Коли мене запитують, що для мене вишиванка, я ніколи не думаю лише про одяг. Для мене це — цілий світ. Світ пам’яті, культури, дослідження, внутрішнього спокою і дуже глибокого зв’язку зі своїм народом.
Я виросла серед вишитих речей. У домі моєї бабусі вишивка була всюди — на сорочках, рушниках, скатертинах. Нещодавно переглядала старі родинні фотографії й побачила себе маленькою дівчинкою — мені там три чи чотири роки — у вишитій сорочці на тлі бабусиних вишитих скатертин. І я зрозуміла: ця любов не виникла раптово. Вона просто була зі мною завжди.
У радянські часи, коли багато українського намагалися витіснити, вишивка все одно жила — у родинах, у школах, у гуртках. Ми вишивали навіть костюми для лялькового театру народними швами. Тоді люди дуже добре розуміли: якщо не берегти своє — воно може зникнути.
Маємо навіть багато взірців вишивок, які були зроблені в таборах Сибіру. Є історії жінок, які кісточкою з риби і ниткою, висмикнутою зі спецодягу, намагалися створити бодай якесь вишиття.
Згодом у моєму житті з’явилася Мирослава Кот — видатна українська вишивальниця, заслужена майстриня народного мистецтва. Саме вона відкрила для мене професійний світ української вишивки. Завдяки їй я почала не просто вишивати, а вивчати сорочки, техніки, орнаменти, конструкцію народного одягу. Це стало справою мого життя.
Сьогодні я працюю зі студентами, досліджую народний стрій різних регіонів України, відтворюю давні сорочки, їжджу в музеї, переглядаю старі колекції, спілкуюся з людьми, які ще зберігають у своїх домівках бабусині речі. І кожна така сорочка — це окрема історія.
Особливо захоплюють реліктові техніки вишивки — ті, що майже зникли. Часто від сорочки залишаються лише клаптики тканини або фрагмент орнаменту, але навіть це — величезне джерело знань. Ти береш ту річ у руки й починаєш буквально розмовляти з нею: шукати літературу, порівнювати орнаменти, відтворювати крій, думати, хто носив цю сорочку і за яких обставин.
Вишиванка сьогодні переживає нове піднесення. І я переконана: це не випадково. У часи великих потрясінь народ завжди повертається до своїх коренів. Коли є загроза втрати — виникає сильна потреба зберегти себе. Саме тому зараз люди дедалі частіше шукають не просто красиву вишиванку, а автентичний стрій свого регіону, вивчають старі орнаменти, відтворюють народний крій, цікавляться прикрасами, поясами, традиційним вбранням у комплексі.
Це не про моду. Це про самоусвідомлення.
Хоча мода теж впливає. Сучасний світ постійно шукає нові сенси й нову естетику. Але дуже важливо, що українська вишивка сьогодні не замкнулася лише в минулому. Вона розвивається. Ми бачимо нові орнаменти, сучасні сюжети, військову символіку, нові кольорові рішення. І це природно. Кожна епоха залишає свій слід у мистецтві.
Колись у повстанські часи популярними були червоно-чорні квіткові орнаменти. Сьогодні з’являються вишивки з тризубами, написами, символами війни та боротьби. Це теж частина нашої історії. Через десятки років мистецтвознавці так само вивчатимуть ці речі як феномен нашого часу.
Я працюю з молоддю — зі студентами, школярами, молодими людьми, які приходять навчатися вишивки. І щоразу переконуюся: молодь не байдужа до цього. Їх просто треба правильно зацікавити.
Особливо мене вражають студенти зі східних регіонів України. Один хлопець із Луганщини якось сказав мені: "Ми з дівчиною хочемо одружитися і мати національне вбрання свого краю. Тому я хочу більше знати про узори та техніку вишивання Луганщини". І це були слова, від яких мурашки йшли по шкірі.
Бо насправді вишиванка — це не лише про тканину і нитки. Це про бажання людини відчути: хто вона є. І поки молоді люди хочуть це пізнати — наша культура житиме.
Тож любіть своє, рідне, адже у кожній цій вишиваній ниточці закладений код наших предків, що передається із покоління у покоління.
