і встигла в Ірпінь. І це було правильно. Здається, я потрапила до останнього поїзда, який зміг піти з того пекла», – каже жінка.

Читайте також: «Я не геройка, просто хочу жити заради України». Історія киянки, яка не їде з міста

У натовпі на вокзалі було багато людей, і ніхто не рухався, а навпаки – кількість охочих втекти зростала. Так вони стояли 2 години, коли навіть не могли порухатися. Анна каже, ще ніколи так міцного не тримала свого сина. Перший поїзд до Києва поїхав, і наступний мав прибути через годину. Коли вони були біля сходів платформи, почався обстріл.

«Бігти з площі, де юрба, нікуди. Треба було сісти. Присісти на відкритій місцевості під обстрілом. Але натовп був настільки щільним, що я не змогла навіть цього. Десь осторонь від мого будинку, де я була 2 години тому, пролунало попадання. Можливо, ближче. Я побачила, як дроти над шляхами пішли хвилею. Здалося, що й опорні стовпи зараз розлетяться хвилею... Військові повідомили, що шляхи знеструмлені. Поїзда не буде… Хтось у розпачі пішов. Ми лишилися. Поїзд приїхав – він не приєднувався до дротів, тягли маневрені потяги. П'ять вагонів останньої надії. У нашому купе я нарахувала 16 людей. Люди стояли скрізь. Ми дісталися до Києва», – пригадує жінка.

На вокзалі Анна з сином Левом провели 10 годин. Каже, через три години після того, як вони знайшли там тепле місце, підійшов поліцейський і сказав, що для матерів і дітей є доступна зала очікування підвищеного комфорту. Жінка цього не знала, натомість відчайдушно відстежувала заряд акумулятора в телефоні та вивчала номер телефону дівчини, яка чекала їх у пункті призначення.

Читайте також: «Надягнув бронежилет на священичий одяг». Історія отця, який молиться з киянами

«Коли сьогодні вранці ми з Левом вийшли на вокзалі (у Львові – ред.), у мене навернулися сльози від запаху кави. Тут можна було купити каву. Тут взагалі можна придбати продукти. Зараз ми з Левом у теплі та безпеці. Ми маємо умови, про які навряд чи може мріяти біженець. Але я біженка. Це жахливе почуття… У мене одні штани, одна пара кросівок та одна куртка. Але моя дитина ціла», – розповідає Анна.

Додає, що ще вранці говорила зі сусідами, а потім стало гірше. Анна Чаплигіна каже, що це жахливе відчуття – бути біженкою. І сьогодні вона не хоче в Європу, а хоче додому.

«Коли на вокзалі пролунав вибух, я зрозуміла, що біль від втрати всього, що було, нестерпний. Більше нема того, що страшно втратити. Але є нове, заради чого варто боротись далі. Ми збудуємо краще. Усім нашим захисникам –невимовна подяка», – каже біженка з Бучі.

Нагадаємо, у Київській області найбільш складна ситуація зберігається в Бучі, Ірпені, Гостомелі та Ворзелі. Під час евакуації, зокрема в Ірпені, з боку російських військ знову почалися обстріли.