Далі пряма мова Оксани Забужко:

Чому Європа не знає України?

На цю тему нарешті зараз на Заході почали писати книжки, з’явилися перші монографічні дослідження. Тільки вони трохи інакше звучать: прочитується відразу незнання й нерозуміння України, тобто бачення аж до 24 лютого 2022 року України все ще частиною росії. У деяких славістів це прозріння почалося з 2014 року, не раніше.

З 1991 року нас ніхто особливо всерйоз не сприймав, і не можна сказати, щоб ми самі доклали багато зусиль до того, аби нас так сприймали. Мені розповідав Карл Шлеґель, провідний німецький історик росії та Східної Європи, або, як це у них формулюється, провідний німецький русист, що після анексії Криму й подій на Донбасі він пережив свій колосальний культурний шок. Він усе життя займався німецько-російським порозумінням, травмою другого покоління після нацизму. І от він ціле життя переконував німців, що росії не треба боятися, а тут йому виповнилося 70 років, і все те, у що він вірив і за що боровся — цей найкращий світ, Європу, рожевих поні й веселки, під якими всі дружно танцюють і водять хороводи, торгують, обмінюються, співають і танцюють — раптом валиться.

Я пам’ятаю, як він на одному з численних самітів, а ними у 2014 році рясніло не менше, ніж у 2022-му, підійшов після мого виступу вибачатися. От справді — вибачатися. Сів навпроти, як ведмедик Вінні-Пух, схопивши голову в руки, і сказав: «Ви мені вибачте, я все життя сприймав Київ третім містом російської імперії». Це було сказано з таким щирим каяттям і нерозумінням. Для мене це кожного разу ляпас чути, коли так говорять. Але в цій ситуації це було саме покаяння.

І це якраз передова людина: він пізніше вже відмовився і від пушкінської премії, і від інших регалій. Тобто чоловік щиро відчув себе обдуреним російською пропагандою за всі ті попередні роки існування російської федерації в ролі буцімто квазідемократії. Це дуже показовий приклад.

Чому після 24 лютого нам давали 72 години чи не більше тижня? Саме тому, що нас не сприймали як щось інше і про нас довідувалися з російської подачі. Уся україністика була частиною русистики, підрозділом русистики. І на Заході виросло так кілька поколінь політиків, policymaker-ів, які сприймали нас тільки так.

І чому раптом, коли ця колишня митрополія, котра розсипалася й розповзлася, а тепер забирає ніби свої сфери впливу назад, бо вона достатньо для цього зміцніла, — ця її колишня частина має їй опиратися? Проти кого вона збирається бунтуватися?

Ви відкриєте перший-ліпший підручник з історії України, навіть англомовний, і довідаєтеся, що «Ukraine means окраїна». Це неправда, але це написано в абсолютно всіх англомовних, німецькомовних, франкомовних й іншомовних підручниках. От чому окраїна має бунтуватися?

Тільки подвиг українського народу й Збройних сил України, які цілком несподівано й неочікувано для Заходу виявилися армією великого народу, вперше за весь період існування російської імперії став достатньо серйозним уроком для Заходу, щоб зрозуміти: усе, що вони досі знали про росію, було неправдою.

Зараз уже з’являються книжки, де озвучена ідея, що час змінити назву «росія» на «московію». Наприклад, Хедлунд, провідний шведський славіст, видав сенсаційну книжку, де вичерпно висвітлює тему західного нерозуміння росії, повернення до концепту московії, і сценарії, які чекають на росію у висліді нинішньої війни. Там йдеться, зокрема, про поділ росії на менші державні чи субдержавні утворення. путін, до речі, згадував декілька разів про це як про страшну загрозу.

Що таке війна для мешканців Заходу?

Починаючи з 24 лютого 2022 року, усі знають, що в Україні війна. І вмикається другий стереотип: що таке війна у свідомості західної людини? І от виявляється, що це слово несе дуже різну конотацію в різних країнах. Наприклад, ми ніколи не порозуміємося з американцями — просто марно навіть намагатися.

Я недавно перечитувала Ремарка «Тіні в раю». Це роман про те, що німець в американській еміграції, у цьому буцімто мирному раю, цілковито втрачає будь-яку надію пояснити людям, з якими він спілкується, хто він, звідки, чому він утік і що там відбувається. Хорошу формулу знайшов Ремарк: він пише, що для американців війна — це чисто літературна категорія. І це абсолютно справедливо.

От я під час нашої великої війни (а в нас повний інтернет сповідей людей, які розповідають, як вони втратили своїх російських друзів) втратила своїх друзів-американців. Не тому, що вони підтримували російську агресію — боронь Боже. Навпаки, вони всі були на нашій стороні, допомагали, збирали гроші. Але це така глибоченна прірва, таке глибоченне нерозуміння. Їм важко уявити, як це відбувається і що це означає. Це люди, на чиїй землі, у пам’яті живих поколінь, ніколи не було війни і ніколи не входила чужа армія, від якої доводилося відбиватися. Для них це абсолютно умоглядні події. Якимось чином це уявити й спроєктувати? Ніякий Голлівуд, скільки б він не нафільмував за ці роки, жодного адекватного образу не створив. Натомість що експортується для західної уяви весь час? Новини України: відбувся обстріл, ось зруйнований будинок, руїни, плачучі діти. Це образ кожної війни.

Я пам’ятаю з весни 22-го цю «agony of Ukraine» — військовий веде жінку з дитиною на руках. Я подивилася й вилаялася, перепрошую, найбруднішими словами, які тільки знала, бо холєра ясна! Це лекала. Точнісінько так само йшли рапорти з Сирії. Ось це і є стереотипізація катастроф, стереотипізація війни.

А потім приїжджає хтось із високоповажних британців до Києва і дивується: «О, яке у вас велике місто. Я думав, тут усе зруйноване». Або: «А тут дивіться, як класно».

Ну, звичайно: якщо показувати тільки руїни й плачучих дітей, то й уявлення таке, що це друге Алеппо у Сирії, усе стерто з лиця землі, країна лежить у руїнах. І чого ще смикаються? Чому не хочуть миру?

Ми не існували в свідомості Заходу як культурна нація. росіяни існували, а ми — ні.

У своїй лекції «Чи може бути успішною країна без CV», яку я читала у 2015 році в Києво- Могилянській бізнес-школі, я наводила дуже показовий приклад. Я з Парижа привезла хрещениці розмальовку — гарну повчальну мапу світу. На ній країни позначено їхніми символами, і дитина віком 7-9 років має їх запам’ятати, розмальовуючи. Прекрасна ідея. На місці Парижа — Ейфелева вежа, на місці Берліна — Александерплац із телевежею та «бубликом», у Копенгагені — сидить русалонька, в Італії — Римський форум, Пізанська вежа. І далі від Берліна до москви — ялинки і хлопчик з’їжджає з гори на лижах. Виняток — Відень із собором Святого Стефана. А все решта — ялинки: у Польщі, у країнах Балтики. Про нас і мови немає.

А от москва — собор Василія Блаженного, Петербург — «Ермітаж», трохи далі на південь — матрьошки. Коротше кажучи, там з’являється реальність. А тут ми всі, тобто Центральна й Східна Європа, колишня підрадянська, колишні сателіти, — це територія, де ростуть ялинки, і куди в кращому разі можна приїхати на дешевий гірськолижний курорт.

І ось маленький француз усе це розмальовує, минає 10-15 років — і він уже голосує. Яким чином, накажете, йому зрозуміти, чому ця «ялинкова пустка» раптом не хоче бути територією впливу того самого з красивим собором, із цими «шапочками» собору Василія Блаженного? Тут — дикість, пустка, ялинки. А там — культура.

Ще один приклад, який я часто наводжу, — собор Паризької Богоматері. Весною 2022 року був страшний період, загроза для Софії Київської. У мене тоді був мікрофон у руках, і я по 16-18 годин «кричала» на всю Європу й цілий світ. Я пробувала привернути увагу до цієї теми. І кожного разу, коли я про це говорила, бачила перед собою порожні, риб’ячі очі співрозмовників: яка Софія, який храм, про що взагалі ця тьотка говорить?

І мені доводилося починати з того, що Софія Київська на півтора століття старша за собор Паризької Богоматері, що це головний уцілілий храм східного християнства, єдиний такого рівня. Я вже не кажу про те, що це спадок cultural heritage, світовий спадок ЮНЕСКО. Це справді абсолютно унікальна пам’ятка, за якою хоча б ті самі французи мали би ідентифікувати Київ. Тут же, до холєри, їхня королева вінчалася!

І через те, що навіть Софія Київська відсутня на цих ментальних мапах, не тільки на дитячих розмальовках, — путін може приїхати (як перед великою війною він приїздив до Макрона) і говорити про Анну Київську як про «русскую княжну». І йому тоді ніхто не зробив зауваження. Київська спадщина, спадщина давньої Русі, увесь княжий період сприймаються як частина історії росії.

І доки ми не почнемо говорити вголос (а ми навіть не почали): ні-ні, це не ваше, вас тоді ще на світі не було. Племена, які жили на місці нинішньої москви, тоді ще ніяк не оформилися — ні політично, ні етнічно, ніяк.

І доки ми не перепишемо Заходу їхні підручники з історії (а для цього спершу треба переписати наші й домовитися між собою, що і як ми говоримо про себе), нас і далі не буде на ментальних мапах.

«Треба всего на всі боки…» або Культурний паспорт України

Українці не зробили домашню роботу. Тому перевертаємо календар на 125 років назад і читаємо, що на це питання на 15 років молодшій Ларисі Петрівні Косач відповідав Іван Якович Франко: «Треба всего на всі боки, щоб ми розвивалися як нація рівномірно і повноцінно». Стаття 1899 року. Франко був дуже емоційним публіцистом, і видно було, що це саме те питання, яке висіло в повітрі, що от зараз історія нас розбудить. Франко мав звірину чуйку, притаманну кожному великому митцеві. Весь час у нього був страх, як і у Шевченка теж, що «присплять, лукаві, і в огні, її, окраденою, збудять…» Франко мав страх, що ось історія вдарить у дзвін, і виявиться, що ми не готові, тому треба «всего на всі всі боки».

Культурний паспорт України для Заходу я спробувала написати у книзі «Найдовша подорож», яку замовило італійське видавництво навесні 2022 року для просвіти Заходу. Тоді вони прокинулися: «Розкажіть нам, що ми пропустили, чого ми не знали». Мені треба було вмістити у якихось 120 тисяч знаків (хоч усе одно вийшло більше) цілу історію українсько-російських стосунків, щоб пояснити, чому ця війна має закінчитися поразкою росії і чому ми її виграємо.

До речі, в Італії книжка продалася, і її прочитало керівництво їхньої республіки. Я спробувала серед іншого втиснути у півсторінки культурний профіль нашої країни — країни, котра після падіння Візантії була центром, з тисячолітньою історією, зі своїм унікальним, ні на що не схожим типом християнства, так званим київським православ’ям. Цей термін першим почав вживати Любомир Гузар. Як і говорити про ідею, до якої греко-католики мають під’єднатися, бо цей грецький обряд, який об’єднує українців різних конфесій, є київський. Тому Патріарший собор Української греко-католицької церкви розміщений на березі Дніпра й дивиться на святі київські гори. Частина нашої ідентичності — це саме київське християнство, Київ — наш Єрусалим, центр східного християнства та духовності.

Ми належимо до країни і культури, у якої були власні реформації й контрреформації, свої релігійні війни, які трусили цілу Європу. Наша тема — унікальне козацьке бароко, мазепинське бароко, значною мірою знищене російською імперією, але все-таки вціліле в усіх видах мистецтва.

Мені, до речі, дуже подобається виставка «Мазепа. Стратегія європейської України», де представлено Мазепинське бароко. У різних залах експонується візуальний образ, який можна приміряти на себе з усвідомленням: «Ось це наше. Так одягались мої предки. Це їхні кунтуші, зброя, закладки до книжок. А ось псалтир початку X століття руської пані, він оздоблений. Це моя спадщина, моя європейськість».

Ми маємо говорити, що разом із німцями та голландцями були авторами проекту російської імперії — ми були її батьками, співтворцями й ідеологами. І про те, що всі ці скрепи, до яких апелює путін, були придумані київськими інтелектуалами, книжниками, у боротьбі з полонізацією Заходу й експансією римо-католицької церкви, спеціально з єзуїтською експансією. Поляки принаймні визнають це й погоджуються. Головна проблема першої Речі Посполитої — Гадяцька унія прийшла запізно. Мала бути «посполита трьох народів», а не двох. Якби нас тоді трактували як рівних, історія Європи пішла би іншим шляхом.

І маємо пояснювати Заходу, що путін розмовляє цитатами з Інокентія Гізеля, Петра Могили, історик Сергій Плохій ловив путіна на цих цитатах із X століття. А нічого нового, окрім того, створили київські книжники — Феофан Прокопович Петру Першому, Олександр Безбородько Катерині II — російська імперія не створила. Ми їй видали європейський паспорт, а тепер забираємо його назад.

Без України в них немає культурної та історичної легітимації. У них же тисячолітня Русь, а коли вона обтинається, ким вони реально є? Політичним огризком Золотої Орди, який розрісся й апропріював захоплені території клаптиковою ковдрою, склеюючи собі з них нову ідентичність. Потьомкінське село. Нас теж було пущено на цей самий фасад.

Я писала у «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» ще майже 20 років тому, що нам потрібні українські русисти з українським поглядом на московщину, її історію та наші стосунки, щоб розвінчувати міфи, деконструювати їх і пояснювати на форумах, конференціях, у дискусіях із поколінням західних русистів, вигодуваним за московські гроші.

Тоді відбудеться цікаве градуювання, бо ті, хто отримує московські гроші, спираються на давні стереотипи. Перебудова і деколонізація славістики, як мені казали в Оксфорді, є зараз наймоднішими термами — вже починаються великі форуми й симпозіуми. Це поки що не вийшло на масовий рівень сайтів, соцмереж, інстаграмів, тіктоку, на це піде час, але ця робота ведеться і повинна вестися за участі української держави — МЗС, Міністерства культури, інституцій, які відповідають за імідж країни на міжнародній арені. Це називається soft power, ота сама м’яка сила, в яку росія вклала за минулі 30 років мільярди.

Чи мають українці відповідь на питання про спільні цінності?

Це риторичне запитання. Я думаю, що нікому не треба пояснювати, що на усі спроби нас ділити — за Хантінгтоном, Кундерою чи ще кимось — відповідає українська армія, котра є головним цементуючим плавильним казаном нації. Як говорив персонаж Лесі Українки у трьох хвилинах драми про французьку революцію: Не в ідеї, мій пане, сила а в самій крові. Нам, на жаль, довелося заперечувати кров’ю те, що нам вливали в мізки у вигляді оцього інформаційного лайна. Довго вливали.

Україна стане регіональним лідером Європи. Перший необхідний етап — це наша перемога і розпад російської імперії. Тримаємо кулачки, щоб Трамп не протягнув яке-небудь зняття санкцій і чергове укріплення російської економіки, котра на ладан дише. Тільки щоб цього разу їй не приходили на поміч ні «Антанта», як це було в 1917 році, ні Сполучені Штати з ніжками Буша і мільярдами, інвестованими в розвиток єльцинської демократії, які пішли на фінансування чеченської війни в 90-ті роки після розпаду Радянського Союзу. Щоб за третім разом цього монстра вдалося впродовж цієї столітньої війни таки нарешті додавити.

І коли відбудеться, дай Боже, благополучна мирна фрагментація, кажучи словами Хендвунда, серйозне переформатування політичної мапи, а ми вже спостерігаємо формування, хоч і неофіційних, але нових союзів, на які ми стовідсотково можемо покладатися, це буде повернення Мазепиної Європи. Наш надійний партнер — північна Європа. Це реально єдиний надійний партнер, починаючи з 2014-го року. І Велика Британія цим разом на нашій стороні. А хто контролює Балто-Чорноморську вісь, той контролює регіон. І тут є й наша роль.

Згадаймо забутого нами Юрія Липу і його чорноморську доктрину, його призначення України. З урахуванням деяких нюансів це справді універсальна концепція. І те, що їй не вдалося зреалізувати тоді, коли він це писав у період між двома світовими війнами, не означає, що вона перестала бути актуальною. Ні, якраз зараз вона починає звучати на повну силу. Я думаю, що нам треба повернутися до цього інтермаріуму — а це концепт, між іншим, і деякими польськими елітами браний на озброєння. Він трохи в них з імперським нальотом виходить. І щоб не було цього імперського нальоту, Мазепа пропонував контроль за Польщею, щоб, мовляв, не заривалася з боку Німеччини і Франції. Початок Х століття, розумієте, дядько мислив стратегічно.

Тобто контроль великих європейських держав потрібен. Але сама ідея цього інтермаріуму, міжмор’я і союзу рівних на цій вісі, визначатиме долю не тільки регіону, а всієї Європи; тут визначається доля цивілізації, тут визначається доля світу. Не біймося мегаломанських заявок.

Чому Путіну настільки залежить на офіційному закріпленні статусу російської мови та церкви? Чи є це викликом для нас зараз?

Я не розумію, чому це має бути для нас викликом. Ми просто-напросто цього не слухаємо і взагалі не слухаємо, що говорить серійний вбивця. Давайте не повторювати помилок Трампа — чи то помилки, чи навмисне продумана тактика. Це встид і ганьба — приймати серійного вбивцю і викочувати йому червону доріжку, причому після того, як він був визнаний міжнародним злочинцем навіть за стандартами сучасного міжнародного права. Він — людина, яку можна приймати тільки в Гаазі перед судом, хоча би за викрадення дітей. Це абсолютно готовий кейс у Гаазі.

Давайте скажемо собі прямим текстом: немає абсолютно ніякого значення, що говорить міжнародний злочинець. Він своє сказав, зробив і довів. За його версією, нас не повинно бути як нації. Він оголосив нас неіснуючими, не маючими права на існування, такими, які мають бути стерті з лиця землі, такими, які мають бути поглинуті росією, бо інакше його росія не існуватиме — ми або вони. Крапка.

Що є для нас викликом? На нас кожного дня його ракети летять, яким нас ще викликами налякати? Це запитання відкочує нас на позицію 2012 року до дискусій про статус російської мови. Який статус російської? До побачення. Чемодан, вокзал, Росія. Все.

Чи не буде це умовою для торгів, бо є втома від війни?

Вам у Львові про втому говорити? Ви — тилове місто! Давайте не зловживати такими термінами, як «втома від війни». За моїми спостереженнями, якраз про втому від війни дуже люблять говорити мужчини, котрі мають бронь. От вони чомусь найбільше втомлені. Чим далі на схід, тим менше чути про втому від війни. Чим ближче до лінії фронту, де реально щоночі гинуть люди, тим менше чути про втому від війни, тим більше обурення, гніву і злості.

На чому торги? На крові наших убитих і на безмірному горі мільйонів українців? Перепрошую, нехай тому, хто ті торги починатиме, руки всохнуть, перш ніж простягнуться до торгової угоди.

Проти нас ведуть геноцидну війну. Це унікальна війна в тому сенсі, що тут немає двох сторін. Тут є агресор і жертва. Агресор повинен відступити, платити репарації і контрибуцію за всі руїни, які він спричинив принаймні за останні роки. А весь дискурс про втому — це типу: «тут ми вмирали, вмирали, а тоді втомилися». Тоді давайте обнулимо усіх померлих і почнемо дружити спочатку? Ні, це російське ІПСО, яке часто вживають європейці. І давайте не будемо на нього купуватися.

Давайте не забувати наших мертвих, тих, хто зараз у ці хвилини захищає нашу можливість сидіти спокійно у затишній тихій студії, і проводити всі ці розмови, а не десь з обдертими до крові пальцями напаковувати набої і подавати на барикаду.

Ми дуже добре живемо. Я маю на увазі, що у нас насправді дуже європейська війна. І це треба безупинно пояснювати Заходу: у нас війна не зруйнованої війною колонії, яку руйнує сильніша і багатша митрополія, у нас війна розвиненої, дуже небідної і дуже зарадної європейської нації проти варварів, які хочуть її знищити. Але ми як європейська нація тримаємо той рівень життя, якого досі ніхто у війнах, ні одна європейська країна не втримувала. У них усіх були хлібні картки, а у нас земля пливе молоком і медом.

Нам закидають, що не усі готові воювати

Коли мене про таке запитують, я кажу: «А скільки у вас у Другу світову?» Кожна війна має ухилянтів, кожна війна має дезертирів. Кожна війна має зрадників. Не по ній міряється профіль нації. Не старайтесь нам підмінити нашу війну тим, що ви хочете собі уявляти.

Справді, є проблеми із мобілізацією, елементарно з військовою пропагандою, як це називалося у Шухевича. От у нього б повчилися. Так, відділ пропаганди має працювати. Я говорила з людьми, які працюють у Міністерстві оборони, говорила з багатьма нашими офіцерами, які з 2014-го на фронті, і вони запитували мене як письменницю, якій вони довіряють: «Чому не робиться те й те? Чому цього не вчать у школах, бо в армію приходять уже люди сформовані?» І це був польовий офіцер, який це знання буквально вихаркав повзком під час боїв, дійшов до нього своїм розумом. У нас взагалі не було військової пропаганди. Про це у своїй книжці «Точка нуль» прекрасно написав Артем Чех.

Тобто після 2014 року люди інстинктивно йдуть воювати, захищати свою землю, але пояснити, чому, яка мотивація, концепція, гасла — оте все, чим повинна бути забезпечена кожна армія: за що ми воюємо, яка мета, доки ми воюємо, чи ми маємо дійти до Москви, спалити Кремль, чи вигнати ворога за кордони власної держави. Усі ці речі мають бути чітко й ясно розтлумачені. І це все входить в об’єм роботи відділу пропаганди Міністерства оборони.

Я не міністр оборони, не можу пояснити, чому це не робиться, бо це не моя компетенція. Я говорю як фахова філософиня і письменниця, яка багато чого читала на теми війни, від Клаузевіца починаючи, бо мої герої у «Музеї покинутих секретів» його читали, і відповідно я його теж мусила простудіювати. От тому цю тему я знаю трохи краще, ніж пересічний освічений українець.

І мушу сказати з повною відповідальністю: повинна бути нормальна військова пропаганда. Так, її немає. І тим більше чудо, з якого я не перестаю дивуватися, являє собою українське військо. Перед ним просто треба скинути капелюха і схилити голову додолу. І це, між іншим, частина нашої ідентичності. Ми завжди були кшатріями Європи. І те, що сьогодні в нас найкраща в Європі армія, — це частина, між іншим, нашого культурного паспорта.

Світлана Жаб'юк

Фото: Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.