Стати лікаркою не було моєю дитячою мрією

Я мріяла дресирувати дельфінів. Але щоб дресирувати дельфінів, треба було їхати в Одесу, а я до цього не була готова. Тож залишався запасний варіант – собаки або коні. З кіньми ідея теж відпала, бо мама сказала, що в мене будуть криві ноги. Мами вміють переконувати. Тоді я подумала, якщо не виходить дресирувати, то можна лікувати – буду ветеринаром. Я за «Грінпіс», це в мене змалечку.

Коли настав час обирати місце для вступу, батьки переконали мене податися в медінститут, адже людей теж має хтось лікувати. А як не вийде з людьми, то вже лікуватиму домашніх тварин і велику рогату худобу. План «Б» був готовий: я, відмінниця-медалістка, за правилами прийому могла вступити, склавши один іспит замість трьох, але його треба було скласти лише на максимальні п’ять балів, інакше загальні умови і складання всіх іспитів. Вступила.

Спеціалізація патологоанатома видавалася цікавою та інтелектуальною

У навчання я швидко втягнулася. І, мушу визнати, медицина почала мені подобатися. Після гімназії я добре знала латину, вчитися було легко. Швидко промайнули шість років, я здобула фах лікаря загальної практики, а далі треба було обирати спеціалізацію і продовжувати навчання в інтернатурі. Я дуже хотіла стати патологоанатомом. Це ніби детектив від медицини, який порпається, досліджує, вишукує причини та наслідки. Інтелектуальна й цікава робота. Та не судилося. Старший син Миколка був тоді зовсім маленький, а інтернатура аж у Києві. Довелося обирати з того, що було на місці.

Так я дізналася, що існує такий напрям, як радіологія. На той час – новий та незвичний для України. Старший колега порадив спробувати, аргументуючи, що робота лікаря-радіолога дуже схожа на патологоанатомію: маєш знімки, розглядаєш, досліджуєш, розгадуєш загадки. Так я обрала спеціалізацію і почала практикувати у військовому госпіталі. Я з тих людей, що не вміють працювати упівсили, будучи наполовину зацікавленими, мені важливо викладатися і робити все максимально якісно. Якийсь час я присвятила тому, щоб стати настільки доброю лікаркою, наскільки це можливо. Мене це драйвило. Однак госпітальна рутина не залишила місця для ентузіазму. Стало нудно.

Керівницю дисертації знайшла в Донецьку через інтернет

Мені хотілося змін, відчуття зростання. Альтернатив було не так багато: просування по військовій лінії, адміністративна робота або наука. Я вирішила писати кандидатську. Сама собі придумала тему, якою на той час в Україні цікавилися одиниці (малоінвазивна хірургія). Навмання шукала в інтернеті, хто досліджує цю тему. Знайшла людину. Вийшла на зв’язок, і мені сказали: «Гаразд, приїздіть до нас у Донецьк». Ну все, подумала я, могилки моєї ніхто не знайде. Мені було дуже страшно, але я поїхала і не жалкую. Моя керівниця та її чоловік, проректор тамтешнього медичного вишу, виявилися прекрасними людьми. Час роботи над кандидатською пролетів неймовірно швидко. То був дуже активний і цікавий період.

Захист мав відбутися в Києві, в Інституті раку. Це додало неабиякого тремтіння в колінцях. Потужна інституція. В комісії – одні світила з титулами на п’ять абзаців. Я «відстрілялася на автопілоті». Прийшла до тями, коли директор інституту підійшов після захисту потиснути руку: «Блискучий захист, вітаю!» А далі кафедра, госпіталь, та сама рутина. Нудно. І я почала мріяти про свою клініку.

Планувала відкрити клініку, а почала керувати готелем і кафе

Досвід роботи в госпіталі давав розуміння, що є високий запит на діагностику і швидкі операції, які не потребують тривалої реабілітації. Так виникла ідея невеликого медичного центру з діагностичним відділенням та хірургією одного дня. Я навіть знала, в якому приміщенні він має працювати. Та мені не вдалося переконати свого чоловіка в інвестиційній привабливості приватної клініки. Отож замість центру там постав невеликий готель із кафе, і я погодилася керувати ними. А на початку війни в 2014 році ми запустили «Модричі». Згодом додався ресторан «Сироварня», мабуть, найуспішніший мій проєкт завдяки переосмисленому досвіду керування кафе і готелем.

Якоїсь миті я вирішила піти з практичної медицини. Можливо, надалі намагалася все це поєднувати, та у перші роки роботи «Модричі» ледве виживали. Я розуміла, що без глибинного занурення в усі процеси, від бухгалтерії до формування команди, проєкт занепаде і припинить своє існування. А це було неможливо. Бо «Модричі» для мене – це не бізнес (вдалося-не вдалося), а важлива місія, емоція, яка відкидає все раціональне і каже: «Модричі» мають жити». А щоб вони жили, розвивалися, приймали людей і давали необхідний результат, окрім користі, має бути окупність, здатність заробити на себе. На це знадобилися роки.

Та роль, у якій я зараз, дає можливість впливати більше

Нарешті коліщатка закрутилися. «Модричі» зміцніли. Ресторан «Сироварня», відкритий напередодні карантину, почав тішити кількістю гостей та вдячними відгуками. Здавалося, от-от можна буде видихнути і вчергове опинитися в стані, коли «нудно». Але настало 24 лютого… Іноді мені здається, що воно триває досі. Перші рефлексії – як далі? Чи буде оте «далі»? Що я можу зробити? Шок. Завмирання. Злість. А відтак розуміння, що працювати треба в рази більше.

І та роль, у якій я зараз, дає можливість впливати більше, аніж якби я була просто лікаркою. Дбати про свою команду, щоб люди відчували хоч якусь сталість і мали можливість допомагати іншим. На постійній основі скеровувати частину прибутку від бізнесу на нагальні потреби – від тактичної медицини до відбудови після обстрілу. Вишукувати спонсорів і благодійників, щоби більше ветеранів змогли пройти реабілітацію в «Модричах». Працювати до безтями і вірити в нашу перемогу.

Нові ідеї тільки на перший погляд видаються химерними

Я точно не вважаю себе ані рестораторкою, ані підприємницею. Життя щоразу підкидає нові виклики і завдання. І ким би я себе не вважала, на ці виклики треба відповідати. Ніби вдається. Бо як є бажання, знайдуться потрібні інструменти і люди поруч.

А ще, що б там не казали, медицина настільки багатогранна, що досвід роботи в ній може знадобитися у найнесподіваніших ситуаціях. Добрий лікар – це той, який розбере процес до мікрочастинок, щоб зрозуміти, де проблема і як її усунути. Дуже корисна навичка. А як знову колись стане нудно, то можна таки повернутися до «дельфінів» – нових ідей, які тільки на перший погляд видаються химерними.

Фото: Катерина Птаха

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.