До початку широкомасштабної війни ви працювали в поліції. Як вирішили покинути одну службу і піти на другу?

Поліцію я покинув за рік до повномасштабного вторгнення. Пішов робити те, що любив, що подобалося. Був майстром цеху на заводі із переробки гранітного каменю, приймав замовлення, вирізав деталі.

Про початок повномасштабної війни дізнався з новин. Сильно здивувався, що взагалі таке можливо в сучасному світі. Коли ситуація й далі загострювалася, прийшло розуміння, що війна буде затяжна. Дуже не хотів, щоб вона зачепила мого сина, перейшла йому «в спадок» чи щоб він сам коли-небудь узяв до рук зброю. Тому, вирішивши деякі цивільні питання, долучився до лав ЗСУ.

В жовтні 2022 року звернувся у військовий комісаріат з надією цільово потрапити в 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Пройшов ВЛК. Через два тижні уже був у навчальному центрі. Відтак проходив навчання у Великій Британії, і 1 грудня мене відправили на позицію.

Що відбувається в душі людини, яка йде в армію добровольцем?

Тоді я не знав нюансів війни і того, що там мене очікує. Навіть на навчанні того не вчили. Моя мета була проста – захистити свій дім, свою дитину, щоб син мною пишався.

По-справжньому, що таке війна, я відчув відразу після першого бойового виходу.

Наскільки ефективним було навчання у Великій Британії. Чого найбільше ви почерпнули і що знадобилося вам на передовій?

У нас були круті канадські інструктори, які готували і фізично, і морально, вчили, як штурмувати будівлі, володіти зброєю. Звісно, це трохи відрізнялося від реальної війни, але більшість знань таки знадобилися. В той час найбільше тригерило, що я тут, а хлопці воюють там. Хотів якнайшвидше до них доєднатися, щоб бити ворога.

Де ви були поранені?

Наш підрозділ перебував у Лимані, що на Донеччині, а на бойові позиції ми виїздили в Луганську область. Вогонь там не стихав. 13 грудня підрозділ вкотре виїхав на позицію, і згодом ворожий танк поцілив прямо в бліндаж, де я перебував. Від снаряда мені посікло ногу і спину. Багато уламків прийняв на себе бронежилет і каска, що мені й урятувало життя. Я почав кричати, побратими все чули, але підійти відразу не могли, бо посилені обстріли тривали. Коли артилерія дала відсіч і ворог притих, мені таки наклали турнікет та евакуювали. Добре пам’ятаю, як тоді, в грудні, надворі було прохолодно, мокро, мене хлопці ледь несли, бо до берців постійно прилипало болото. Але не покинули, і за це я їм дуже вдячний! У мене було шість переломів кінцівки та перелом таза, тому дорогою до стабілізаційного пункту я відчував кожну ямку.

Шансів вижити було обмаль, але мене врятували. Я був у лікарнях Краматорська, Дніпра, Києва. 26 грудня мене перевели до Львова, де 40 днів провів у реанімації, притім тричі був на межі життя. Як пояснили місцеві лікарі, оскільки в мене відкрилася сильна кровотеча, ногу ампутували. Спочатку куксу зберегли, але стан погіршувався, тож довелося зробити реампутацію. Лише коли кульшовий суглоб вилучили, стан стабілізувався.

Дуже важко було після переведення в реабілітаційне відділення. Я довго лежав, всі м’язи атрофувалися, довелося працювати над розтяжками, заново вчитися вставати, не кажучи вже про те, щоби почати ходити, присідати. Це вимагало надзвичайних зусиль.

У вас висока ампутація, тому, мабуть, було складне протезування.

В мене справді так звана висока ампутація і немає кукси, на яку можна було б закріпити протез. Контролювати штучну кінцівку доводиться рухами таза, а це складно.

Коли я займався з реабілітологом у центрі «Незламні», завітала делегація, яка запропонувала відвідати футбольний матч у Львові за участі «Шахтаря». Це мій улюблений футбольний клуб, тож я радо зголосився. Уже на полі дізнався, що на милицях робитиму перший удар по м’ячу. Це було дуже трепетно. Решту матчу я вже сидів біля свого кумира Даріо Срна, спілкувався з ним, ми обговорювали моменти, потім спільно відвідали гравців у роздягальні.

В реабілітаційному центрі мені поставили механічний протез, на якому я вчився ходити, але на наступний день після гри мені зателефонував представник «Шахтаря» і запропонував кращий протез – Genium. Звісно, я погодився. За крутий біонічний протез, мікропроцесорне коліно, гідравлічний кульшовий суглоб і стопи вартістю 86 тисяч євро заплатив ФК «Шахтар» у співпраці з БФ «Серце «Азовсталі».

Через важке поранення й ампутацію у вас почалася депресія. Як вдалося її побороти?

Так, у мене була депресія, я цього не приховую. Я не розумів, як у свої 28 років житиму далі без ноги… Допоміг психотерапевт, додав сил і мотивації.

Чи має бути психологічна підготовка до фронту?

Вона важлива на будь-якому рівні для всіх людей. На жаль, досі чимало військових не сприймають психологічну допомогу як щось важливе й потрібне, вважаючи це слабкістю. Я дуже шкодую, що на початку військової кар’єри не звертався по психологічну допомогу. Раджу робити це всім.

Тепер хочу сам допомагати побратимам. Уже навчаюся на другому курсі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, вивчаю психологію. Крім того, паралельно вчуся на психотерапевта у Київському Гештальт Університеті.

Поки що працюю в Центрі національно-патріотичного виховання, викладаю учням 10–11 класів домедичну допомогу і тактичну медицину, планую працювати з військовими, розширювати свій досвід.

Коли у вільний час приходжу в лікарні до поранених побратимів, то навіть елементарні мої фрази «я тебе розумію», «я сам там був і також це пережив» або «не занепадай духом, рухайся як я» вони сприйматимуть по-іншому. Розповідаю хлопцям на власному прикладі про шлях подолання депресії, що мене тримало, і коли наступного разу бачу того хлопця вже усміхненим, розумію, що все роблю недаремно. Мене це мотивує. Уявляєте, коли я закінчу навчання, як ще зможу допомогти!

Чи досить зараз фахівців у лікарнях, які працюють з пораненими військовими?

Критичної потреби немає. Наразі справляються, принаймні в лікарнях. Результат їхньої роботи – це хлопці, які стають на протези чи свої кінцівки і починають ходити.

Що найбільше вразило на війні?

Приємного було мало. Мабуть, найголовніше, що я зрозумів, це що таке братерство. Коли мене виносили з поля бою, я добре усвідомлював, що моє життя в руках хлопців. Так, їм було важко, але вони мене не покинули, а несли далі і так урятували, ризикуючи власним життям.

Якою є ваша головна мотивація рухатися далі?

Я живу за принципом трьох «н»: немає нічого неможливого. У мене багато планів на майбутнє. Хочу для сина бути героєм, багато вкладаю у свій розвиток, особисте життя. З дружиною розлучився, натомість під час лікування зустрів кохану дівчину, і вона стала мені мотивацією та підтримкою.

Яке сьогодні ставлення цивільних до людей на протезах чи колісних кріслах? Чи є щось, щоб ви хотіли змінити?

Час від часу проводжу лекції для різних студентів, ми часто з ними говоримо про комунікацію з військовими й ветеранами. Доводиться звертати увагу на часті погляди пересічних людей на протез, ампутації у військових. Відразу раджу, як треба поводитись: або коротко привітатися, або кивнути головою, або покласти руку на серце. Цього достатньо, щоб показати повагу. А ось уникати поранених не варто. Увага має бути, але не нав’язливою, а приємною.

Як гадаєте, що людей на третьому році війни демотивує?

Втома, страх і боязнь. У нас чудово працює інформаційна політика, ІПСО, а світ це все ковтає. На початку повномасштабного вторгнення військкомати були переповнені, зараз людей не знайти.

Кожен боїться невідомості. Я, коли йшов до війська, також боявся, бо страх – це інстинкт самозбереження. Набагато гірше, коли в людини немає страху. Насправді наш ворог дуже сильний, його не варто недооцінювати.

Що держава зобов’язана дати ветеранам?

Кожна нормальна людина скаже «краще у мене забрали б усі виплати й віддали назад втрачені руки чи ноги». Але такого немає. Наприклад, я втратив кінцівку, отримав одноразову матеріальну допомогу, зміг за ці гроші купити квартиру. І мені ще пощастило. Але не одними грішми все має оцінюватися! Крім гідної виплати військовослужбовцям, а вона повинна бути гідною, хочеться, щоби держава створювала більше проєктів для ветеранів. Наприклад, у Хорватії війна закінчилася вже декілька років тому, а випадки суїциду є далі. Притім у них чимало проєктів за інтересами для ветеранів, зокрема мотоклуби.

Влада всіляко має дбати за тих, що воювали. Ми захищали вас на війні, тепер варто подбати й про нас.

Чи бачите ви на третьому році повномасштабної війни байдуже ставлення людей?

Байдужість нікуди не поділася. Думаю, ми все частіше будемо чути слова, які чули після АТО/ООС: «Ми тебе туди не посилали». Це сумно, бо повномасштабна війна триває, а байдужих більшає. Це помітно в елементарних ситуаціях: тобі не притримають двері, коли ти заходиш на протезі, на тебе невдоволено подивляться, коли ти просиш чи вимагаєш правди. Боюсь уявити, що, буде коли війна закінчиться і люди перестануть відчувати небезпеку…

Що потрібно, щоби зменшити напругу, щоби таких ситуацій виникало менше?

Насамперед навчитися толерантності. Не потрібно нікого знецінювати. Це стосується і ветеранів, і психологів, і лікарів, і вчителів. Розповідати про толерантність і виховувати наступне покоління маємо ще зі школи.

Після ампутації ноги ви вступили до університету, на «Арені Львів» зробили перший символічний удар під час матчу улюбленої команди «Шахтар», взяли участь у Берлінському тижні моди, побували у Ватикані. Що ще серед запланованого?

Так, я був у Ватикані на аудієнції в Папи Римського. Це було восени минулого року. Вдалося зустрітися з мерами сімох міст, з якими говорили про наслідки війни. Моя мета була така – нагадати світові, що в Україні триває війна і що нам потрібна допомога.

Несподіванкою для мене стала й участь у Берлінському показі мод. Мені наклали макіяж, нафарбували очі, але мені було все одно. Головне, що я мав можливість нагадати світові про тероризм росії. На подіум вийшов із прапором, де було писало «Russia is a terrorist state».

Моя мрія – відпочити й побачити світ. Хочу побувати в Нью-Йорку на психологічній конференції: там найкрутіші психологи.

Ольга Шведа

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – диві