Марія Хрупович, лікарка-ендокринолог з 64-річним досвідом роботи, яку знають і шанують у Львові, про свою депортацію до Сибіру розповідає вкрай рідко. Не може говорити про це без сліз – надто багато болю пережила у ті часи.

Родина пані Марії мешкала у містечку Немирів на Яворівщині. Обидва дідусі були багатими людьми, міщанами. Матір і батько пані Марії здобули освіту в гімназії, знали мови. В родинному гніздечку вони мали трьох діток – усі дівчатка. Ще за польської влади тато отримав тавро націоналіста, а за радянської – термін у Воркуті. Брати, які на той час пішли у ліси, радили йому переховуватися, щоб уникнути розстрілу. Сім’ї довелося покинути домівку. Матір, якій на той час було лише 28, сподівалася, що ніхто не зачепить її з такими дрібними дітьми: старшій Дарії було 4 рочки, Марії – 2,5, а наймолодша Надійка ще годувалася маминим молоком. Однак не обійшлося без «добрих людей».

Читайте також: Я почуваюся маленьким хлопчиком, або Спогади про галицьке Різдво

«Я завжди кажу, що в Україні значно більше зрадників, аніж героїв. Поки одні замерзали в лісах, у підпіллі, інші шепотіли ворогу на вухо. Усе життя я відчуваю тінь доносів. Це був 1940-й рік, ми з тих перших виселенців. Бандитська орда вривалася вночі, кричали: «В одни руки». Це означало, що вхопив в останній момент, те й забрав з собою. Нас везли в товарняках стоячи. А потім кинули посеред сибірського лісу і залишили. Моя мама – молода, красива жінка, яка ніколи не працювала тяжко, пішла валити ліс у тайзі. Це була робота для дужих, міцних чоловіків. Але їх усіх позабирали на фронт. Звідти мама повернулася з трьома грижами», – згадує пані Марія.

Разом з мамою і дітьми, совіти забрали дідуся і бабусю. Батька спіймали згодом і вислали у Воркуту на уранові шахти. Свій побут родина облаштовувала у землянці. Разом з ними до нових умов призвичаювалися естонці, латвійці, литовці, поляки. Оскільки Яворівщина до приходу радянської влади належала тодішній Польщі, родина Голіян мала паспорти цієї країни, хоч, насправді, усі були українцями. Саме документи матері не раз рятували їм життя, адже будь-яка допомога українцям – табу. Пані Марія пригадує: засланці масово помирали, не могли витримати вічної зими, надлюдської праці, жахливого харчування.

«В 44-му році, коли відкрився другий фронт, почали працювати уряди в екзилі, зокрема у балтійців, поляків. Їм почали допомагати – надходили посилки від «Червоного хреста». Нації намагалися хоч якось підтримати своїх. Українцям не помагав ніхто, там ми були бездержавними. Щоб якось протриматися, ми говорили польською. З перших літ я пам’ятаю мало. Смак хліба я пізнала лише в потязі дорогою назад. Вижили діти завдяки бабці – все літо ми ходили по тайзі, збирали трави, сушили гриби у мішечках. Бабця усе знала, все шпарувала. А зазвичай ми їли макуху – відходи з деревини, стружку, перетирали в порошок і смакували потім, як тортом. У роки війни люди не дуже гуртувалися, усі були залякані. Пригадую, сибіряк, в якого ми жили у землянці, вподобав собі дідове пальто, сказав віддати. А той не згодився, бо не мав у чім ходити. У той же вечір його струїли щурячою отрутою. Щоб поховати людину, треба було пробити кригу – викопати яму було дуже складним завданням. Українці на це не погоджувалися. І так через два тижні вдалося дідуся поховати», – розповідає жінка.

Читайте також: Як святкували Різдво на Яворівщині, коли воно було забороненим. Відео

У молодшої сестри пані Марії на Різдво припадали уродини. У перші роки заслання головним завданням було пристосуватися, якось вижити. Це був час мороку і безнадії. На сторожі традицій і духовного відновлення стояла бабуся – вона пояснювала дітям походження свята, навчила молитися, заклала дві головні цінності: Бог і Україна.

«З оцієї макухи на Святвечір бабуся робила проскурки. На Щедрий вечір сама святила воду: вірила, що в цих умовах вода так само має цілющу силу. Церков ніде не було, тамтешні нічого не знали про Бога. Бабця сама правила молебні, знала текст єктенії, навчила нас колядувати», – згадує пані Марія.

Дочка пані Марії – Леся Хрупович – розповідає, що мама з тітками були маленькими дівчатками, у вазі недобирали, зате були співочі – від батьків перейняли чудові голоси.

«Старша мала глибокий альт, мама – меццо-сопрано, а молодша тітка – колоратурне сопрано. Вона потім стала музиканткою, піаністкою. Коли співала у церковному хорі – всі завмирали, казали, що їй треба в оперному театрі співати», – розповідає вона.

Саме завдяки таланту діти теж почали заробляти – їхнім завданням було розшукати у вічній мерзлоті трохи кращих харчів. Їм пошили великі торби через плече і дівчатка вирушали на вимушені гастролі.

«Ми ходили від хати до хати. Вже потім нас знали, говорили, що ми ансамбль. Вивчили їхні сибірські пісні, а поміж них співали наші – ті плакали і казали «Пойте! Пойте!» А за співи десь пиріжка дадуть, десь дві картоплі спечені чи зварені. Там не знали, що таке коляда. «Бог Предвічний», «На небі зірка», «Нова радість стала», щедрівки – то був наш репертуар. А серед українців спочатку кожний був сам по собі. Я розумію, вивозили цілими селами. Простим людям тоді було важливо, аби хліб був. Вже згодом депортовували інтелігенцію, то вони об’єднувалися, трималися традицій. У перших засланнях це не було повсюдним явищем. Так пощастило моїй мамі – вона була письменна, в останні роки її взяли працювати на склад. Звідти вона приносила жменьки пшениці у кишенях, тому запам’яталося, як перед від’їздом нам вдалося спекти паску. Це особливий спогад: ми з сестрами блукали в лісах і знайшли гніздо, де курка з крайньої хати відкладала яйця – мабуть, з десяток! Які ми були щасливі, поробили з них крашанки потім! То був найщасливіший Великдень – діти, які жили без смаку, вперше попробували святкові страви!», – пригадує пані Марія.

Після восьми років заслання родину відправили назад (за документами – на Вроцлавщину). Втім, на Брест-Литовській станції, якраз перед кордоном, матір ризикнула – покинула потяг разом з дітьми і рушила до Львова. Жінка не хотіла їхати на чужину, прагнула розшукати чоловіка. Осіли в родичів – здавалося б, нарешті щастя. Однак жінці довелося віддати сестер по родині, бо годувати трьох діток було нічим. Залишила біля себе лише хворобливу Марічку. За сім’єю пильнували, сусіди одразу доносили. Кілька років молоду матір тягали на допити. КГБ не обирало методів спілкування: її регулярно били, погрожували, змушували покинути терени Союзу. На усе це вона відважно повторювала одне і те ж: «Без чоловіка не поїду. Хочу знати, де він і чим завинив?» Чи то мамина витривалість, чи незрозуміле диво – батько повернувся.

Читайте також: Як у Львові святкували Різдво, коли воно було забороненим. Спогади Ігоря Лиля

Але – лише на два роки, завдяки злим язикам згодом він понесе покарання за своїх братів, які воювали в УПА; і вже другого терміну не переживе. Та хоч душі були скалічені відчаєм, а тіла цингою, через десяток літ сім’я таки возз’єдналася. У мами з тіткою була своя невеличка пекарня, люблячий батько нарешті вдома, а діти – нагодовані. Цей промінь світла і надії застиг у часі навічно.

«Як мій тато шукав ялинку! Може, й сам зрубав десь тут, на Кайзервальді. А ми оздоблювали її маленькими свічечками. Жарівок таких електричних ще не робили. Тож всі прикраси були з паперу: дивовижні речі ми малювали, витинали. Яка вона (ялинка. – Ред.) була гарна, яка красива! А Святвечір… як же без проскурки? Тільки цього разу вже була кутя, хай навіть шклянка на всіх», – говорить пані Марія.

Читайте також: Як повернутись у дитинство, або Пампушки моєї бабці Марії

Попереду – багато трагічних подій, страх і скупі сльози. Але крізь роки пані Марії з родиною таки вдалося пронести вогник освяченої сибірської свічки. Зараз у її помешканні навдивовижу багато писанок – вони розвішані на печі, красуються у серванті. А усі стіни задекоровані картинами – їхній автор – покійний чоловік героїні, художник Богдан Хрупович. Окрім сюжетів з музиками, він зображав релігійні свята, малював образи.

Дочка Леся від мами взяла фах – вона також медик, а від батька – покликання художниці. Разом з тим, жінка змалку співає. Різдвяні свята родина зустрічає у теплому колі. Ще донедавна сестри збирали десятки гостей у наймолодшої Надійки, накривали столи у кілька рядів і, за давньою традицією, співали у повен голос.

Фото: Надія Марченко

Можливо, саме дзвінка коляда родом з дитинства розтопила сніги і додала сил зустріти затишну, сиву старість. Пані Марія засмучено розповідає, що останні п’ять місяців уже не лікує людей, пішла на заслужений відпочинок. Епідемія і карантин, звісно, пригнічують. Втім, жінка переконує: найголовніше, що у нас є своя держава. Не ідеальна, зрадників однаково багато, але нам вдалося вберегти незалежність, відстояти традиції, починаючи від заборонених вертепів і завершуючи репресованою церквою.

Вікторія Мацькович

Фото Надії Марченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.