У роки філфакового студентства мріяла поїхати у Львів, щоб почути українську на вулиці, бо в Дніпрі я її чула лише в стінах університету, така собі, мова однієї будівлі, ю ноу.

Вперше я приїхала у Львів років 10 тому. Моє перше питання до себе було: «А я точно в Україні??»

Дивувало все: від архітектури до звернення «пані».

Потім приїжджала частіше, переважно до друзів, тепер вже кумів) і щоразу Львів відкривався новими гранями.

2014. АТО.

Я не включилася. Це десь там, це не про мене. Але коли подруга зі Львова Marianna Bilyk попросила зготувати щось смачненьке для хлопців на Різдво і відвезти на полігон в нашій області, я щиро відгукнулась (подумала тоді, чому їй не все одно, чому я про це не думаю? Відчула сором).

Наварила борщу, напекла пирогів з капустою і картоплею, домовилась з татом про доставку. І от, ми у хлопців.

Мене охопив неймовірний страх. Хлопці були змучені, брудні, навколо мряка і запах війни. (І це на полігоні).

Налякана реальністю, я поїхала додому, ховаючи голову під подушку (ні-ні, війна далеко, це не про мене).

Читайте також: Ротація потрібна не військовим, а їхнім дружинам, дітям, батькам

2022. Війна.

Важко, але доїхали до Львова.

Включилася.

Всередині мене загомоніли питання.

А як так, маленька Галичина вистояла в часи СРСР ? Що їх тримало у цій боротьбі? Чому вони ризикуючи життям берегли українську мову і культуру? Чому їм і досі не все одно? (пам'ятаємо про 2014, Мар'яну і борщ). Чи жертви голодомору хотіли би, щоб їх страти були марними?

Що зі мною не так???

Як радянська пропаганда вплинула на моїх предків? Чому Бандера, Петлюра і Шухевич росіянцям страшніші за чортів?

Татова бабця казала: «Прийшов Ірод і все забрав (той, що лисий на бронєвіку)».

Чому їм, витримуючи такі тортури, було не всеодно, а мені, трясця, незручно говорити українською? Чому до мене ці цінності не дійшли? Хто на це вплинув?

А що, якщо мої діти не будуть знати української, бо ми з ними нею не говоримо, бо ми звикли російською, тоді що, жертва наших предків і мільйонів людей даремна?

Ця думка мене вбила. Просто вбила.

Навіть зараз в окупації закопували прапори і вишиванки. Це ж було вже!

Купила собі і дітям перші в житті вишиванки, бо зрозуміла цінність.

Живу в Україні і пишаюся, що я і моя родина українці. І це не хайп, а раптове усвідомлення, наче баняком по голові.

І наостанок

Якщо «какая разніца», то говоріть українською.

Бо для ваших дітей жертви теперішньої війни будуть марними.

І згодом війна покличе їх.

А так не має бути.

Досить.

Час для пробудження у кожного свій.

Але секрет в тому, що часу немає.

Щира вдячність моїм землякам, яким не байдуже.

Джерело

Фото - Юрій Стефаняк

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.