"Ми приречені бути разом": дослідник, який знайшов останки вбитих українців у Польщі, – про трагедію та примирення

Рішення Львівської обласної ради оголосити 2027-й роком Романа Шухевича, Олега Ольжича та Української повстанської армії спричинило напруження у відносинах із Польщею. Одним із наслідків стала заборона в'їзду до Польщі для ініціатора цього рішення – депутата Львівської обласної ради Святослава Шеремети.

Чому вшанування українських діячів викликало таку реакцію польської сторони? Чи може ця історія зашкодити українсько-польським відносинам і як шукати порозуміння в питаннях спільної історії? Про це поговорили зі Святославом Шереметою, який також очолює меморіально-пошуковий центр "Доля". У жовтні його команда проводила пошукову експедицію в польському селі Ласків, де у 1944 році загинули сотні українців.

Чи ви очікували, що після вашої ініціативи оголосити наступний рік роком Шухевича і УПА виникне такий скандал?

Дійсно, ситуація для мене дуже дивна, тому що Львівська обласна рада ухвалила рішення про проголошення року Української повстанської армії, Романа Шухевича й Олега Ольжича. І, зрештою, це не щось нове, адже подібні рішення Львівська обласна рада ухвалювала вже неодноразово, зокрема щодо відзначення ювілею Романа Шухевича.

Зокрема, роком Романа Шухевича був і 2007 рік – до 100-річчя з дня його народження. У 2017 році Львівська обласна рада також ухвалювала відповідне рішення. Аналогічні рішення приймали й обласні ради сусідніх із нами областей, зокрема Тернопільської, Рівненської та Волинської. 7 жовтня 2021 року Львівська обласна рада ухвалила рішення про проголошення 2022 року роком Української повстанської армії – до 80-річчя з дня її створення.

Читайте також: Не лише Волинь. Історики з’ясували, що в ті часи загинуло 30 тисяч українців

І знову ж таки, ніколи не було подібних бурхливих та емоційних реакцій з боку наших сусідів. Зрештою, наголошую, що ми всі розуміємо: Польща – це наш сусід, партнер і союзник. Тому рішення про відзначення року Шухевича, року УПА та року Ольжича не було спрямоване проти когось чи чогось. Тим більше це не було рішення проти Польщі. Насамперед ми мали на меті вшанувати пам'ять борців за незалежність України, тих, хто боровся за волю та незалежність нашої держави.

Зрештою, є закон України про борців за волю та незалежність України, є відповідне рішення Верховної Ради, ухвалене у грудні 2025 року. У ньому, зокрема, зазначено 120-річчя з дня народження Романа Шухевича та 120-річчя з дня народження Олега Ольжича. Також є рекомендація органам місцевого самоврядування забезпечити вшанування пам'яті цих осіб. Львівська обласна рада традиційно вшановує осіб, організації та події, пов'язані з українською історією, українським державотворенням і боротьбою України за незалежність. Адже ми розуміємо, що і Українська повстанська армія, і її головний командир Роман Шухевич насамперед боролися проти Москви, проти російського окупанта.

І, зрештою, Роман Шухевич загинув у 1950 році тут, біля Львова, на Білогорщі, у боротьбі з московським окупантом, із військами НКВД.

Це не був звичайний бій, а облава на нього, Шухевича просто вишукували.

Безумовно. І, зрештою, він особисто прийняв свій останній бій. Він дуже достойно, гідно й героїчно загинув.

Давайте все ж таки повернемося до обласної ради. Ви потрапили під гарячу руку як ініціатор. Тобто ви були єдиним ініціатором цього рішення?

Ще в липні я підготував проєкт звернення. Але до мене зверталося дуже багато громадських організацій і громадських діячів.

А як проголосувала обласна рада? Одноголосно?

Наскільки я пригадую, голосування було одноголосним. І я би ще хотів згадати одну важливу річ, адже зараз дуже багато наших сусідів, зокрема в Польщі, закидають Роману Шухевичу причетність до подій на Волині. Його звинувачують у цих подіях. Я хотів би наголосити, що Роман Шухевич став головним командиром Української повстанської армії відповідно до рішення Надзвичайного великого збору ОУН, який відбувся в листопаді 1943 року.

Відповідно, Роман Шухевич очолив УПА в листопаді 1943 року. До того існували розрізнені повстанські загони, і вже після їхнього об'єднання він став головним командиром. А найбільш трагічні події на Волині, пов'язані з Волинською трагедією, відбувалися в липні-серпні 1943 року. Ще в травні-червні також були події, пов'язані з Волинською трагедією.

Тому те, чому Романа Шухевича звинувачують у подіях на Волині та у Волинській трагедії, для мене як історика є великим знаком запитання. Адже він очолив УПА лише в листопаді 1943 року.

В мене була розмова з Олесею Ісаєвич, яка написала біографію Романа Шухевича. Є дуже багато фактів про нього, які знають не всі (прочитати про це можна тут). Що ви планували робити в межах цього року?

Практика така: у Львівській обласній раді є відповідна традиція. Щороку ми проголошуємо роком визначної особи або події – чи то у сфері культури, чи у сфері боротьби за українську незалежність, чи в іншій сфері.

Відповідно, після рішення обласної ради створюється організаційний комітет, який напрацьовує заходи, а потім їх реалізовують. Згідно з положенням, яке ми маємо, рік проголошується заздалегідь. Умовно кажучи, якщо визначна особа чи подія припадає на 2027 рік, то обласна рада мала б у 2026 році проголосити цей рік і після цього провести всю підготовку.

Тобто закласти кошти, які мали б піти на певні події?

Безумовно. Таким чином, оргкомітет напрацьовує перелік заходів, які він затверджує, а тоді вже плануються видатки. Єдине питання – зараз Львівська обласна рада під час війни не голосує за бюджет.

До речі, майже два роки тому, на Новий рік, розбомбили музей Шухевича. Це фактично територія Львова, околиці міста, і його досі ще до кінця не відбудували.

Так, два роки тому, 1 січня, московський агресор знищив музей.

1 січня – це, до речі, день народження Степана Бандери.

І тоді прилетіло не тільки в Білогорщу, де розташований музей Шухевича, а й у Дубляни, де навчався Степан Бандера. Це був такий, знаєте, показовий удар ворога по наших символах, по тих, хто боровся за волю та незалежність України.

І справді, коли у 2027 році буде 120 років від дня народження Романа Шухевича, то, безумовно, необхідно, щоб музей був відбудований і відновив свою експозицію.

Зрештою, громадськість Львова та Львівщини вже неодноразово порушувала питання про спорудження пам'ятника головному командиру Української повстанської армії Роману Шухевичу.

На якій площі?

Є вже відповідні рішення робочих груп, які відбулися. Громадськість ініціює спорудження пам'ятника Роману Шухевичу на площі Олекси Гасина.

До речі, у Львові немає вулиці Романа Шухевича. Але є вулиця генерала Чупринки – за його псевдонімом.

Так, у Львові є вулиця генерала Чупринки, але окремої вулиці, названої на честь Романа Шухевича, немає. Водночас така вулиця є в інших населених пунктах Львівської громади, які увійшли до її складу після розширення.

Перейдемо до вашої основної нинішньої зайнятості й роботи. Це пошуково-рятувальний "Доля", так? У жовтні Ви завершили пошукові роботи в селі Ласків. Це прикордонне село на території Польщі. І там знайшли рештки вбитих українців. Чи можете коротко розповісти, чому це село важливе і наскільки важливі ці пошукові роботи для України?

Так, із 5 до 17 жовтня відбулася експедиція в селі Ласків. Це територія Люблінського воєводства в Польщі. Під час експедиції було знайдено понад 40 останків загиблих 10 березня 1944 року.

Читайте також: У Польщі знайшли останки понад 40 українців, убитих у 1944 році

На превеликий жаль, у березні 1944 року на території Холмщини відбулися масові акції з убивства українців, які здійснили підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських. Усі знають про Сагринь, тому що це символ цієї трагедії. Там загинула велика кількість людей – понад тисячу осіб.

А Ласків розташований буквально за 15 хвилин їзди від Сагриня.

Це навіть було в один день?

Власне, так. Навколишні села – Шиховичі, Модринь, Турковичі та багато інших – також зазнали нападів.

Знову ж таки, в історіографії зазначається, що завершувалися Шевченківські дні і після їхнього завершення відбувалися ці напади.

І 10 березня саме день смерті Тараса Шевченка.

А 9 березня – день народження. І, власне, за спогадами очевидців, мешканці Ласкова побачили заграву та чули постріли. Це був напад на село Шиховичі, яке розташоване відносно недалеко від Ласкова. Деякі чоловіки з Ласкова навіть хотіли піти на допомогу в Шиховичі, але не змогли пройти, бо в лісі вже стояли польські підрозділи. Відповідно, вони не змогли дістатися до Шиховичів.

Вони повернулися і вже розуміли, що, мабуть, на Ласків чекає те саме. Багато родин мали схрони, пивниці – місця, де можна було сховатися. Коли село оточили, почалися постріли, почали підпалювати стріхи. Тоді вони були солом'яними й почали займатися. Люди ховалися у схронах і підвалах. Велика частина загинула просто там, у схронах і підвалах.

Є опубліковані спогади про те, що людям часто казали: "Люди, виходьте". Навіть говорили українською мовою. Люди вірили, виходили, а після цього їх убивали. За різними даними, у Ласкові того дня загинуло 327 осіб. Є також дані, опубліковані в дослідженнях. Зокрема, історик із Канади Мирослав Іваник говорить про 340 загиблих, адже частина людей загинула ще до того – були поодинокі вбивства українців.

Відповідно, ми мали цю інформацію. Також у Ласкові було українське православне кладовище, яке фактично перестало існувати після цих подій. За спогадами, протягом десяти днів після цієї страшної події 10 березня 1944 року тіла залишалися непохованими. Коли минуло багато часу й тіла почали розкладатися, привезли українців із сусіднього села Смолигів, які займалися похованням загиблих.

Ми бачили план-схему села і розміщення хат. Її склали представники Товариства "Холмщина", зазначивши навіть прізвища мешканців. Цю карту опублікував і Мирослав Іваник. Ми також мали її для проведення наших пошукових досліджень.

Мабуть, у хатах, які були розташовані неподалік від кладовища, частину загиблих усе ж таки ховали на кладовищі, а решту – просто на подвір'ях або прикопували на місцях убивств. І знову ж таки, є спогади про те, що, коли стало безпечніше, уже в травні або навіть червні, деякі родини приїжджали, розшукували своїх родичів і перевозили їх, щоб поховати на кладовищі.

Спогади стосуються східної частини кладовища, але частину загиблих ховали й у західній частині. Тому нашим завданням під час цієї експедиції було локалізувати місця, де на кладовищі були поховані жертви березня 1944 року. Ми розуміли, що маємо лише два тижні на проведення експедиції та дозвіл на роботи на території кладовища. Також розуміли, що це лише початок пошукових досліджень. І нам справді вдалося локалізувати місце, де зараз простежується наявність понад 40 останків загиблих.

Але ви до останків не добиралися, це буде наступний етап?

Так. Наступний етап – це ексгумація, дослідження, зокрема антропологічні та судово-медичні експертизи. Тоді вже можна буде порахувати відповідну кількість останків. Адже ми навіть не відкрили всю територію, де можуть бути поховані загиблі.

Але ви говорите також і про жінок, і про дітей. Це ж були цивільні люди?

Так. Під час пошукових досліджень ми побачили останки, за якими вже візуально можна було визначити, що серед загиблих є жінки й діти.

Чому ми вважаємо, що це саме ці останки? Є сукупність факторів, які свідчать про те, що вони належать до березня 1944 року. Перше – місце розташування: східна частина кладовища. Друге – глибина залягання. Звичайні цвинтарні поховання, коли ховають людей, які померли природною смертю, зазвичай розташовані на глибині метр шістдесят, іноді метр вісімдесят. А ці були вище.

А польська сторона, польські історики визнають це?

Вони були присутні. Ми все показували, усе було відкрито. Ми не обговорювали цих питань. Але я думаю, що всі фахівці, які були там, бачили ці обставини. Адже є ціла сукупність факторів, зокрема глибина залягання. Деякі останки, знайдені під час експедиції, залягали на глибині 40–70 сантиметрів від поверхні ґрунту.

Друге питання – там були і групові поховання, і одиночні. Відповідно, це підтверджує свідчення вцілілих мешканців Ласкова, опубліковані в пресі. Безумовно, ми не можемо сказати, скільки людей поховано на кладовищі. Мабуть, там може бути значно більше ніж 40 останків. Але це вже покажуть ексгумаційні дослідження.

Абсолютно погоджуюся з паном Мирославом Іваником у тому, що необхідно продовжувати пошуки на території колишніх хат села Ласків. Зрештою, територія Ласкова дуже придатна для таких пошуків, тому що тепер село значно менше заселене, ніж у березні 1944 року.

Тобто для України це, ніби, перші такі експедиційні роботи?

Фактично так.

Тут узагалі дуже цікава ситуація. Зараз тема пошуків та ексгумацій дуже на слуху, адже про це багато пишуть у медіа. І справді відбуваються такі експедиції як на території України, так і на території Польщі.

І тут я також хотів би наголосити, що починаючи з 1992 року таких експедицій на території України було багато десятків. Польська сторона, польські фахівці та пошукові організації у співпраці з українськими організаціями проводили свої експедиції.

Починаючи з 1992 року, це були експедиції в Острівках і Соколі, на Волині, пошуки жертв Волинської трагедії. Відбулося багато експедицій у Биківні, де польські й українські фахівці проводили пошуки загиблих унаслідок репресій 1937 року та розстрілів НКВД. Йдеться і про Катинський злочин, коли розстрілювали польських військовослужбовців.

Такі експедиції відбувалися регулярно. Також досліджували поховання солдатів 1939 року. Зрештою, ми знаємо про Пужники – це вже територія Тернопільщини.

За останній рік скільки таких експедицій поляки провели в Україні, скільки дозволів на проведення робіт вони отримали?

Я зараз не можу достеменно назвати цифри. Але, знову ж таки, навіть у 2026 році відбувалися пошукові роботи й ексгумація в Острівках і Соколі, пошукова експедиція в Гуті-Пеняцькій, а також пошукова та ексгумаційна експедиція у Львові, на Голосківському цвинтарі.

Ми отримали лише один дозвіл – на роботи в Ласкові. І тут ситуація така: якщо згадати кількість українських експедицій, то перша українська експедиція відбулася у 2011 році. Натомість польські експедиції проводилися в Україні з 1992 року.

Нам не давали дозволів, чи ми не мали команд, чи не мали грошей?

Дивіться, це сукупність різних взаємопов'язаних факторів. Не було коштів, можливо, не було бажання, не вистачало фахівців. Ми фактично ініціювали такі експедиції у 2011 році. Це була перша експедиція, погоджена Радою охорони пам'яті боротьби і мучеництва. Такі експедиції відбувалися у 2011, 2012, 2014 та 2016 роках. Потім, фактично до минулого року, таких експедицій не проводили.

І знову ж таки, хотів би наголосити, що вперше таку експедицію профінансували з державного бюджету саме у 2026 році. Попередні експедиції фінансувалися з обласного бюджету – з місцевого бюджету Львівщини.

Тому це справді ціла сукупність факторів, необхідних для проведення такого. Потрібна підготовлена команда, фахівці, необхідно отримати дозвіл і мати відповідний ресурс.

Насправді ця дискусія і пошукові роботи можуть тривати роками. Але щодо Ласкова: якщо ви зараз оголошені персоною нон ґрата і не можете в'їжджати на територію країн Шенгенської зони, чи плануєте оскаржувати це рішення? І чи не стане воно перешкодою для завершення експедиції?

Ну, я дуже сподіваюся, що це не буде перешкодою для завершення експедиції. Зрештою, у нас є фахова команда, яка зможе якісно провести дослідження та ексгумаційні роботи, залучити судово-медичних експертів і антропологів.

Я дуже сподіваюся, що наступна експедиція буде спільною, що в ній також візьмуть участь представники польської сторони. Адже зараз вони були присутні в ролі наглядачів. Але мені здається, що коли вже виявлено таке місце, то працювати мають фахівці з обох сторін. Це потрібно для того, щоб потім не виникало дискусій щодо результатів цієї експедиції.

Звичайно, мені буде прикро, якщо я не зможу взяти участь. Але я переконаний, що наша команда і фахівці в Україні зможуть якісно провести ці дослідження. І також сподіваюся, що аналогічно відбуватимуться польські експедиції на території України. Адже тільки дослідження можуть показати реальні факти про ті трагічні події, які відбувалися.

Ми ж розуміємо, що, на превеликий жаль, у 40-х роках XX століття страшні події відбувалися як на території України, так і на території Польщі. Вбивали і поляків, і українців. І знову ж таки, фахівці та історики мають визначити перелік і кількість загиблих.

Тому що зараз справді є дискусія щодо цифр. Але вже станом на сьогодні є дослідження, проведене українськими та польськими фахівцями й істориками на базі Українського католицького університету. Воно містить майже 30 тисяч імен загиблих українців.

Поляки натомість кажуть, що мають близько 100 тисяч загиблих, хоча пан Ігор Галагіда, історик, який має стосунок до цього дослідження, каже, що, напевно, варто спиратися на цифри 60–70 тисяч.

Потрібно, щоб фахівці, історики та експерти проводили відповідні дослідження і щоб ці дослідження були публічними, аби громадськість могла з ними ознайомитися.

Адже справді дуже прикро, коли такими чутливими темами спекулюють. Насправді питання українсько-польських авідносин у сфері історії – дуже емоційне та чутливе для обох народів і обох країн, як для польського, так і для українського народу.

Мені здається, що лише тоді, коли будуть встановлені відповідні факти й вони стануть відомі широкому загалу, це зможе дещо зменшити напругу та емоції.

І буде предметна розмова.

І, дай Боже, буде порозуміння. Дай Боже, тому що ми всі виступаємо за порозуміння і розуміємо, що ми, як сусіди, приречені бути разом.

Іншого варіанту немає. А такі емоційні питання, які стосуються минулого та історії, потрібно обговорювати й дискутувати на фаховому, науковому рівні.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.