«Ми знали, що нас заарештують, але не спинились»: як українські дисиденти кинули виклик СРСР


сьогодні о 19:54
сьогодні о 19:54
Розмова відбулася на панелі «Досвід Української Гельсінської групи» в межах дводенного міжнародного форуму до 50-річчя групи в УКУ. Модерував панель Євген Глібовицький, генеральний директор Інституту фронтиру та викладач УКУ. На початку розмови він зауважив: мета панелі – перекласти досвід того зовсім іншого світу й збудувати міст між тими, хто про Радянський Союз лише чув, для кого незалежність України є очевидною даністю, а права людини чимось зрозумілим і очікуваним, і тими, хто побачив політичний шанс після підписання СРСР фінального Гельсінського акту.
Довідка: Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) оголошена 9 листопада 1976 року. Мета – стежити, як СРСР виконує права людини, до яких зобов'язався Гельсінським заключним актом 1975 року.
Засновники: Микола Руденко (голова), Петро Григоренко, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська й Олекса Тихий. За підрахунками Радіо Свобода, з 41 члена групи 39 були покарані ув'язненням і засланням на сумарний термін понад 550 років.
Мирослав Маринович: «Усі знали, що будуть заарештовані, але ми не спинились»
Мирослав Маринович, колишній політв'язень, член-засновник УГГ і радник ректора УКУ, розповів, як група починалася і чого це коштувало її членам:
У середині 1970-х в українській історії настав час вибору шляху. Збройна і підпільна боротьба втратила сенс, а духовний і культурницький спротив шістдесятників був розтерзаний арештами 1965, 1972 та 1973 років. У повітрі повисло питання: що далі?
У 1976-му письменник Микола Руденко приїхав до Москви і зустрівся з генералом Петром Григоренком, членом новоствореної Московської Гельсінської групи. Той показав йому нову форму боротьби, правозахисну, з опертям на прикінцевий акт Гельсінських угод. Серед «кошиків» Гельсінських угод були й права людини, громадянські свободи та свобода отримувати й поширювати інформацію.
Ідея геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував акт спокійно, бо вважав, що після попередніх арештів країна зачищена від бунтарів. Проте знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: «Підписав зобов'язання, то чому не виконуєш?» Григоренко пророчо відчув, що однієї Московської групи замало, і запропонував Руденку створити таку в Україні. Зерно впало в добрий ґрунт.
Членство в групі вимагало подолання інерції страху, тому Руденко пропонував увійти до неї передусім тим, хто вже відбув ув'язнення. Склад першої десятки був специфічним: Руденко і Григоренко були жертвами каральної психіатрії, шестеро інших уже скуштували тюремної баланди, і лише ми з Миколою Матусевичем, наймолодші, були переслідувані КДБ, але ще не засуджені. Запросила нас Оксана Мешко. Неформальною секретаркою групи була дружина Руденка Раїса, за що згодом поплатилася свободою.
9 листопада 1976-го в Москві, у помешканні Аліка Гінзбурга, на зустрічі з дипломатами і журналістами, Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи. Наш приклад заохотив литовців, грузинів і вірмен: у СРСР з'явилося п'ять гельсінських груп.
Ніхто з нас не обманював себе: усі знали, що скоріш за все будуть заарештовані. Левко Лук'яненко під час нашої першої зустрічі у Чернігові на початку 1977-го спитав мене: «Ви розумієте, що вас заарештують? Готові до цього?» Коли взяли Руденка й Тихого, решту КДБ попередив: припиніть діяльність, або будете заарештовані. Ми не припинили. З першої десятки вісьмох заарештували, а Строкату й Григоренка позбавили громадянства СРСР. Арешти не зупинили гельсінську фазу опору: до групи входили нові й нові члени, і московська дисидентка Людмила Алексєєва назвала членів групи «камікадзе». Непоодинокими були випадки, коли про приєднання до групи оголошували, перебуваючи в ув'язненні і ризикуючи заробити новий термін. Це особливо зворушувало. За різними підрахунками, членів було від 42 до 49.
Жили ми під обшуками, стеженням і звільненнями з роботи. Неминучою була шпигуноманія: за місяць до арешту Руденко запідозрив, що ми з Матусевичем агенти КДБ. Згодом у таборі в нас були прекрасні стосунки. Згадую це не щоб кинути тінь на Руденка, а щоб показати, в яких психологічних умовах ми жили. Михайло Мельник, якого попередили про арешт, не витримав тиску і наклав на себе руки. Олесь Бердник в ув'язненні написав покаянну заяву, і його звільнили. Це було єдине зречення за час існування групи.
Група стежила за виконанням Гельсінських угод і писала меморандуми, інформаційні повідомлення про їх порушення в Україні. До нашого арешту 23 квітня 1977 року їх було 12. До їхнього професійного рівня можна ставитись по-різному, і сьогодні з інтернетом та штучним інтелектом можна було б написати потужніші тексти, та мені вони дорогі тим, в яких умовах їх писали і яку ціну довелося заплатити. З неоціненною допомогою Московської групи ми надсилали їх до західних країн, які активно обстоювали права людини. Посередниками були західні дипломати і журналісти в Москві, а «Свобода», «Голос Америки», BBC та «Німецька хвиля» розносили інформацію світом.
Було б несправедливо вшановувати членів групи і не згадати тих, хто формально до неї не входив, але творив надзвичайно важливу групу підтримки. Дружина політв'язня Юрія Бадзя Світлана Кириченко згадувала саме таке жіноче братерство і взаємодопомогу: єднання дружин, наречених, сестер, просто товаришок. Це були концентричні кола солідарності, без якої членам групи було б холодно і самотньо.
Не все в діяльності групи було ідеальним, бо ідеальними не були й ми. Проте її значення очевидне: група долучила Україну до світового гельсінського процесу, а тим самим і до цивілізації прав людини. Для оцінювання цього значення в мене є метафора з розповіді Оксани Мешко. Її вперше засудила при Берії «трійка», і один хвацький молодик з неї примовляв: «Ти молода, красива, а в лагері бистро состаришся, згорбишся». Ці слова все життя звучали рефреном у її душі, а коли я з нею познайомився, роки вже трохи зігнули її колись стрункий стан. Потім Оксана Мешко випадково зустріла на київській вулиці того суддю, впізнала його і випросталася: «Ні, ніколи йому не бачити мене згорбленою!» Усі бачили ознаки її старості, але ніхто не бачив ознак згорбленості.
УГГ була однією з тих небагатьох протестних груп, через які Україна випростувалася, щоб світ не побачив її згорбленою. Словами Євгена Сверстюка, Україна зуміла протиставитися імперії зігнених спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук.
Йосиф Зісельс: «Не стояло питання, боїмося ми вступати чи ні»
Йосиф Зісельс, колишній політв'язень, член УГГ, президент Асоціації єврейських організацій і спільнот України, вступив до групи 1978-го, коли на свободі лишалася єдина її членкиня. За його словами, цей вибір не має раціонального пояснення:
Багато що в історії не можна пояснити раціонально. Ми були дуже різні, і в кожного був свій шлях до групи. Для мене вступ означав завершення першого кола дисидентського життя. Не стояло питання, боїмося ми вступати чи ні. З весни 78-го ми вчотирьох, я, Микола Горбаль, Оля Гейко й Володимир Маленкович, ходили до Оксани Мешко на Куренівці й просилися в групу. Нам було важливо, щоб діяльність не уривалася: Оксана Мешко залишалася єдиною членкинею групи на свободі, решта була за кордоном або по таборах. Оксана Яківна зарахувала мене в серпні 78-го, а до арешту минуло менше чотирьох місяців. Про це попереджав Михайло Горинь, який спершу утримував усіх від вступу. Його самого все одно заарештували: член ти групи чи не член, сиди. Тож він теж увійшов. Тому це ірраціонально. Для когось це віра, для когось голос сумління. А сумління, кажуть, це Бог усередині нас.
Діяльність моя майже не змінилася: я збирав інформацію про стан із правами людини, після створення Фонду Солженіцина допомагав політв'язням і їхнім родинам, розслідував використання психіатрії у політичних цілях. Змінилося лише те, що крім Москви я став відправляти матеріали ще й Оксані Мешко. Але сам факт вступу був для мене дуже важливий.
Ми не почувалися самотніми: була міжнародна дисидентська солідарність, і я дякую дисидентам Польщі, Литви й росії, які були на форумі (йдеться про форум з нагоди 50-річчя УГГ в УКУ, в межах якого проходила ця панель - Ред): ми не бачилися десятиліттями. За моїми приблизними підрахунками, тоді було близько 500 українських політв'язнів і приблизно стільки ж з усіх інших республік. Українці складали половину. Московські дисиденти були для нас пересильним пунктом: наші дружини з дітьми їхали на побачення в Мордовію, потім на Урал, і всі через Москву, де їх зустрічали, тепло одягали, давали грошей. Невипадково ми називаємо побратимами і посестрами всіх, хто пройшов з нами цей понад п'ятдесятирічний шлях.
Заслуга групи в тому, що вона одразу викрила обман: радянська влада погоджувалася навіть на пакти про права людини, а москвичі, українці, литовці, грузини й вірмени сіли до в'язниць, і це спростувало образ СРСР, який нібито прагне миру й злагоди. Світ отямився, до влади прийшли Тетчер і Рейган, почалася війна в Афганістані, і розпочалася агонія радянської влади. Ми вже сиділи, але її спостерігали. Дехто з побратимів отримував другий термін прямо в зоні, і ми були готові й до цього.
Для мене група є черговим етапом української визвольної боротьби: спершу століття письменників і поетів, потім УНР, навіть програна, потім ОУН-УПА, збройна боротьба. Ми не перекреслювали попередників, а були їхніми послідовниками, лише новий етап був пов'язаний з правами людини. Група вписала український національно-визвольний рух у загальний контекст демократичного світу, у захист прав людини. Переоцінити значення цього кроку неможливо. Радянська пропаганда насаджувала на Заході образ українського націоналіста як нациста, кривавого діяча, якому лишень повбивати й поґвалтувати. І раптом виходить десятеро українців різного бекґраунду, від комуністів до упівців, і каже: «А ми за права людини. Ми будемо контролювати, як СРСР виконує гельсінські зобов'язання». Ставлення до українського руху почало мінятися саме з цього. Важливо й те, що в групу увійшли не лише українці: росіянин Маленкович і я, етнічний єврей. Це, як згодом Народний рух, показувало, що такий рух потрібен усім, хто живе в цій країні.
Нас було дуже мало. Ми не могли зруйнувати Радянський Союз, навіть разом з побратимами з Прибалтики і росії. Але ми зруйнували міф про нього, який він насаджував на Заході: що це щаслива, благополучна, навіть демократична країна – це був найбільший абсурд тоді в світі. За це я вдячний Оксані Мешко й усім, хто був зі мною в групі.
Микола Горбаль: «Ви що, хочете, щоб я сам собі продовжив термін?»
Микола Горбаль, колишній політв'язень, член УГГ і Української Гельсінської спілки, дізнався про створення групи на засланні в Сибіру й вирішив повернутися в Україну:
Я вчитель музики, і мене направили працювати в Борщів на Тернопільщині. Виявилося, що я вже стихійно був у русі шістдесятників: по руках ходило багато речей, які потім назвуть самвидавом. Я мав кілька добрих ансамблів, вони виступали навіть по телебаченню, але в моїй програмі не було ні про партію, ні про комсомол. Я навіть сам почав писати твори. Потім казали, що арештували композитора, хоч я таким себе не вважаю. У 70-му мене заарештувало КДБ за так звану антирадянську агітацію і пропаганду. Деякі твори визнали націоналістичними за змістом, тобто ворожими. Я отримав 5 років таборів і 2 роки заслання. Відсидівши на Уралі, заслання відбував у Томській області на будівництві нафтопроводу. Жили в тайзі у вагончиках, де ідеально було чути всі ворожі голоси, «Свободу» і «Голос Америки».
Так я почув, що в Україні створена Гельсінська група. Мій приятель по ув'язненні Зіновій Антонюк розповідав, що кадебіст казав йому після арештів 72-го: «Это на 10 лет будет спокойно». І раптом не минуло й чотирьох років, як в Україні з'явилася нова форма опозиції. Я зрозумів, що моє місце серед цих хлопців. Керівник будівництва, українець, умовляв мене лишитися: «Куди ти? Там арешти в Україні. Ми вам дамо тут квартиру, можна жити і в Сибіру». Думаю, це було з подачі КДБ: десятки тисяч українців розчинилися по тих Сибірах і стали нічим. Я відповів: «Ви ж знаєте, що я тут за вироком суду? Ви що, хочете, щоб я сам собі продовжив термін? Та ніколи! У день, коли закінчиться моє заслання, я виїжджаю в Україну».
Коли я їхав, Руденко й Тихий уже були заарештовані, а у Василькові, звідки родом Матусевич, якраз ішов суд над ним і Мариновичем. КДБ зробило все, щоб я туди не потрапив, але мені вдалося передати на Захід багато інформації і про цей суд, і про інші переслідування.
Членом групи ти стаєш не заявою, а тим, що долучаєшся до правозахисного руху. КДБ мене довго не терпіло, і я був заарештований удруге, вже за кримінальною статтею: тим, хто звільнявся з політичних таборів і не розкаявся, справи фальшували без проблем. Це були каменоломні в кар'єрі, але коли туди заїжджали машини, можна було спілкуватися, і я передав на Захід багато інформації. Тому мене й не випустили: за день до звільнення заарештували втретє і визнали особливо небезпечним державним злочинцем-рецидивістом, бо вдруге судили за 62-ю статтею, це антирадянська пропаганда. Табір, у який я потрапив, московські правозахисники називали «лагерем смерті»: на весь Совєтський Союз там було 24 в'язні. Кадебіст казав мені: «Горбаль, надо что-то думать. Отсюда живой никто не выходит». Він не лукавив: за півтора року там загинули четверо моїх друзів, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.
Офіційно членом Гельсінської групи я оголосив себе в останньому слові на другому суді: «З сьогоднішнього дня я офіційно оголошую себе членом Української Гельсінської групи». Вони думали, що я замовкну назавжди. Але в паризькому «Українському слові» вийшла моя стаття «Життя в кримінальному таборі». Прокурор тицяв мені ту газету: «Я на пузе прополз до Берлина, чтобы какая-то сволочь сегодня позорила нас на весь мир!» Я кажу: «Тут немає жодного слова неправди. Ви ж прокурор, перевірте». Я отримав новий термін і міг померти там, як Марченко і Стус, але на все Божа воля.
Коли я вже був парламентарем, приїхав до Тернополя, гортаю телефонний довідник і бачу: Служба безпеки України, вулиця Бандери. Думаю: так вам, кадебістам, і треба!
Як було мене випускати, коли в Америці виходить збірка моїх невільничих поезій, а в лондонському журналі стаття «Право на захист»? Я мав відсидіти десь 23 роки, але в Совєтському Союзі до влади прийшов Михаїл Горбачов, і нас почали випускати. Велику роль зіграв Рональд Рейган, який назвав СРСР «імперією зла», а потім привітав Горбачова, бо той, виявляється, хоче демократизувати цю імперію.
Богдан Нагайло: «До вас їде політв'язень, світ слідкує»
Богдан Нагайло, головний редактор Kyiv Post, у 1989–1991 роках очолював Українську службу «Радіо Свобода». Історію групи він бачив із Заходу: у 1978–1982 роках працював в Amnesty International із радянськими політв'язнями.
Я народився в Англії, я британець по паспорті. Мене знають як колишнього директора Радіо Свобода, але між 78-м і 82-м я очолював радянську секцію в Міжнародному секретаріаті Amnesty International і займався політв'язнями. Із приблизно 600 радянських «в'язнів совісті» близько 60% були українці. Було дуже важко: якщо ви говорили не просто про права людини, а додавали, що для українців це теж національні права, вас називали «націоналіст», «фашист», «troublemaker».
Часто кажуть: «ми передавали інформацію». Але як вона з'являлася на столах урядовців чи на шпальтах газет? Не через якесь чудо: були люди, які її отримували, перероблювали й адресували відповідним колам. Дипломати перевозили її дипломатичною поштою, речі везли й поодинокі дисиденти, яких випускали на Захід. Я мав честь зустрічати з літака у Відні Караванських, Надію Світличну та інших. Пам'ятаю той вечір у готелі: Ніна Строката перевезла перші меморандуми Гельсінської групи в собі. Вона мала якусь пластикову пігулку, ковтнула її, і ми дивилися на ці маленькі шматочки мікрофільму, на яких були меморандуми.
Дуже важлива була співпраця з Москвою: правозахисники довкола Сахарова збирали інформацію і видавали «Хронику текущих событий». Англійською її видавав мій професор Пітер Реддевей, а перекладав я. Завдяки «Хронике» ми знали, де люди на засланні, в яких таборах, де процеси, і через групи Amnesty бомбардували листами прокурорів і місцеву владу: «До вас їде політв'язень, світ слідкує». Дуже важливу роль відіграли й деякі одиниці на Заході. При Світовому конгресі вільних українців була Комісія з прав людини, зокрема Христина Ісаїв, яка представляла українську справу в рамках Гельсінського процесу. До неї долучилися, коли опинилися на Заході, Світлична, Строката-Караванська, Петро Григоренко та інші. І це вже Україна мала голос.
Пробивати це було дуже важко. Я був студентом LSE і спеціалістом із того, що евфемістично називали «національна проблема», як і в СРСР: не права народів, а the national question. Наприкінці зустрічей, коли говорили про економіку, мене просили: «And now about the nationalities question», і чулося: «Це націоналісти, якісь чорноволи, світличні. А що вони хочуть, розвалювати систему?»
До Гельсінського процесу був спонтанний, погано зорганізований рух опору. У Москві не придушували так сильно, і кола довкола Сахарова використали 75-й рік та дали поштовх нашим через Руденка й Григоренка. Деякі російські правозахисники навіть їздили до Львова переконувати українських дисидентів підключитися. Дуже важливо, що в листопаді 76-го Руденко заявив у Москві: «Ми творимо Українську Гельсінську групу, але ми не підлеглі, ми не філіал московської, ми репрезентуємо Україну і її прагнення бути вільною». Для українців права людини включають національні права, і одне від одного не можна відділяти. Так це розуміли й у Балтії, у Вірменії: серед гостей форуму є представники цих народів, чиїми справами я займався в Amnesty.
Група дала Україні нарешті вийти на міжнародну арену. Не як поодиноким дисидентам, як-от Валентин Мороз із жорстоким терміном наприкінці 60-х, про якого знали, а як організованій силі, що стала голосом народу, його болю, страждань і остаточної мети. Ми всі вдячні тим, хто створив групу. Але не забуваймо й тих, хто на Заході працював день і ніч, щоб про них знали. Радіо Свобода було ампліфікатором, посилювачем здорових голосів.
Євген Захаров: «Не вір» сьогодні не працює»
Євген Захаров, колишній дисидент, голова Харківської правозахисної групи, членом УГГ не був, але стояв поруч із нею, і тепер порівнює цінності старих і нових правозахисників:
Є цитата Василя Стуса, яку ми винесли на обкладинку першого тому чотиритомника матеріалів УГГ (видали його двічі, у 2001-му і в 2016-му): «За мною стояла Україна, мій приголомшений народ, за честь якого я мушу обставати до загину». Думаю, під нею підписалися б усі члени групи, що виступали на цій панелі. Вона узагальнює почуття, з яким люди входили до УГГ: вони не могли інакше.
Мирослав Маринович розглядає це як боротьбу двох інстинктів, морального і самозбереження. Це ті люди, у яких моральний інстинкт переважає: вони не можуть миритися зі злом і відстоюватимуть добро, чим би їм це не загрожувало. Лише так, на мою думку, це можна раціоналізувати. Стус висловив це дуже сильно в таборових зошитах, а ми можемо пояснити це, слідуючи аналізу Мариновича.
Сам я в групі не був: у молодості мені були ближчі московські дисиденти, мої батьки дружили з Ларисою Богораз і Юлієм Даніелем, а вони з Іваном Світличним та його дружиною. Богораз багато перекладала російською український самвидав, а з друзями-українцями в таборах листувалася українською.
Я розповсюджував самвидав і був причетний до предтечі «Меморіалу»: молоді філологи та історики разом із Богораз і Гефтером збирали документи з історії XX століття, бо вважали, як виявилося, помилково, що архіви палять. Я підготував для цього видання, «Память», немало матеріалів. Через мене йшла допомога родинам політв'язнів у Харкові: у Львові цим займалася Олена Антонів, у Києві Віра Лісова, дружини політв'язнів.
Чотиритомник хочу передати до бібліотеки Українського католицького університету. Документи УГГ я високо ціную за те, як вони тлумачили права людини, а це питання досі не вирішене. Особливо сильними були роботи Юрія Литвина. Було б добре, якби історичний і юридичний факультети УКУ взяли ці роботи й побачили зв'язок старого й нового правозахисту. Меморандуми групи – основа для майбутньої наукової роботи.
Якщо порівнювати цінності старих і нових правозахисників, головна цінність – свобода, синонім усього комплексу прав людини. Друга – гідність. Третя – незалежність від політичної позиції, суспільної думки й держави. Старі правозахисники керувалися трохи переробленим шаламовським кодексом сталінського зека: «Не вір, не бійся, не проси»: не вір агентам держави, не бійся їх і нічого не проси. Сьогодні незалежність важить ще більше, бо спокус значно більше: це принципова безпартійність і відмова від підтримки будь-якої сили, що бореться за владу, від апріорної згоди з усталеними суспільними стереотипами і від сприяння з боку держави у будь-якій формі.
«Не бійся» і «не проси» лишаються, а «не вір» сьогодні не працює. Українська держава декларує захист прав людини своїм головним завданням і записала його в третю статтю Конституції, тож їй потрібен діалог із правозахистом, а він вимагає взаємної довіри й поваги, інакше діалогу не буде. Такий діалог ще в 60–70-х вів Андрій Сахаров, хоч усім він здавався неможливим, а зараз для цього є всі можливості. Засади сформулював Сергій Ковальов: чесне співробітництво неоднодумців. З усім, з чим згоден із державою, допомагатиму, з усім, з чим не згоден, боротимуся законними методами. Тож до формули «захист від організованого насильства, здійснюваного державою» треба додати другу частину: допомога державі в утвердженні й захисті прав людини.
Під загрозою сьогодні неупередженість і терпимість: правозахисникові важливо, щоб у суспільному дискурсі були представлені всі погляди, і він має терпіти протилежні, але зі зрозумілих причин це вступає в колізію з тим, що відбувається. Те саме з гуманізмом і милосердям. Але ці цінності віддавати не можна.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Читайте також




