У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про внесення змін до статті 146-1 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за насильницьке зникнення. Попри значний суспільний інтерес до цієї тематики, наразі навіть текст законопроєкту відсутній у відкритому доступі, а його зміст доводиться аналізувати за повідомленнями профільних засобів масової інформації.
Із оприлюдненої інформації вбачається, що законодавець пропонує суттєво розширити поняття представника держави. До таких осіб планують віднести не лише службових осіб України, а й осіб, які діють за підтримки, з дозволу чи за згодою органів державної влади. Одночасно пропонується конкретизувати випадки, які можуть вважатися насильницьким зникненням під час проведення мобілізаційних заходів.
Зокрема, кримінально караним пропонується визнати примусове утримання особи в приміщеннях органів військового управління, територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, збірних пунктах чи військових частинах за відсутності законних підстав, а також утримання громадян понад строки, встановлені законом для адміністративного затримання. Окремо йдеться про примусове вилучення мобільних телефонів або інше умисне позбавлення особи засобів зв'язку з метою унеможливити повідомлення про своє місцеперебування чи підтримувати зв'язок із зовнішнім світом.
Також , згідно із законопроєктом, пропонують криміналізувати найбільш небезпечні форми таких дій. Серед кваліфікуючих ознак називають: вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, застосування насильства, нелюдське поводження, а також інші обставини, які на практиці найчастіше стають предметом скарг громадян та їхніх захисників. Фактично йдеться про спробу законодавця дати кримінально-правову оцінку тим діям, які раніше залишалися поза межами спеціального правового регулювання.
На мою думку, поява такого законопроєкту є закономірною реакцією на численні повідомлення про порушення прав громадян під час проведення мобілізаційних заходів. До сьогоднішнього дня притягнення службових осіб ТЦК та СП до кримінальної відповідальності за подібні дії було практично неможливим. Як правило, такі дії маскувалися під проведення законних мобілізаційних заходів, хоча фактично могли виходити за межі наданих законом повноважень. Натомість кваліфікація за статтями про перевищення влади чи службових повноважень вимагала доведення додаткових обставин та наслідків, що значно ускладнювало притягнення винних осіб до відповідальності.
Саме тому на прохання громадян звертатися із заявами про вчинення кримінальних правопорушень у подібних випадках я неодноразово зазначав, що такий шлях у більшості ситуацій є малоефективним. Існуючі норми кримінального законодавства не давали можливості належним чином реагувати на випадки незаконного утримання осіб або приховування їхнього місцеперебування під приводом проведення мобілізаційних заходів.
Важливо і те, що законопроєкт передбачає підвищену відповідальність за окремі форми таких дій. У разі прийняття відповідних змін частина діянь може бути віднесена до категорії тяжких злочинів із покаранням до семи років позбавлення волі.
Крім того, пропонується врегулювати питання відповідальності за виконання завідомо незаконних наказів, оскільки на практиці рішення часто приймаються керівниками, а реалізуються підлеглими військовослужбовцями чи працівниками. Такий підхід виглядає логічним, адже незаконні рішення рідко реалізуються однією особою, а посилання на отриманий наказ не повинно автоматично звільняти виконавця від відповідальності.
На думку авторів законодавчої ініціативи, її метою є встановлення чіткої межі між законними мобілізаційними заходами та діями, які можуть містити ознаки кримінального правопорушення. Вважаю, що така мета є цілком виправданою. Сам факт існування реальної кримінальної відповідальності за подібні дії може стати ефективним превентивним механізмом та сприяти припиненню практик, які викликають найбільше суспільне обурення.
Разом із тим залишається відкритим питання політичної волі для ухвалення таких законів.
Останніми роками можна спостерігати тенденцію, коли законопроєкти, спрямовані на встановлення відповідальності посадових осіб за порушення у сфері мобілізації, тривалий час залишаються без руху.
Показовим прикладом є законопроєкт щодо запровадження кримінальної відповідальності за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинені керівниками ТЦК та СП і членами військово-лікарських комісій. Він був прийнятий у першому читанні ще у січні 2025 року, однак досі не став законом. Лише у червні 2026 року до нього була подана порівняльна таблиця для підготовки до другого читання.
Таке враження, що в питаннях, які стосуються відповідальності посадових осіб за порушення прав громадян під час мобілізації, парламент нерідко демонструє дефіцит політичної волі. З одного боку, значна частина суспільства очікує появи дієвих механізмів захисту від зловживань. З іншого боку, існує небажання багатьох політиків брати на себе відповідальність за підтримку подібних ініціатив.
На моє переконання, питання кримінальної відповідальності посадових осіб, які допускають грубі порушення прав громадян під час мобілізації, а також членів військово-лікарських комісій, які визнають придатними до військової служби осіб із очевидними медичними протипоказаннями, давно потребує належного законодавчого врегулювання.
Практика свідчить, що такі випадки не є поодинокими. Саме тому поява законопроєкту про зміни до статті 146-1 Кримінального кодексу є важливим сигналом. Однак головне питання сьогодні полягає не у необхідності таких змін, а в тому, чи вистачить Верховній Раді політичної волі для їх остаточного ухвалення.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція "Твого міста" не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
