Бенджамін Паттон — онук генерала Джорджа С. Паттона-молодшого та син генерал-майора Джорджа С. Паттона IV, ветерана війни у В’єтнамі та Кореї.

Як онук генерала Джорджа С. Паттона-молодшого і син двозіркового генерала, я пам’ятаю себе серед військових із самого дитинства.

Але минулого тижня, під час зйомок документального фільму про стрімкий розвиток індустрії дронів в Україні, я дізнався про сучасну війну більше, ніж міг уявити. Неподалік від фронту я зустрів оператора дронів, який нині аналізує уроки війни та ділиться ними у своєму акаунті в X, де має понад 100 тисяч підписників.

Я також взяв інтерв’ю у військового, який нещодавно отримав звання Героя України (аналог нашої Медалі Пошани) за майже тисячу успішних місій із керування дронами — у 21 рік. Поспілкувався і з дружиною оператора дронів, яка заснувала громадську організацію Dzyga’s Paw (названу на честь їхнього собаки). Вона зібрала понад 5 мільйонів доларів донатів з усього світу на комплектуючі для дронів. Вражає, що ці компоненти можна зібрати і запустити прямо в зоні бойових дій менш ніж за 15 хвилин — і кожен коштує менше тисячі доларів.

У супроводі в мікроавтобусі з затемненими вікнами нас доправили до секретного підземного центру управління, який працює цілодобово. Ми потрапили до комплексу кімнат із місцями для відпочинку та стінами з LED-екранів, що відстежують десятки одночасних атак дронів у реальному часі. Це вражає.

Мало хто серед американських політиків — не кажучи вже про наших союзників — має достатнє уявлення про складність, масштаби та нищівну силу цієї передової системи, створеної в умовах війни. Україна фактично самостійно відкрила нову революційну епоху ведення бойових дій у повітрі, на морі та на суші. В основі цього — тісна співпраця та підтримка між військовими й цивільними. Це нагадує часи Американської революції, коли дружини супроводжували своїх чоловіків-військових, допомагаючи їм їжею, одягом і турботою.

Цього року Україна планує розробити і виготовити до 7 мільйонів дронів — це приблизно 19 тисяч на день — які покриватимуть повітря, сушу і море. Серед них — розвідувальні дрони, які сканують місцевість; ударні дрони, що вибухають при зіткненні; а також бронебійні дрони, які з великою точністю вражають танки, ракетні установки, укріплення та кораблі. Нещодавно один військовий командир розповів мені про операцію, під час якої дрон вартістю 500 доларів знищив російську систему ППО за 25 мільйонів доларів — різниця у вартості в 50 тисяч разів.

Про цінність українських дронів свідчить і заява президента Володимира Зеленського минулого тижня про готовність постачати союзникам у країнах Перської затоки до тисячі дронів на день разом із пілотами та навчанням.

Вражає спостерігати за цією системою в дії: оператори далеко від фронту ретельно обирають цілі, щоб уникнути жертв серед цивільних. Усе це виконують військові різного віку — часто з тим характерним поєднанням впевненості й серйозності, яке притаманне людям під тиском.

Подорожуючи країною у відносній безпеці (хоча мій телефон постійно сповіщав про ракетні загрози), ми спілкувалися як із командирами, так і з рядовими військовими.

Майже кожен із них висловлював одну і ту ж тривогу: що до моменту завершення війни доступ до технологій дронів стане настільки широким, що навіть екстремісти чи інші небезпечні особи зможуть використовувати їх для терору будь-де і будь-коли. Водночас ці ж військові кажуть, що готові ділитися своїм досвідом із союзниками, щоб «разом ставати сильнішими».

Найбільше ж вони мріють повернутися до мирного життя з гарантіями безпеки, на які, як я вважаю, вони заслуговують — зокрема, вступом до Європейського Союзу та НАТО, чого Зеленський домагається вже багато років.

У дитинстві моя сім’я проводила літо, подорожуючи місцями історичних битв. Тоді батько часто повторював пораду, яку отримав від свого батька: «Перемогу забезпечує не зброя, а незламна природа людини».

За ці два тижні в Україні я побачив і те, і інше.