Львівська політехніка відкриває сьогодні невідомі й захопливі cторінки свого двохсотрічного шляху, що тісно пов’язаний з історією, мистецтвом та розвитком Львова, вражає унікальним інтер’єром ХІХ століття, багатством малярства і скульптури, ділиться особливими історіями. Нещодавно «Твоє місто» публікувало першу частину матеріалу про університет, зокрема, чому його збудували на тому місці, про галерею ректорів, залу засідань та старовинну шафу з таємницями.

Тріумф архітектури та техніки в одній будівлі

«На початку ХІХ століття парові машини стрімко замінювалися на електричні і швидко розвивалася нафтова промисловість. На Галичині з відкриттям родовищ нафти розпочався справжній нафтовий бум. І щоби готувати фахівців для нафтової промисловості та енергетики, на цьому місці, на розі вулиць Устияновича та Професорської, була встановлена нафтова вишка», – розповідає Тетяна Диба, завідувачка музею історії Львівської політехніки.

Можна лише уявляти, як дивувалися львів’яни нафтовій вишці, встановленій неподалік від центру Львова.

Маскарони на будівлі в Машинній залі. Зазвичай ці декоративні елементи прикрашають палаци, вілли, кам’яниці, мистецькі споруди. І майже ніколи промислові об’єкти, до яких можна віднести Машинну залу. Цікаво, які зашифровані сенси вони несуть?

«Маскарони по обидва боки Машинної зали виконані відомою львівською скульпторкою Яніною Райхерт-Тот – авторкою скульптурної композиції ангелів, які прикрашаються вівтар костелу святої Марії Магдалини», – зазначає Тетяна Диба.

Розмах Машинної зали всередині вражає уяву. Це величезний open spаce площею 740 квадратних метрів, сонячне світло освітлює гігантську залу через панорамні вікна та світловий ліхтар у металевій конструкції даху.

«У будівництві Машинної зали і навчального корпусу були застосовані найінноваційніші рішення на той час. Зокрема, були використані залізобетонні конструкції у перекриттях будівлі замість металевих, – наголошує Тетяна Диба. – Проєкт залізобетонних конструкцій розробив професор Львівської політехніки Адам Курило. Він разом з Максиміланом Тульє та Стефаном Брилою стали засновниками львівської школи залізобетонного будівництва».

Машинна зала: обладнання Siemens та лазні для робітників

За проєктом Богдана Стефановського будівля складалась з двох частин. В першій було передбачено навчальні аудиторії, бібліотеку, лабораторію вимірювання міцності будівельних матеріалів, кімнати професорів й асистентів, ремонтну майстерню. У підвалах – приміщення для прислуги і, що цікаво, лазні для робітників, які обслуговували устаткування Машинної зали. У другій частині будівлі – котельня і Машинна зала.

У Машинній залі, що була оснащена обладнанням провідних європейських виробників того часу, зокрема, AEG, Siemens, Ericson, студенти проводили дослідження та здобували практичні знання. Також вони отримали можливість проходити кількатижневу практику на діючій електростанції.

Інновацією було і те, що дизельні та електричні двигуни, а також насоси та компресори були з’єднана з котельнею. І ця котельня з машинною залою забезпечувала теплом, гарячою водою та електрикою кампус політехніки. Про в той час таке годі було й уявляти!

Неймовірно, але факт. Для підготовки фахівців з енергетики та інженерів-механіків Львівська політехніка побудувала власну ТЕЦ. Це був нечуваний на той час розмах.

Віденський курйоз: компресори Ноє Бургу в обмін на кредит для Машинної зали

«Історія зведення навчального корпусу з Машинною залою розпочалася у 1913 року, – зазначає Тетяна Диба. – Спочатку була ідея збудувати Машинну залу вулиці Захаревича, нинішній Архітекторській. Але ця територія в той час не належала Політехнічній школі, тож було вирішено будувати корпус на вулиці Уєйського, нині Устияновича,5».

За проєктом Стефановського фасади будівлі мали бути виконані з червоної цегли у поєднанні з тинькованими деталями, що є характерним для фабричних об’єктів. Вартість будівництва Машинної зали становила 2,2 млн крон.

У 1914 році, щоби отримати кредит на будівництво, Богдан Стефановський вирушає до Відня у Міністерство громадських робіт.

Там з ним трапилася доволі курйозна історія.

«В той час у Відні, в Гофбургу, резиденції Габсбургів, добудовували новий палац – Ноє Бург, після електрифікації якого залишилися компресори, що вже не працювали, – розповідає Тетяна Диба. – Керівництво будівництва Ноє Бурга запропонувало викинути ці компресори на брухт, але ощадливий спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд, до компетенціії якого входили рахунки за будівництво, безуспішно шукав покупця. Власне Стефановському в міністерстві порадили задекларувати бажання придбати ці компресори в обмін на кредити. Стефановський скористався цією порадою».

Нагадаємо, що Франц Фердинанд – це той самий спадкоємець престолу Австро-Угорщини, вбивство якого в Сараєво у 1914 році стало приводом до початку Першої світової війни.

Політехніка таки придбала непотрібні у Відні компресори за 17 тисяч крон. Натомість Франц Фердинанд посприяв тому, щоби Львівська політехніка отримала кредит на будівництво Машинної зали і, зокрема, змогла розрахуватися за компресори. Згодом Львівська політехніка отримала, «перший транш» – 200 тисяч крон на початок будівництва. А компресори продали на брухт.

Це була весна 1914 року. За кілька місяців був зведений фундамент, виведена частина стін до рівня першого поверху. А вже в липні почалася Перша світова війна. Будівництво було зупинено. На цілих вісім років. Фундамент накрили ізоляційними матеріалами.

Добудову Машинної зали розпочали 1922 року. Проєктування та завершення будівництва Лабораторії машин доручили талановитому архітектору Вітольду Мінкевичу.

«Завдання перед ним стояло надскладне, – наголошує Тетяна Диба. – Потрібно було докорінно змінити зовнішній вигляд будівлі, аби вона не була подібна на фабрику з цегли, як було задумано у першому проєкті. І це зважаючи на вже зведений фундамент та інші роботи, виконані ще у 1914 році».

Вітольд Мінкевич склав новий архітектурний проєкт Машинної зали. Сьогодні ця будівля є однією з найкращих пам’яток неокласицизму в Україні. В той же час за розкішним фасадом вона містила найсучаснішу машинерію, що уособлювала науково-технічний прогрес початку ХХ століття. Це був фантастичний проєкт у провінційній на той час Галичині. 1 жовтня 1925 року в Машинній залі розпочалися заняття.

Від технічного прогресу – до музейних артефактів

Цікаво, як час змінює погляд на ті ж самі речі. Сто років тому ці машини були втіленням науково-технічного прогресу, сьогодні стали раритетом. Музейними артефактами.

Найбільш вразив двигун внутрішнього згорання «Дизель» 1911 року випуску, розроблений німецьким винахідником Рудольфом Дизелем. Це диво техніки мало неймовірний на той час коефіцієнт корисної дії – 28%. ККД інших двигунів і парових машин складав від 12% до 20%. Це найстаріший експонат Машинної зали. Цей дизель використовувався для рухомого приводу верстатів.

Реактивний двигун літака МіГ-15. Де ще можна його побачити? Двигун створений 1947 року на основі турбореактивного двигуна Ролс-Ройс, закупленого в Англії. МІГ-15 став наймасовішим реактивним літаком-винищувачем в історії літакобудування. Було випущено понад 15 тисяч літаків. Сьогодні на озброєнні вже МІГ-35.

Не менш вражає паливний стержень атомної електростанції для реактора потужністю 1000 МВт. Ядерні реактори цього типу встановлені і досі працюють на Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій, Південноукраїнській АЕС.

Машинна зала – унікальна архітектурна та культурна пам’ятка, що поєднує науку, освіту й мистецтво та зберігає тогочасний дух промислової та технічної епохи.

Обсерваторія-невидимка на даху політехніки

Її не видно з жодної з львівських вулиць. Навіть з найближчих. Втім, вона існує вже майже 150 років. Два зелених куполи, під одним з яких телескоп, меридіанний зал та оглядовий майданчик просто неба. І все це на даху головного корпусу Львівської політехніки.

Павутина для… для візира в телескопах.

Астрономічній обсерваторії Львівської політехніки майже 150 років. Її одразу планували ще під час будівництва головного корпусу. Потрапити в обсерваторію можна піднявшись сходами головного корпусу на третій поверх. Тут кафедра вищої геодезії та астрономії. Старовинні мапи Львова різних часів, геодезичні австрійські мапи, раритетні прилади різного призначення.

Втім, знайомство з університетською обсерваторією почалося з двох старовинних глобусів – Землі та зоряного неба, яким також майже 150 років.

«Ці глобуси подарував сам Цісар незабаром після відкриття Астрономічної обсерваторії Політехніки, – розповідає Любов Янків-Вітковська, доцентка кафедри вищої геодезії та астрономії Інституту геодезії НУ «Львівська політехніка». – Завдяки діяльності тодішнього першого директора обсерваторії Домініка Зброжека інформація про важливість астрономічних спостережень дійшла і до Цісаря, от він і захотів зробити такий дарунок, який тепер пов’язують з його ім’ям. Щодо глобусу зоряного неба, це швидше модель Всесвіту, мапа зоряного неба, на яку нанесені були усі сузір’я, відомі на середину ХІХ столітті. Адже пік астрономічних відкриттів припадає саме на цей період, коли з’явилися телескопи і були відомі координати багатьох зір».

Щодо зір. Точніше, їх розміру. На сходовому майданчику біля входу до Меридіанного залу на підставці стоїть невеликий, так званий універсальний інструмент, подібний на гармату.

«Цим інструментом вчені спостерігали за зорями, визначали їх розміри, – пояснює Любов Янків-Вітковська. – Зоря в окулярі виглядає маленькою, тому потрібний був дуже тоненький і чіткий візир».

«Для візирної лінії в той час використовували павуків, точніше, павутину, – розповідає науковиця. – На кафедрі була спеціальна шафка, де вирощували специфічних павуків. Павутину цих павуків висушували і використовували, як візирні лінії».

На майданчику між сходами також розташовані геодезичні прилади, які використовували ще у 1970-х роках для геодезичних і астрономічних завдань. Це вже музейні експонати, хоча вони й зараз працюють.

Заходимо до меридіанного залу. Раритетне обладнання для досліджень, шафа зі старими австрійськими і польськими геодезичними мапами, полиці з інструментами для геодезичних та навігаційних задач. Науковиця демонструє хитромудрий, як не для фахівця прилад. Він цікавий тим, що для визначення координат його до цього часу використовують на кораблях.

Дещо дивує величезний прямокутний бетонний стовп, розташований в залі.

«Особливістю нашої обсерваторії є те, що вона розташована на будинку, і ця конструкція спеціально зведена для того, щоби зменшити вплив вібрацій будівлі на точність вимірювань, – пояснює Любов Янків-Вітковська. – На цей стовп ставили стаціонарний астрономічний прилад, що був призначений для визначення часу проходження небесних тіл через небесний меридіан, дах розсувався і науковці могли спостерігати зорі. Але лише в одному меридіані. Звідси і назва залу».

Космічна погода: сьогодні сонячний вітер чи спалахи на Сонці?

А ви також думали, що в астрономічній обсерваторії спостерігають лише зорі, астроїди та планети? Насправді це не так.

«Колись в обсерваторії здійснювали точну прив’язку координат місцевості до зір. Це, насамперед, використовувалося у військовій картографії. Тепер біля куполу встановили сучасний GPS-приймач і необхідність в цьому відпала. Він дуже точний та об’єднаний з іншими аналогічними приладами по всьому світу через супутникові системи з різних країн. Завдяки GPS-приймачу ми можемо визначати геодезичні координати з високою точністю для будівництва, картографії, навігації літаків і морських суден у надзвичайних ситуаціях, коли йдеться про пошук людей», – пояснює Любов Янків-Вітковська те, як геодезія пов’язана з астрономією.

Поруч з GPS-приймачем біля купола встановили і цифрову метрологічну станцію, яка тепер точно фіксує усі параметри погоди.

Зазвичай ми цікавимося земною погодою: як вдягнутися, чи буде дощ? Науковиця розповідає про космічну погоду і чому про неї варто знати:

«Космічна погода – це сонячні спалахи, корональні викиди, сонячний вітер, які впливають на самопочуття людини, а також на функціонування супутникових систем, GPS, навігаційного обладнання, радіозв’язку, авіаційних систем та електромережі. Ми визначаємо специфічні параметри для космічної погоди, проводимо космічний моніторинг атмосфери, зокрема, іоносфери та тропосфери, – розповідає Любов Янків-Вітковська. – Це важливо, тому що до цього часу неможливо пояснити, чому відбуваються зміни стану нашої атмосфери, спалахи на Сонці. Від чого це залежить? Лише від Сонця? Чи від землетрусів на Землі та діяльності людини? Адже йдеться про війну, вибухи, хімічні речовини. І все це досі вимагає ретельного наукового дослідження».

Серце обсерваторії – телескоп

Високі дерев’яні сходи з меридіанної зали ведуть під той самий зелений купол. Під ним всередині вежі встановлений телескоп.

«Це сучасний телескоп, на ньому можна спостерігати зорі, комети, метеорні потоки, а також Місяць, зокрема, затемнення», – розповідає Любов Янків-Вітковська.

Попередній телескоп зник під час війни.

«Він не зник, а вірогідно вчені, які тікали від війни, забрали його з собою до Польщі, – припускає науковиця. – Я знайшла його слід в одній з обсерваторій в Польщі. Він там служить як історичний експонат. На таблиці написано, що він вивезений у 1945 році з ссср».

Чудовим бонусом візиту до обсерваторії є оглядовий майданчик навколо веж. Він аутентичний, ще австрійський. Звідси видно Високий замок, куполи Святоюрського собору, шпилі костелу Св. Магдалини і навіть вежу львівської Ратуші.

Легенди і драми корпусу №19

На цьому місці був монастир, костел, фабрика, в’язниця і суд. Вулиця князя Романа, 1/3. Колишній будинок Вищого крайового суду Королівства Галичини і Володимирії. Нині – 19-й корпус Львівської політехніки.

Будівля цього корпусу має не тільки архітектурну і мистецьку цінність, але й багату, захопливу, часом драматичну історію – від давнини до сьогодення.

Які видатні діячі українського визвольного руху потрапляли сюди на лаву підсудних? Яку резонансну подію, пов’язану з судовим процесом, висвітлювала європейська преса міжвоєнного періоду? Яку таємницю зберігає скульптура північного вестибюлю будівлі? Немезида чи Фемида? І чи насправді до суду ходили, як до театру, щоби спостерігати за судочинством з балкону?

На місці монастиря – Вищий суд Галичини і Володимирії

«Вулиця князя Романа має давню історію, вона існувала вже у ХV столітті і здавна була заселена, – розповідає Андрій Павлишин, керівник Центру промоції Львівської політехніки, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Інституту гуманітарних та соціальних наук. – Це було передмістя, вулиця вела прямо до Галицької брами Львова».

Починаючи з ХV століття, на території нинішнього корпусу №19 Львівської політехніки був монастир кармелітів взутих. Цей монастир з’явився у 40-х роках ХV століття.

І сталось це невипадково. Його появі передувала трагічна історія. На полі бою, під час битви проти турків під Варною зник молодий польський король Владислав ІІІ Варненчик з династії Ягеллонів, на якого в Польщі покладали величезні надії, і якого вважали героєм. Тіла його після бою не знайшли, і всі хотіли вірити, що він живий. У Львові заснували монастир, в якому ченці мали молитися за повернення короля.

Монастир був дерев’яний, знаходився за межами міських мурів, і був знищений під час однієї з облог міста.

У ХVІ столітті була спроба відновити його, але вона виявилася невдалою.

І щойно у 1619 році втретє на місці, де зараз стоїть навчальний корпус, засновують монастир, а також будують новий храм. Зводять споруди на землях, подарованих ченцям Войцехом Макухом, який був гончарем. Храм був присвячений цікавій події – зустрічі Богородиці зі своєю тіткою Єлизаветою. Розташований він був також поблизу міських мурів і роковою для нього стала облога Львова Богданом Хмельницьким у 1648 році. Під час штурму міста будівля храму згоріла.

У 1727 році будують новий бароковий храм на цьому ж місці. Монастир існує ще 150 років. Коли Галичина стає частиною Австрійської імперії, нова влада проводить реформу. Якщо монастир, на її думку, не виконував важливої суспільної ролі, його закривали. Монастир кармелітів взутих у 1784 році був ліквідований.

Згодом у будівлях цього монастиря відкрили фабрику шовкових тканин, яка доволі швидко збанкрутувала. Потім тут знаходились казарми, а на початку ХІХ століття відкрили в’язницю. У 1876 році храм частково розберуть.

«Втім, його залишки і зараз є у дворі 19-го навчального корпусу. Справжнім дивом є те, що зберіглася одна з стін храму з фресками. Це унікальний факт і унікальне місце, де у Львові зовні на будинку збереглися фрески. Аутентичні фрески ХVІІІ століття, – наголошує Андрій Павлишин. – Власне внутрішня стіна храму, збудованого у 1727 році, є зовнішньою стороною будівлі монастиря. До цієї стіни прибудовані кельї монахів. Це будівлі ХVІІ-ХVІІІ століття, які збереглися. Келії мають ознаки ренесансу, оздоблення вікон вказує, що це дуже давня будівля. Фрески знайшли і в кельях монахів».

Отже, на місці старого монастиря, де частково були збережені кельї і одна стіна храму, відомий архітектор Юліан Октавіан Захарієвич зводить будинок суду – Вищого крайового суду Королівства Галичини і Володимирії.

«Втім, ця будівля простоїть зовсім недовго – лише 15 років. З часом вона, мабуть, вже не відповідала потребам великого регіону. І виникла потреба у новій», – резюмує Андрій Павлишин.

Найгучніші судові процеси – від засудження Іван Франка до Ріти Горгон

Нинішню монументальну будівлю, тоді – Вищого крайового суду Галичини, на цьому місці в 1891-1895 зводить архітектор Франциск Сковрон. Будівля, яку ще називали «Палацем Справедливості», збудована у стилі історизму, з використанням форм неоренесансу, необароко.

«Що цікаво, Франциск Сковрон є автором будівель суду в Івано-Франківську та Чернівцях, які були збудовані пізніше», – зазначає Андрій Павлишин.

Оздоблював будівлю суду відомий скульптор Леонард Марконі. Разом з відомим скульптором Антонієм Попелем вони прикрасили фасад. На аттику є скульптура, яка символізує Правосуддя.

Але повернемося до будівлі Суду, зведеної ще Захарієвичем. Поруч з цією будівлею була в’язниця. Умови утримання в’язнів там вважали найгіршими серед усіх тогочасних львівських тюрем. Саме в тій в’язниці відбував покарання Іван Франко. Він провів в ній дев’ять місяців у 1877 -1878 роках.

Оскільки на тому місці колись був монастир Кармелітів, то в’язницю називали кармеліцькою. Франко згадував жахливі умови перебування. Тюрма була дуже волога, темна. Це був один з найважчих періодів його життя, як він згодом описував його у своїй творчості.

«Вже у сучасній будівлі Вищого крайового суду Галичини відбувалися суди над багатьма українськими діячами. Зокрема, над Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. У міжвоєнний період тут відбувалися суди над визначними діячами українського національного руху – 18-річним членом ОУН Миколою Лемиком, який у 1933 році здійснив політичне вбивство комісара консульства радянського союзу у Львові Олексія Майлова».

В цьому ж приміщенні у травні-червні 1936 році відбувався так званий львівський процес. Це був політичний судовий процес над 23 членами ОУН. Серед засуджених були Степан Бандера, якому тоді було 27 років, 29-річний Роман Шухевич, 22-річна студентка Львівської політехніки Катерина Зарицька та їхні побратими – майже весь Крайовий Провід ОУН.

«Тут же у 1930-х роках відбувся найгучніший судовий процес міжвоєнної Польщі, – інтригує Андрій Павлишин. – Ріта Горгон була звинувачена у вбивстві доньки підліткового віку Генріка Заремби, в домі якого вона працювала гувернанткою, і з яким була у близьких стосунках. Це був непростий процес, бо Ріта мала дітей від господаря дому. Про цю справу писали усі газети міжвоєнної Польщі, за розглядом цієї резонансної справи слідкували в Центральній і Східній Європі».

Спочатку Ріту Горгон засудили на смерть, потім на вісім років ув'язнення, а у 1939 звільнили за амністією у зв'язку з початком війни. У 1977 році поляки зняли художній фільм «Справа Горгоновей» з Евою Далковською в головній ролі.

«В ці історичні дзеркала дивилися усі засуджені – і Бандера, і Горгонова»

Крім головного входу до Вищого крайового суду Королівства Галичини і Володимирії був ще окремий північний вхід, ближчий до нинішнього пам’ятника королю Данилу. Вхід був призначений лише для працівників Суду.

«У цьому вестибюлі містилися дзеркала, – розповідає Андрій Павлишин. – Одне з них було перенесено після Другої світової війни до головного корпусу Львівської політехніки. А друге дзеркало, оригінальне і автентичне, йому понад століття, і досі зберігається на третьому поверсі цього навчального корпусу. Це дуже цікавий момент. Бо в ці дзеркала дивилися усі засуджені – і Бандера, і Горгонова та багато інших відомих людей. Насправді, це історичні дзеркала».

Окрасою будівлі є відреставрована судова зала. Вона справляє сильне враження, бо власне там відбувалися судові засідання.

«Цікаво, що на судові засідання можна було прийти стороннім, – розповідає Андрій Павлишин. – Там був спеціальний балкон з місцями для відвідувачів. Це дуже дивно зараз виглядає, але в той час до суду ходили майже, як в театр. На розгляд судових справ».

Цікаво, що мистецькі витвори відомих скульпторів, що прикрашають будівлю, і досі таять нерозгадані алегорії.

«Ми знаємо, що цю жіночу скульптуру, що у вестибюлі, виконав Антоній Попель, – зазначає Андрій Павлишин. – Але ми не знаємо точно, хто це. Що це за богиня? Одні дослідники вважають, що це богиня справедливості – Феміда, інші припускають, що це скульптура Немезиди – богині, яка слідкує за виконанням кари, яка переслідує тих, хто вчинив злочин і втікає від правосуддя».

Скульптура стоїть у північному вході, яким заходили судді.

«Коли судді заходили через цей вхід, і піднімалися стрімкими сходами вгору, над ними височила двометрова постать з карарського мармуру цієї богині, яка уважно дивилася їм в очі. Це мало справляти незабутнє враження, – вважає Андрій Павлишин. – Це неймовірна робота Антонія Попеля, і дуже шкода, що її не можуть побачити багато людей».

До праці над оздобленням будівлі Антоній Попель залучив свого брата Тадеуша Попеля, який створив розписи кабінету судді.

«Ця кімната унікальна своїм розписом стелі, – зазначає Андрій Павлишин. – Там на плафоні стелі зображена богиня Правосуддя, і біля неї палає великий жертовник: їй приносять жертву, сподіваючись на прихильність та справедливість судових рішень. Унікальним для Львова є оздоблення стін. Збереглися справжні австрійські шпалери. З позолотою. Збережене оздоблення дверей. Є оригінальна фурнітура вікон. На жаль, не зберігся до нашого часу камін або п’єц, який прикрашав цю залу. Але загалом це рідкісний випадок, коли у Львові повністю збережений автентичний інтер’єр того історичного часу».

Наталя Меркулова

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.