Ми прийшли в гості до заньківчан саме тоді, коли вони зайняті роботою. А зайняті вони завжди. Ось у коридорі чутно звуки духових – музикант з оркестру репетирував свою партію. Повз понесли бутафорську скульптуру, а художник спішить до режисера обговорювати стиль нової вистави. Підлаштовуємось під ритм і обіцяємо працівникам не сильно їх відволікати...

ВІД МОЛОТКА І ДО ПЕНЗЛЯ І ДО ФАРБИ

Юрій Сагайдак, бутафор, вже сім років працює в театрі. Чоловік розповідає, що його робота ніколи не була монотонною, і продовжує дивувати різноманіттям. Сьогодні у бутафорському цеху робили лікарняне ліжко, вчора – шліфували стіл. Що будуть робити завтра – невідомо нікому.

«Життя в театрі – це як в сім’ї. Ти потрапляєш в таке собі «закрите акціонерне товариство». Є свої вимоги, свої завдання, а в цілому – тут дуже приємно, тому що і актори, і всі люди мистецтва, – всі ми наближені один до одного», – розповідає чоловік.

«ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО ТЕАТР – ЦЕ ТАКЕ БАГНО, ЯКЕ ЛЮДИНУ ЗАСМОКТУЄ?»

Створювати реальність на сцені починають у художньо-декоративному цеху, або просто «у малярці». Богдан Покровецький, художник-модельєр розказує про те, що колір на сцені – не завжди той, яким здається.

«Коли я прийшов в театр, я вже мав досвід. Я думав, що я вже всі «розуми поїв». Але мені довелось тут вчитися зовсім по-іншому малювати. От на сцені (декорації) інколи замість чорного можна намалювати коричневим, а коричневий можна намалювати червоним, а там, де має бути зелений – може бути ще інший колір. Кольори під світлом роблять зовсім іншу гамму, це дуже цікаво. Особливо коли «задники» малюєш», – ділиться художник.

У малярці – як в авангардному музеї. На одній поличці тут спокійно співіснують різні епохи.

«Коли я прийшов на роботу сюди, заходить Федір Миколайович Стригун (художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької – ред.). Він сів спочатку на крісло, а потім встає і каже: «Попався ти. Ти знаєш, куди ти потрапив? Ти попав в багно. Ти розумієш, що театр – це таке багно, яке людину засмоктує, засмоктує, і потім людину вперед ногами виносять». І от театр мене засмоктав. Я б з театру нікуди не пішов. У нас був навіть такий період, що зарплатню 8 місяців не платили, і я готовий був робити все задарма. І зараз би робив», - розповідає пан Богдан.

«У НАС БУВАЮТЬ ВИПАДКИ, ЩО ПІСЛЯ РЕПЕТИЦІЇ ЛЮДИ БІЖАТЬ – ОДРУЖУЮТЬСЯ, ПОТІМ ВІДІГРАЮТЬ ВИСТАВУ, А ПОТІМ МАЮТЬ ДВА СВОЇХ ЗАКОННИХ ВИХІДНІ»

«Заньківчани – це родина. В прямому сенсі слова. Якщо в когось щось сталося, ми не цураємося про це говорити. І всі намагаються допомогти і підтримати. У нас дуже багато подружніх пар, і всі комусь то куми, то родичі. Наш театр – це маленька країна в країні. Чи місто в місті», – ділиться Анна.

РЕВОЛЮЦІЯ В «КОМАРИКУ»

«У нас є такий заклад – «Комарик». Це театральне кафе, для співробітників. Там у нас є перше, друге, третє, четверте, чай, все, що завгодно. Великий його плюс в тому, що там немає мобільного зв’язку. Тобто, коли ти спускаєшся вниз, це означає, що ти можеш відпочити від всього світу. Там в нас дуже затишно, нам там смачно, нам там тихо і спокійно, єдине, що там також є цивілізація в плані Wi-Fi мережі. Ми там пережили всю революцію. Не всі могли їхати на Майдан через те, що є робота. Бувало, закінчується репетиція, і ти маєш годинку часу до зачіски, а тут хтось спускається до «Комарика» і каже, що у нього у дворі когось ховають. А ти розумієш, що тобі сьогодні ще комедію грати, життєдайну. Інколи брала безпорадність, що ти не можеш допомогти. А потім подумала: стоп! Своєю роботою я також підтримую свій народ в такий скрутний час».

ПРО ЄДНІСТЬ АКТОРА З ГЛЯДАЧЕМ

«Шоста година, лунає дзвінок, і ти – вже є не ти. Глядача не цікавить, з чим ти прийшов на роботу, по чому бульба на базарі, чи не дай боже, в тебе хтось помер. У нас бувають випадки, що після репетиції люди біжать – одружуються, потім відіграють виставу, а потім мають два своїх законних вихідні», – розказує Анна Матійченко.

«Ти виходиш на сцену і відчуваєш, який сьогодні зал, чим він дихає, чого люди сьогодні прийшли – чи відпочити, чи вони хочуть тобі поспівпереживати, чи вони прийшли з тобою помислити. Це чисто на енергетичному рівні відчувається. В мене був такий випадок, – йде вистава «Дама з камеліями», дуже серйозна, психологічна сцена, і всередині неї я чую таке судорожне схлипування і слова «Оце ж вона бідолашна!». І це говорить не жінка, а чоловік. В такі моменти розумієш, що робиш все не дарма».

А те, які приходять глядачі, бачить Тетяна Новосьолова, білетний касир. З деякими з них вони вже навіть стали друзями.

«Люди бувають різні. Приїжджають з різних куточків, і з Росії до нас зараз дуже багато людей. Ті, що мені посміхаються і бажають гарного дня, запам’ятовуються найбільше :) Люди буває приходять по п’ять-десять разів на одну й ту саму виставу. З деякими ми вже навіть приятелюємо, вони чекають, коли я вийду на зміну», – розповідає Тетяна.

ВИСТАВА І МЕНТАЛЬНА МУЗИКА

Важливою особливістю театру ім. Марії Заньковецької є оркестр. Зараз він супроводжує 9 вистав. Крім того, проводить концертну діяльність – в рамках театру і поза ними.

«Раніше, років двадцять тому, оркестр мав дуже багато вистав, тому що він був «фоновою музикою». Зараз з цим справляється техніка. Тому наразі використання оркестру має бути чимось виправданим», – розповідає диригент оркестру Богдан Мочурад.

«Є дві вистави: «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня», які я називаю «ментальною музикою». Там музика Барнича, вона хвилює душу. Тому, що вона базується на фольклорі, а фольклор записаний в наших генах. «Шаріка» пройшла вже десь 250 разів, «Гуцулка Ксеня» – біля двохсот... але на кожній виставі від тої музики ти дістаєш насолоду і натхнення».

БУДІВЛЯ ТЕАТРУ

Фото: zankovetska.com.ua

У будівлі є три юридичні адреси: Лесі Українки, 1, пр. Свободи, 26 і Театральна, 23. З них пам’ятка архітектури лише перша. Саме це дало можливість у радянські часи людям приватизовувати помешкання у цій будівлі. ЇЇ загальна площа – 17, 5 тис. м². Театр з тої площі займає лише – 10 тис. м². Решта 7 тис. – належить мешканцям, магазинчикам, барам та перукарням. Через це досі виникають проблеми, адже щоб зробити комплексну реставрацію будівлі, потрібно відселити звідти мешканців, а на це потрібні кошти, які ще декілька років тому ніхто не виділив.

Більше про історію будівлі, яку розпочав граф Станіслав Скарбек, можна почитати тут.

Автор тексту та фото Аліна Швидко

Читайте також у спецпроекті: За кулісами. Львівський обласний театр ляльок

За кулісами. Львівський драматичний театр імені Лесі Українки

За кулісами. Перший академічний український таетр для дітей та юнацтва.