«Це Галя. Вона – феміністка». Приблизно так у вісімдесяти відсотках випадків мене відрекомендовують при знайомстві. І, якщо чесно, я в такі миті почуваюсь ніби якась атракція, або музейний експонат. Ціла жива феміністка, овва.
Я не звершила жодних гендерних переворотів, не принесла в жертву ані однісінького немовляти чоловічої статі (навіть манюсінького), не переселилась у сепаратистську жіночу комуну. До моїх прямих професійних обов’язків не належить забезпечення гендерної рівності. Я виглядаю цілком конвенційно фемінно. Все, що я зробила, щоб заслужити на певну репутацію – пишу у себе на фейсбуці про те, що було б непогано мати рівноправніше суспільство.
Я далека від надмірної переконаності в своїй важливості та не зазіхаю на лаври Глорії Стайнем чи Сімони де Бовуар. Права жінок – тільки одна з багатьох речей, якими я переймаюсь, і далеко не головне заняття мого життя. Крім феміністської, в мене є ціла купа ідентичностей, якими я, відверто кажучи, насолоджуюсь куди більше.
Фемінізм не приносить мені жодної особливої втіхи. По-перше, мене дратує сама необхідність експліцитно висловлювати таку очевидну річ, як те, що люди повинні мати політичну, соціальну і економічну рівність, незважаючи на гендер чи стать. По-друге, з огляду на те, що, відверта феміністична позиція спричиняє нашестя бовдурів у приватних повідомленнях, похмурі матримоніальні прогнози людей, чиєї думки ніхто не питав і ледь не цілодобові бородаті, як Ґандальф, жарти про неголені ноги, декларувати її – сумнівне задоволення.
Власне, якщо вже на те пішло, писати про політичну теорію і міжнародні відносини я люблю куди більше, ніж про порушення прав жінок. Словом, я безмежно задовбалась бути феміністкою.
Єдина проблема полягає в тому, що одного разу я взяла і побачила гендерну нерівність. А якщо одного разу її побачити, то розбачити тонни щоденного всеосяжного і неохопного сексизму просто неможливо. І, як це не сумно, від того, що я, щоб не задовбуватися, мовчатиму про нього, він нікуди не дінеться.
«Коментарі під будь-яким дописом про фемінізм доводять, що фемінізм потрібен», постулює жартівливий інтернет-закон Льюїс. За ті роки в Інтернеті, впродовж яких я писала про права жінок, мені доводилось неодноразово пересвідчуватись в тому, що цей закон незламний, як вібраніумовий щит Капітана Америка.
Якщо перенести його на український ґрунт і дещо модифікувати, можна впевнено стверджувати, що ніщо так не унаочнює необхідності відзначати міжнародний день боротьби за права жінок, як суспільний дискурс довкола восьмого березня.
Першими, як то повелось, прокидаються спритні рекламісти. Розніжена недовгим штилем після дня Валентина, їхня уява починає видавати всі ідеї про жінок і нашу роль у світі з найглибших глибин підсвідомого. Незважаючи на рідкісні прояви здорового ґлузду, більшість реклами пропонує блендери, сковорідки й інше кухонне начиння. Сховатись від рекламного божевілля не допоможе жоден едблок. У країні, де більшість хатньої, а особливо репродуктивної роботи лежить на жіночих плечах, а батько в декреті – це сенсація, яку регулярно запрошують у радіоефіри, ця реклама виглядає як знущання.
Наступними до гри долучаються батьківсько-материнські групи у Вайбері. Вхопивши повітря після баталій довкола двадцять третього лютого, щодо якого, на щастя, поволі встановлюється крихкий консенсус, учасники й учасниці цих груп із новими силами вступають в боротьбу за «дитяче свято». Зазвичай дівчаткам не запропонують відсвяткувати здобутки їхніх матерів, бабусь і прабабусь на ниві боротьби за свої права, згадати, скількох повсякденних у двадцять першому столітті можливостей жінки ще геть недавно не мали, чи надихнутись прикладами творчинь історії, науки і культури. О, будьте певні, восьме березня в системі шкільної освіти існує для того, щоб нагадувати про те, що дівчаткам зі шкільної лави прямо чи опосередковано розповідають, що їхня основна функція – нести ніжність, красу і тішити око.
Після них стрепенуться, делікатно висловлюючись, ультраконсервативні групи. Менш радикальні вкотре, незважаючи на численні пояснення, здивуються, для чого потрібен цілий міжнародний жіночий день, адже ми і так маємо день матері, у такий спосіб нагадавши, що жінки, які не мають бажання чи можливості для материнства, чи бачать свою суспільну функцію і життєве призначення у першу чергу не в ньому – якась аномалія. Більш радикальні приплетуть єврейську змову, фонд Сороса і марш повій, щоб жінки часом не забули не тільки про те, що крім сексизму в Україні буйно квітне побутовий антисемітизм, а і про те, з якими регуляціями і так щоденно зіштовхується наша тілесність і сексуальність, і яким буйним цвітом квітне виправдання гендерно-орієнтованого насильства.
Останній акорд у симфонії ніжності, весни, краси і сексизму належить небайдужим громадянам. Небайдужих громадян обурює факт, що жінки, яких не влаштовує триста шістдесят чотири дні отримувати нижчі зарплати, а потім мовчки втішитись тюльпанам і сковорідці, насмілюються не погоджуватись із таким станом справ. Небайдужі громадяни демонструють поки що погано досліджений наукою феномен – здатність написати довжелезний обурений коментар при цілковитій нездатності скористатись гуглом для того, щоб забити в пошуковий рядок свіжі і оригінальні запити: «а хто взагалі пригноблює жінок?», «у чому полягає порушення прав жінок» і «дискримінація жінок».
Словом, як ви самі можете зрозуміти, я ніколи не почуваюсь такою задовбаною, як напередодні восьмого березня. Єдина проблема полягає в тому, що я не маю жоднісінького наміру щось собою прикрашати чи жити в світі, наповненому архаїчними уявленнями про жінок, яким місце в найкращому випадку в дев’ятнадцятому столітті. Тому доводиться задовбуватись бути феміністкою і далі.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
