На запитання про те, чи згадує минуле, жінка відповідає, що тим живе. «Зараз така погода, що на двір не вийдеш, то людина мусить чимось жити – живе минулим», – каже вона.

Будинок, де мешкає Ванда Горчинська

Розмовляємо утрьох – допомагає дочка пані Ванди Ярослава, адже жінка погано чує, хоч має слуховий апарат. Неодноразово розмова змінює русло, події перестрибують з дитинства, шкільних років, часів каторги та заслання, потім – повертаються в сучасність і – знову зненацька у минуле. Часто не встигаю за переходом розмови і не завжди одразу вловлюю плинність історичних подій, тому доводиться перебивати й уточнювати, щоб не пропустити важливого.

Ванда Горчинська каже, що до неї приїжджали і з Києва, і з Тернополя, зі Львова, з Польщі, з Ізраїлю.

«Знаєте, коли мама вчилась у школі, – допомагає розмові донька Ванди Ярослава, – то класи були спільні. Вчились разом і українці, і євреї, і поляки. Тому вже нині, в більш спокійний час, коли я розмовляла з мамою, то уявила: «Як би то добре було, коли б до нас приїхали Гроси!». І таки вони приїхали. То була велика єврейська родина. Їх переховували хлопці з УПА. Було дві сестри, які потім втікали на Краків, потім через Альпи. Вони дійшли туди, де селили переселенців.

Донька Ванди Горчинської Ярослава

Пані Ярослава розповідає, що 1-го березня, коли я до них приїхала, для сім’ї символічний день, адже це день арешту мами.

«Я сьогодні пережила друге життя, – каже Ванда Горчинська, – Бо зі мною так повелися. Арештували, поклали на підлогу, били і відливали водою. Я була без пам’яті, а коли прийшла до тями, то побачила над собою начальника міліції. Це був мій одноліток. Я сказала йому, що я зовсім інша людина – Юлія Сагайдак. З цим я жила до вечора, я знала, що в криївках ще є наші хлопці. Боялась їх видати, тому змушена була назватись іншою. Тоді мені було 22».

На час арешту Ванда уже два роки була в підпіллі. Там вона лікувала людей, була медичною сестрою в УПА: робила перев’язки від початку 1944-го до березня 46-го.

«Я провела навіть ампутацію руки, що була в гангрені по лікоть. На кухні проварила скальпель. Потім зробила перев’язку і чоловік пішов. Нічого більше не знаю про нього. Лікувала також керівника крайового проводу Уласа. То було в Тудорові. Я заангажувала лікаря Петра Чалого, щоб він помагав мені, бо знала, що ради не дам, рани в нього вже гноїлись. Але вилікувала його і пішла в глибоке підпілля. Більше я його не бачила», – згадує Ванда Горчинська.

Вона додає, що багато хлопців, які були у підпіллі, коли розуміли, що можуть не вистояти, зрадити, здатись, то або стріляли себе, або підривались на мінах.

«Пам’ятаю, що в 45 була дуже люта зима. Сніги були страшні. Провідник проводу мав страшну цингу. Я його лікувала народними методами: синій камінь і сірка. Так порадив Чалий. Плящинку я тримала між грудьми, щоб хоч трохи зберігалось тепло», – розповідає жінка і додає, що криївка була маленька, на трьох людей, вона не пам'ятає, скільки часу там провела.

Як вступити в ОУН?

Щоб вступити в ОУН, говорить Ванда Горчинська, треба було знати вірш Лесі Українки «Contra spem spero», «Розриту могилу» та «Заповіт» Шевченка, з Франка – «Корись не корись» та «Історію суспільності», «Метелики на шпильках» Ірини Вільде. Жінка боялась, що її не візьмуть, адже була з бідного роду, а батько був поляком – таких не брали зазвичай.

В ОУН проходили ідеологічні вишколи, часто вони відбувались у лісі. Читали лекції з історії України, розповідає Ванда Горчинська.

Наша розмова часто переривалась. Жінка відчутно хвилювалась, мабуть, боялась мені сказати щось, що знати не годиться. Згодом хвилюючись розповіла, що є якась велика таємниця пов’язана з Львівським псевдособором у 1946 році, відома лише їй. При цьому часто зупинялася і казала, що не пам’ятає багато речей, тому я не наполягала.

У Копичинцях жив один з трьох ініціаторів псевдособору Антоній Пельвецький.

«У нас його називали Половецький. Він був священником. Я перед ним сповідалась, тому він знав, що я належала до УПА. Раніше був доброю людиною. Одного разу, коли я була вже в організації, це було за німців, мене послали з портретом Мазепи до нього, щоб він відправив за Мазепу Службу Божу. А він сказав: «Наша церква не може за нього правити Службу». Я зрозуміла, що до мене вже хтось приносив йому цей портрет, бо він дуже іронічно усміхнувся», – каже пані Ванда.

У проводі були згадки про Мазепу, то треба було відправити Літургію за душу людини.

«Раніше в нас так було: коли люди народжувались, то свідоцтва були не на руках, а в церкві, де хрестили дітей. Якщо синагога, то в синагозі, як католицький храм – то в католиків, як православний – то в православних. Мій батько до мене мав уже дві доньок (Марію та Стефу). Він був поляком і дуже хотів сина. Однак народилася я і мене охрестили в римо-католицькому храмі. Одного разу, коли я вже була в УПА, то пішла до польського ксьондза, забрала документи і занесла до греко-католицької церкви, якраз до Пельвецького. Він тоді сказав: «Ти добре діло зробила, дитино!», – розповідає Ванда Горчинська і додає, що не розуміє, чому отець Пельвецький пішов на зраду, хоча говорити про подробиці відмовляється.

«Я ж нікого не зрадила, нікого не здала, ні на кого не свідчила. Я своє життя провела чесно. Я була переслідувана весь час», – говорить жінка.

Натомість її зрадили: подруга Софія, якій Ванда довіряла.

«Вона прийшла до мене і сказала, щоб до неї прийшла поїсти. Я погодилась, бо довіряла їй. Ми йшли до неї полями, не дорогою, щоб нам не трапились люди. Ввечері вона попередила, що вранці піде швидше на ринок продавати м’ясо, щоб я не відчиняла нікому дверей, хіба своїм, кого знаю. А на ранок мене в її хаті схопили», – згадує Ванда Горчинська.

Каже, що зазвичай завжди мала при собі пістолет. Коли лягала спати, то тримала його під подушкою, а того разу його залишила в куртці. Софія його забрала.

Ванда не вірила, що подруга таке може. До кінця усвідомила це уже в чортківській камері. Зараз, каже, коли згадує, то аж сум бере. Подруга постачала Ванді медикаменти, якими та лікувала хлопців.

«Я прийшла від слідчого в камеру до дівчат і сказала: «Яка курва доносить? Морду їй розідру». За кілька хвилин відчинили двері і її забрали від нас», – додає пані Ванда.

Сказала слідчому: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Шкодує лиш про одне, що не змінила порядок слів на: «Мучусь. Караюсь. Але не каюсь».

Арештованих жінок запхали в підвал: їх було понад 50-60 осіб, піт стікав і лився на підлогу. Не було чим дихнути, адже це був червень.

«Насправді це були найгірші дні в моєму житті. Тут добивали… Добивали свої. На каторзі було легше», – згадує жінка.

Згодом Софія видала і хлопців з криївки, і саму криївку. Тоді вже була весна, вона йшла дорогою і на дерева розвішувала проліски, які вказували шлях. Однак і її саму згодом розстріляли.

Розпитую далі, а пані Ярослава допомагає.

А крім Софії у Вас ще були близькі подруги?

Так. Була одна на псевдо «Мрія». Вона була красунею, займалась пропагандою. Її доля була трагічною. Вона пішла в глибоке підпілля. Колись, пригадую, що зробила їй із тіста вервичку, це мало означати, що я все життя за неї молитимусь. Молюся й до нині. Останні хвилини її життя були в лікарні. Коли вона розплющила очі, то побачила московських офіцерів і щоб не видати нікого, розрізала свій живіт і вивернула з нього нутрощі. Так загинула.

Розкажіть, будь ласка, про період між 1946 і 1956 роками. Ви були на каторзі?

Мені дали вирок. Я працювала на глиняному та кам’яному кар’єрі, будувала також аеродром в Норильську. Ми виконували важку фізичну роботу. Я там дуже перехворіла.

Коли ми були на баржі, то серед хлопців був Степан, один з трьох братів, яких теж везли на висилку. Він підійшов до нас і запитав: «Чи є хтось з Тернопільщини?». Я казала, що то я. А він: «Кого знаєш?». Я відповіла: «Мрію», «Казку». Потім він зізнався, що «Мрія» – це його сестра. Він мені поступився місцем.

Я захворіла на дизентерію і мала дуже високу температуру. 18 днів стікала кров’ю, вихуділа страшно. Коли мене привезли в Дудінку (місто в Красноярському краю. – Авт.), то годували тільки сухарями і сухою рибою з Остри, давали воду. Це було єдине, що допомогло вижити.

Там вони мене залишили. Думали, що помру, бо була безсильна. Там я вперше побачила «битовиків» – це злодійки, які мали свої закони.

Яким було повернення на Батьківщину?

Коли маму звільнили, – говорить пані Ярослава, – то вона не одразу повернулась на Батьківщину, хоч і мала можливість. Її постійно мучили докори сумління за те, що її батьки постраждали за неї, адже вони навіть не знали, що Ванда була членкинею УПА. Тому вона спочатку рушила в селище Уркан, де був її тато, похована мама і ще рідна сестра. Пробула там ще три роки.

Що найважче згадувати у житті?

Навіть не тортури. Тоді, коли стоїш гола і коли скликають усіх чоловіків, навіть тих, що підмітали, щоб ходили довкола тебе, дивились і казали «бандеровская курва». Серед них був один з нагайкою, а інший – з шомпором. Вони били мене так, що текла кров.

Якби у Вас була можливість змінити щось у своєму житті, чи зробили би це?

Нє. Я вже такою буду до кінця життя. Навіть до другого життя.

А як познайомились зі своїм нинішнім чоловіком? Любили одне одного? У Вас же ж є діти, внуки…

І правнук Матвій. Ми з чоловіком були знайомі три дні. Він приїхав до мене 14-го січня на Старий новий рік, а 19-го на Йордан ми вже розписались. Ми прожили разом щасливих 53 роки, 3 місяці і 6 днів. Він мені якось сказав: «Ванда, ми з тобою однакової долі. Чи дасть Бог нам дітей, чи не дасть, я тебе ніколи не лишу».

Донька Ярослава додає, що її мама народила у 36 років. А в 40 – її брата. Щоранку, коли приходить до мами в кімнату, щоб розчесати їй волосся, то бачить, як вона плаче і розуміє, що старенька згадує в молитві покійного чоловіка.

«Батьки таке гарне життя прожили, – додає вона, – що аж заздрісно. Мій батько був дуже гарною, віруючою людиною. Я теж дуже до тата вдатна. Один росіянин на Сибіру йому сказав: «Ты наверное священник, вы святой человек, можно я вас в руку поцелую». Батьки нас так гарно виховували. Завжди дивуюсь, як то так, що за три дні батьки одружились, а прожили таке дуже достойне життя…»

Марічка Дацко

Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.