Цей текст зреферовано із відеоподкасту. Далі — пряма мова Віталія Портникова:

Чому українці можуть повертатись до російської?

Самоусвідомлення українців проходить еволюцію. І якщо б не було війни, цей процес, можливо, рухався би повільніше. Під час війни для багатьох людей питання, ким вони є і чому вони українці, відразу асоціюється з виживанням: якщо я усвідомлюю себе українцем, то чи виживу я у цій війні?

Може, мені легше вижити, якщо я не буду так себе усвідомлювати? Або якщо моя ідентичність буде глибоко прихованою — так, як було сторіччями існування українського народу.

Через посилення втоми від війни ця ситуація, звичайно, може поглиблюватися. Ми це бачимо. І на це розраховує Кремль.

От учора нація вважала, що єдиною реальною перемогою буде відновлення територіальної цілісності — і фактично, на знак протесту проти російської агресії, переходила на українську мову, хоча хтось міг усе життя перед цим розмовляти російською.

Сьогодні вже є ті, хто готовий до компромісу щодо припинення вогню на лінії зіткнення військ — і повертаються до російської, бо скільки вже можна: три роки українською говорили, а результату немає.

А потім буде наступний етап: а може, таки дійсно погодитися, що реальний компроміс — це виведення українських військ з Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей? А якщо Росія хоче якогось особливого статусу російської мови — а нам що? Ми і так цією мовою розмовляємо, і до російської церкви на свята ходимо. Що зміниться в нашому житті? Та нічого ж не зміниться.

А те, що Росія говорить, щоб ми не вступали в НАТО — так нас туди й так не приймають. І це вже наступний етап. А потім ще один. Скажімо, як щодо Європейського Союзу? Давайте скажемо, що ми не будемо туди вступати, бо нас усе одно наші сусіди — Угорщина чи навіть Польща — не хочуть там бачити?

От вам і програма. Але не наша — це російська програма на 20–30-ті роки цього сторіччя. Вона не обов’язково має втілитися в життя, але вона є. І вони за цією програмою працюють щодня, коли натискають кнопки, щоб запустити ракети.

Після Бучі їхня пропаганда програє. І вони вважають, що можуть нав’язати своє бачення майбутнього за допомогою сили. Коли я кажу, що в Україні неможливий чеченський сценарій — примушення людей до покори за допомогою сили — мені здається, що я не враховую, що чеченський сценарій був занадто коротким. Я спираюсь на те, що у чеченців була маленька територія і були килимові бомбардування. Але у нас вони зараз — на великій території. І, можливо, це все лише питання часу: як усе може змінитися після трьох років безперервних атак. Як будуть реагувати люди, як на їхні рішення впливатиме втома.

Хтось вважатиме, що треба домовлятися з Москвою. Інша людина буде стояти на тому, що домовлятися — неприпустимо, бо це поразка гідності і поразка України.
А ще хтось буде думати: щоб вижити, треба виїхати. Не домовитись — але виїхати. Не забуваємо про дітей. У тих, у кого є діти, спрацьовує інстинкт. Тут не йдеться про фактор політичного вибору. І ось: одні люди вважають, що треба залишитися в Україні, щоб діти виросли українцями. А інші — що треба забрати дітей з України, щоб вони просто виросли. І обидві ці тези мають право на існування.

«В хаті — українською»

Насправді це великий вибір — як виховувати українських дітей, де б ти не був: в еміграції чи вдома. Нещодавно я зустрів свого друга Зенона Коваля, який зростав у патріотичній українській родині в еміграції. Про їхню родину книжку можна писати. Його батько, коли діти починали говорити французькою у Бельгії, казав: «В хаті говоримо українською». Але скільки таких батьків?

Це був його політичний вибір. Але якщо за кордон їде людина, яка ніколи про це не думала, просто жила на території України, розмовляла з дітьми російською — то чому вона має змінитися? Звісно, є люди, які в теперішній ситуації можуть вирішити виховати своїх дітей українцями, але це протестна логіка — вона не спрацьовує надовго.

Чи могли б українці зрозуміти, коли трапилось зросійщення, якби більше цікавились історією свого роду? Людина має вкладати в поняття «Україна» щось більше, ніж просто протест проти Росії. Я зрозумів це на прикладі своєї сім’ї, тому що у нас був провал єврейської генерації. Мій батько розповідав, що коли йому було 13 років, він боявся виходити на вулицю, ходити до школи. Бо була така інформація, що єврейські лікарі — вбивці, говорилося про розстріли єврейських письменників. Це транслювалося в газетах, по радіо. На людей єврейської зовнішності дивилися як на тих, хто хотів убити Сталіна. Просто їм це не вдалося. Маса радянських людей вірила цій пропаганді. Були тоді також і звичайні побутові антисеміти, які відчували політичну підтримку держави.

І тепер уявіть собі: чи були б ви готові виховувати дитину в єврейській свідомості в такій ситуації? Я не впевнений. Мої бабусі й дідусі були виховані в єврейській традиції не на знак протесту, а тому що були євреями. У моїх батьків була протестна свідомість. Вони сприймали себе євреями всупереч тому, що радянська влада весь час намагалася їм довести, що вони — люди другого сорту. Їх зневажали. У нас була спеціальна полиця в книжковій шафі, заставлена антисемітською літературою. Мій батько купував усе, що бачив, щоб читати й біситися з того, що писали про Ізраїль і єврейський національний рух. І він був людиною, сформованою в цій протестній логіці. Єврейські цінності, культурні традиції йому не прищеплювали — бо боялися.

І цей страх у бабусі й дідуся зник якраз тоді, коли я народився — у 1967 році, бо це була перемога Ізраїлю в Шестиденній війні. Я народився у День незалежності Ізраїлю — і в них зник переляк. Не тому, що держава, в якій вони жили, перестала бути антисемітською, а тому що їхня власна національна держава виявилася настільки сильною, що Радянський Союз не зміг нічого зробити.

Батьки прищепили мені повагу до України, української культури. Вони послуговувалися політичною логікою: живеш в Україні — маєш знати українську мову. Мої батьки розуміли українців, яким не давали такими бути. Бо їх, євреїв, теж пригнічували. А бабусі виховували мене в єврейській національній традиції не на знак протесту, а тому, що ми євреї. І в мене це не протестна логіка — ані єврейська, ані українська. У мене моя українська політична чи національна логіка полягає в тому, що мені це подобається, а не тому, що мені не подобається Росія, як багатьом.

Мені завжди було цікаве українське — причому не те, що офіційно пропонувалося, бо тоді це подавалося як культура маленького міста й села. Мене цікавила висока українська культура — Стефаник, Кримський, Кобилянська, Кошиць, культура міста. Ми зараз бачимо прем’єри опери Лятошинського у Львівській опері, а я намагався зрозуміти, як виглядає українська опера ще з дитинства.

А коли людина говорить: «Я буду говорити українською, тому що росіяни поводять себе брутально», — то це означає, що в якийсь момент вона може прийняти, що є й інші росіяни, і повернутися до того, що було.

Якщо російськомовний українець говорить, що йому далека російська культура, він не хоче пам’ятника Пушкіна, площі Толстого чи вулиці Рилєєва — я його розумію. Чому б йому цього хотіти? Але як він збирається російською виховувати свою дитину? Що ця дитина має читати й слухати, якщо мова — російська, а Пушкін — це погано? Як пояснити дитині, що живе в російському культурному середовищі, що читати російських письменників не варто, хоча: «Ми, дєточка, говоримо російською мовою, бо це ж наша рідна мова. Але не слухай російську музику, не читай російських письменників». Ну, це шизофренія. Або ми маємо відразу погодитися з тим, що людям, які збираються так далі жити, не потрібна культура. Для них це просто мова побуту.

Українська — це вибір

Населення України на 90%, якщо подивитися статистику до Жовтневого перевороту 1917 року, жило в селах і маленьких містечках. Ми завжди говоримо про русифікацію — реально вона відбувалася у кількох великих містах: Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі. Велика частина населення Одеси і Катеринослава, до речі, говорила на ідиші, а велика частина населення Києва — польською. У цих чотирьох містах російська була мовою міжнаціонального спілкування. Україномовних міст не було. Єдиним україномовним великим містом, де так звані малороси були більшістю, була Полтава — звідки, до речі, Котляревський з його “Енеїдою” (перший твір, написаний живою розмовною українською мовою. — Ред.).

Але все інше — це були села і маленькі містечка. У маленьких містечках говорили українською та ідишем, у селах — українською й польською. Що це означало на практиці? Російська була мовою імперії, і ніхто нею не розмовляв. Шкільництво російською було у великих містах. У селах були церковно-приходські школи, де могли викладати церковнослов’янською, але між собою люди говорили українською. Як у Вірменії — російські школи були там ще до 1991 року, але люди говорили вірменською. Навіть коли віддавали дітей у російські школи, дитина поверталася і вдома з батьками продовжувала говорити вірменською.

Але десь у 20–30-х роках почалася не просто русифікація, а переселення людей до великих міст, часто насильницьке. Голодомор — це теж було переселення людей до великих міст з інших регіонів Радянського Союзу. І цей процес посилився після війни.

У мене є прекрасний мовний приклад. Мої бабусі з боку мами розмовляли на ідиші. Бабуся з боку батька і її сестри розмовляли російською. Вони були киянками, а Київ був зросійщеним містом — тут процес русифікації почався раніше і йшов швидше. А на Черкащині, де жила сім’я моєї мами, — повільніше. Мої бабусі розмовляли між собою на ідиші, зі мною — а жили ми в Києві — російською.

І ось одного разу ми поїхали до Миргорода. У мене І сталося дитяче відкриття. Мені 10 чи 11 років. Моя тітка, я і дві бабусі їдемо до Миргорода. Там винаймаємо квартиру в їхньої подруги — вчительки української мови та літератури. Я мстиво думаю, що українську мову знаю лише я, бо мої бабусі російськомовні. Ми приїжджаємо до Миргорода, приходимо до квартири, відчиняються двері, виходить така, знаєте, класична вчителька української мови і говорить моїй тітці: «Вітаю, Ганно!». А моя бабуся чистою українською відповідає: «Як ти, Варваро? Як поживаєш? Які новини?» Я зрозумів, що мої бабуся і її сестри говорять українською краще за мене. Це для них друга мова, а російська — третя.

Я дослідив, що вони вчилися спершу в єврейській школі, але закінчували українську. А російською почали говорити в Києві, тому що всі навколо так говорили. Російська не була мовою їхньої сім’ї, школи, міста. Я знайшов щоденники моєї тітки, які вона вела під час війни. Вони написані російською, але діалоги перекладені з ідишу. Але є діалоги з молодшою сестрою, яка загинула з батьками під час Голокосту на Черкащині, написані українською. Тоді вже закрили всі єврейські школи, але ще не закрили українські, і вона з першого класу вчилась українською — це була її розмовна мова. Отже, вже і батьки говорили з нею не на ідиші, а українською.

Ось такі тоді відбувалися процеси. Але після війни вони були перервані шляхом русифікації всієї території й намаганням переконати людей, що українська — це виключно мова села. І якщо ви приїдете до справжнього міста, навіть до Львова — ну ви ж должны по-человечески разговаривать. І в людей досі залишаються ці комплекси.

«Українська має стати мовою міста»

Щоб позбутися цього комплексу, українська має стати мовою великого міста. Я помічав це навіть за своїми знайомими зі сходу — вони приїжджали до Києва і продовжували говорити російською, а у Львові переходили на українську. Мене це не дивувало, бо я бачив, як вони приховували, що взагалі-то завжди говорили українською. Умовно кажучи, їм телефонувала їхня україномовна мама, і що вони робили? Відходили від товариства, бо їм було соромно говорити українською.

Українці на сході та півдні досі мають комплекс меншовартості. У центрі цього менше. Але якщо так станеться, що ти приїдеш і почуєш, що всі навкруги говорять українською, причому не лише твої умовні ровесники, а й пан професор, лікар, наукова конференція чи економічний форум — українською, у дорогій ресторації теж так спілкуються, — то ти теж переходиш на українську, бо розумієш, що тебе не сприйматимуть як селюка. Ти не хочеш бути не українцем, ти не хочеш бути селюком. Тобі прищепили ідею, що ти селюк. Так само, як євреям прищеплювали ідею, що якщо ти говориш їдишем, ти містечковий, другосортний.

Чи було соромно говорити російською, коли почалося повномасштабне вторгнення? Насамперед, бо була тенденція опору. Але коли йде довга війна, настрої починають змінюватися. Путін ухвалив рішення, що буде воювати довго. Це така російська манера: спочатку намагаються зробити все швидко, але, якщо не виходить, воюють довго, сподіваючись, що у ворога не вистачить сил і що у ворога буде вища ціна людського життя, ніж у них, бо у них її немає. Для них неважливо, скільки людей перебити — мільйон чи п’ять.

До речі, російська мова має для цього всі ці дієслова, які у нас майже не використовуються — “так сложились обстоятельства”, “так получилось”, “было принято решение”. Ким? Ми ж так не говоримо, тобто можемо так говорити українською, але, як правило, чітко називаємо, хто і що. Людина загинула на війні, ми вирішили боротися — тобто завжди є суб’єкт. А в російській мові ці дієслова використовуються для камуфляжу суб’єкта. Воно якось сталося.

Навіть багато відмінностей у мовах закликають українців брати на себе відповідальність за дії. А російська мова виробила величезну кількість інструментів, які цю відповідальність камуфлюють. Я завжди помічав, що у тих, хто розмовляє російською, відсутній дієприкметниковий зворот. Українцям важко зрозуміти, що означає “делая эти усилия”. Як це? Хто це? Яким чином? Це навіть психологічно незрозуміла норма мовлення для росіян. І вона закладає норму мислення, поведінки. Якщо ти виховуєш дитину російською, то закладаєш зовсім іншу рамку або виховуєш її в режимі “раші”.

Мені не цікава російська мова, яку я чую тут, бо вона збідніла. Я не був у Росії вже 12 років, не активно працюю з російським мовним продуктом. А щоб мова розвивалась, треба спілкуватись із реальними носіями, слухати літературні вистави, аудіокниги. Чому я зараз маю це робити? І коли я розмовляю з якимись російськомовними журналістами, у мене виникає відчуття, що це збідніла мова. Я це розумію. Я не розмовляю бездоганною російською, не розмовляю російською так, як росіяни. Дуже цікаво, що за останні 12 років російська мова змінилася до невпізнанності. У них фактично переміг сленг вихідців із брудних під’їздів Ленінграда, не санкт-петербурзька мова драматичних театрів, а мова Путіна, Медведєва. І вони так дивно цим всім користуються. Маса повторила за вождем. Літературно-московську мову я можу легко імітувати, тому що 25 років жив у Москві. Літературну мову Санкт-Петербурга теж можу легко імітувати, бо такою була російська мова Києва. Корінні кияни взагалі розмовляли літературною мовою Санкт-Петербурга.

Я не вважаю, що бездоганно розмовляю українською. Моя українська не така, як у тих, з ким з перших днів батьки говорили українською, співали колискові.

Ми жили в Радянському Союзі, і у нас вечірня казка була тільки в одній програмі. На першому каналі радянського телебачення вечірньої казки не було. Вона була на другому каналі, який бачили тільки в Російській Федерації. У нас цей другий канал заміняло українське телебачення. Там була вечірня казка від Діда Панаса з колисковою “Рученьки, ніженьки лагідні”. Ось це і була моя вечірня казка, іншої не було. І навіть якщо з тобою розмовляли російською, вечірня казка була українською. Як і “Катрусин кінозал” (щотижнева дитяча телепрограма українською мовою на першому каналі українського телебачення, де ведуча тітка Катя та лялька Катруся розповідали малюкам казки й історії, вели розмови про шкільні проблеми, дітей та дорослих — ред.).

А якщо зараз тобі співають колискові російською, показують програми російською, то як ти будеш себе відчувати? Якими будуть твої найдорожчі спогади?

Що може зробити держава?

Держава може зробити декілька речей — забезпечити мовний пріоритет у медіа, в освіті, на державній службі, на вивісках, у назвах вулиць чи крамниць. Але в наш час цього недостатньо, бо людина може увійти у віртуальний світ, де не буде української. Зараз у нас не два канали телебачення, і якщо ви хочете, щоб ваша дитина дивилася російськомовну чи польськомовну вечірню казку — ви це зробите. Ви можете створити для неї мовний світ, у якому вона житиме.

Чи варто українським медіа відмовлятися від російських версій? Зараз усі знають українську, тому навіщо російська версія?

У мене була і є чітка концепція з початку моєї журналістської роботи. Я розмовляю з українцями українською, з неукраїнцями поза Україною — тими мовами, які я знаю: польською, якщо пишу для польських медіа; із ізраїльтянами, до речі, тепер англійською, бо маю доступ до англомовних ізраїльських медіа, а івритом я не володію. Я хочу працювати для більш глобальної аудиторії, вона мені ближча, ніж просто івритомовний читач. З мешканцями колишніх радянських республік я розмовляю російською.

У мене зараз проблема не в тому, що я не хочу розмовляти з російською аудиторією, а в тому, що вона не хоче зі мною розмовляти і мене бачити. Я фактично втратив цю аудиторію. Вже багато років я цікавий тільки тій частині російської аудиторії, яка не робить мейнстрим у Росії. Поза тим я ніколи й не хотів бути для російськомовних своїм. Але мене і досі цікавлять люди з колишніх радянських республік, які користуються російською, але поділяють зі мною спільні цінності, бо я пам’ятаю, що ці люди — виборці. Я не хочу віддавати їх в Німеччині чи Сполучених Штатах чи десь ще російській пропаганді. Багато хто в Україні цього не розуміє, але це моя позиція. Я вважаю, що мій російськомовний продукт не для українців.

У радянський і пострадянський час це було легше: я писав для українських газет “Молодь України”, “Пост Поступу”, працював для української служби Радіо Свобода. А для російської аудиторії працював у російських газетах у Москві, писав для них, але не працював у російськомовних виданнях. І це була моя позиція. Тут були великі успішні російськомовні газети, наприклад “Комсомольське знамя”, яке потім називалося “Независимость”, але для мене було важливо робити успішною “Молодь України”. Це був мій вибір.

Далі була катастрофа, бо більшість київських видань стали російськомовними. Я не міг зрозуміти, як це відбулося. Тоді не було вибору — якщо ти хотів писати для української аудиторії, ти мусив це робити російською. Пізніше ці видання створили україномовні версії. З’явилася україномовна газета “День”, це був дуже серйозний поступ. Але все одно тоді було прийнято мати російськомовну версію. Зараз я не бачу в цьому потреби, бо всі громадяни України розуміють українську.

Я переходжу на російську, коли бачу іншу аудиторію: людину в Баку, яка починає усвідомлювати, що Росія зневажає азербайджанський народ; людину в Єревані, яка розуміє, що Росія кинула вірмен; людину в Вільнюсі, яка, в принципі, російською мовою не спілкується і не отримує контент російською вже багато років, але хоче дізнатися про російсько-українську війну від інфлюенсера, а української не знає. І для цих людей я працюю російською. А не для тих, що, скажімо, живуть у Краматорську чи Житомирі, бо вони не хочуть слухати українською. Ні, я так не хочу. Якщо у нас з ними мають бути спільні цінності — то значить і спільна мова.

Читайте також. Керівник хору “Гомін” Вадим Яценко розповів “Твоє місто” про те, як бабуся його дружини вирвалась з окупованого Маріуполя і після переїзду до Львова перейшла на українську у свої 76 років.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.