Завідувачка Музею Шістдесятництва Олена Лодзинська дослідила і розповідає історію видатної родини Горинів.

Родина Горинів походить зі старовинного невеличкого села Кнісело на Львівщині. Перед ІІ світовою війною батько Микола Михайлович Горинь був головою місцевого товариства «Просвіта» й активістом ОУН. Він одружився зі Стефанією Данилівною Грек, яка була двоюрідною сестрою одного з керівників ОУН-УПА Миколи Лебедя. У 1930, 1936 та у 1945 роках у них народилися троє синів: Михайло, Богдан і Микола.

З приходом радянської влади батько мусив перейти у підпілля, а мати з дітьми лишалася в селі. Один з яскравих дитячих спогадів восьмирічного Богданка – як солдати з радянського гарнізону у них на подвір’ї варили кашу у великому казані, підкидаючи замість дров у вогонь знайдені на шкільному горищі українські книжки…

В кінці 1944 року до хати під’їхав запряжений двома конями віз, і солдати наказали терміново виходити з речами, бо родину переселяють до Сибіру. Вагітна Стефанія Данилівна вдягнула тепліше дітей, поспіхом зібрала одяг, борошно – не здивувалася, наче й чекала, що так буде. Коли віз пригальмував серед таких самих у центрі села, вона попросила молодшого Богданка тікати попід возами до родичів, а чотирнадцятирічного Михайла намовила на втечу в останньому селі перед містом Ходорів, куди їх везли на залізничну станцію. Тепер лишалося вберегти саму себе і ще ненароджене дитя. На заповненому людьми збірному пункті один з призначених на переселення старих чоловіків, що мав з собою столярні інструменти, допоміг Стефанії втекти, відкривши забиті цвяхами двері чорного ходу. Подолала пішки вісімнадцять кілометрів і, повернувшись до села, знайшла синів не у родичів, а у баби Катерини Телішевської, яка мешкала з дочкою Марією Худяк і двома внучками – Даркою і Оксаною. Але лишатися у рідному селі Стефанії було надто небезпечно, тож вона пішла у сусідні Ятвяги, де не тільки народила сина Миколу, а й відсвяткувала його хрестини серед партизан-повстанців, які разом з батьком прийшли з лісу… Так до кінця війни їхня родина переховувалася, а потім переїхали до Ходорова.

Родина Горинів. Стоять брати Михайло і Богдан, сидять мати і батько, між ними брат Микола. 1950 р. м.Ходорів

У Ходорові Богдан відвідував середню школу №1. Завести перший в житті щоденник для особистих записів його спонукала подія історичної ваги – 5 березня 1953 року помер Сталін! Про це Богдан Горинь згадує так: «Нас, учнів старших класів, зібрали на подвір’ї школи разом із класними керівниками і директор школи оголосив, що помер Йосиф Віссаріонович Сталін. Частина вчителів і учнів почали хлипати у риданнях, частина мовчки витирали з очей сльози. Я не плакав і бачив, як мене з ніг до голови зміряв пронизливим поглядом директор школи. Здавалося, він намагався проколоти своїм поглядом мою душу, але я витримав його погляд. Того дня він зненавидів мене, а я його. Уроків не було, нас відпустили додому. Я прибіг до хати і першими словами до мами:

• Сталін помер!

Мама відповіла:

• Здох, і слава Богу! А ти чому не на уроках?..»

Хіба ж могла вона шкодувати за тираном, за наказом якого вся материна рідня була вивезена до Казахстану, де й померли її батьки! Михайло в цей час жив у Львові – закінчував університет. Його слідами пішов і Богдан – наступного, 1954 року, він уже був першокурсником факультету української філології Львівського університету. Мав широке коло зацікавлень – вабили література, мистецтво, психологія; відвідував гурток мистецтва художнього читання і науковий літературно-критичний гурток. Стипендію витрачав на книжки… У вільний час – малював і не розлучався з папером і олівцями. В усьому радився з Михайлом, у листах обговорювали твори поетів і філософів, літературно-критичні статті і друковані видання, а Михайло бачив Богданове майбутнє у ролі літературного критика.

Студент Богдан Горинь

Університетськими друзями Богдана стали знайомий ще зі школи на три роки молодший Ігор Калинець, Михайло Косів, Геннадій Петров, Володимир Лучук, нещодавно звільнена з ув’язнення і реабілітована Ольга Мацелюх, її подруга Мирослава Зваричевська. Найближчим другом з тих часів став журналіст, а нині академік, Микола Ільницький. Темою дипломної роботи Богдан обрав психологію творчості, а його науковим керівником був професор Михайло Рудницький. Тоді ж спілкувався із аспірантом Дмитром Павличком, отримавши від нього з дарчим написом вже заборонену до продажу збірку поезій «Правда кличе!». І тоді ж, ще в університеті, але вже після блискучого захисту диплому, мав першу неприємну бесіду з працівниками спецвідділу – університетського КДБ.

У серпні 1959 року Богдан отримав посаду методиста у Будинку народної творчості у Львові і нове коло знайомств серед творчої інтелігенції. Через рік мав місячні курси підвищення кваліфікації працівників культури у Києві, потім був короткий час викладацької роботи у Львівській школі №7, аж поки доля привела його до Львівського Музею українського мистецтва.

Тим часом йшла «хрущовська відлига». Михайло, освітянин, у 1960-му переїхав до Львова, де вже у наступному році організував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці. За характером роботи він бував у Києві, де познайомився з Іваном Світличним та іншими членами Київського Клубу творчої молоді «Сучасник». У 1963 році київські шістдесятники приїхали у гості до Львова, щоби разом здійснити подорож у гори. Та приймав їх не Михайло, а молодший брат Богдан. Бо у Михайла на той час був інший клопіт:

– Я вирішив одружитися… З Ольгою. Що ти думаєш з цього приводу? – запитав він брата.

– Раз вирішив, то вже нема що думати. Коли має бути весілля?

– Про це ще поговоримо. Добре було б, якщо б ти зайшов до Ольги, запитав про її плани…

І Богдан, виконуючи обіцянку, пішов до братової нареченої, з якою вже досить давно був знайомий і знав, що вона мешкає у напівпідвальному помешканні на вулиці Ломоносова. Грюкав у двері, але йому ніхто не відчинив, заглянув у вікно – і побачив чоловічі ноги! Навіть не знав, як про це сказати Михайлові, а той же допитується:

– Говори!..

– Вона мене не пустила до хати, хоча була в хаті.

– Як знаєш, що була?

– Була, причому не сама. Через вікно я побачив ноги якогось чоловіка, що лежав на тапчані.

Михайло розреготався:

– Так то ж були мої ноги!

Ольга Мацелюх була одноліткою Михайла з с.Цетулі на Яворівщині, у 1952 році її заарештували за участь у визвольній боротьбі УПА, засудили до концтабору на 25 років, але після смерті Сталіна, у 1956-му її повністю реабілітували, навіть дозволивши вступити до Львівського університету на українську філологію, де вони й познайомилися з Богданом.

Весілля Михайла та Ольги святкували у батьків молодого у Ходорові 15 вересня 1963 р.

Ольга Мацелюх і Михайло Горинь в день одруження

з братом Богданом і батьком. 15 вересня 1963 р.

У травні 1962 року до Львова, після демонстрації фільму «Повість полум’яних літ» з Миколою Вінграновським у головній ролі, прибули літературний критик Іван Дзюба, поет Іван Драч і сам Микола Вінграновський. Вони провели ряд творчих зустрічей, які сколихнули львівську громадськість. До слова, всі троє киян за той приїзд зустріли у Львові свою долю – супутниць на все життя.

Влітку того ж року з Києва до Львова приїжджали режисер Ігор Грабовський та молоді письменники Валерій Шевчук та Володимир Дрозд. В кінці вересня завітав актор і режисер Іван Миколайчук. Богдан Горинь, будучи учасником майже всіх громадських подій міста – чи то у Спілці письменників, чи то у редакції львівської телестудії, чи то на своєму робочому місці у Музеї українського мистецтва – був знайомий і товаришував з ними усіма. Так само він був знайомий і листувався з Іваном Світличним, надсилаючи на його прохання знайдені ним у Львові книжки. Доказом того – лист Івана Світличного від 13 листопада 1962 р., опублікований Богданом Горинем:

«Щиро дякую за книги. В.П’янов сказав, що ти маєш скоро приїхати в Київ. Гадаю, ми побачимося? Якщо тобі буде зручно, в мене можна й зупинитися – я був би радий познайомитися з тобою ближче…»

Коли Богдан Горинь виступав у Львівській організації Спілки письменників на запрошення Ростислава Братуня зі своєю доповіддю про психологію художньої творчості, його почув київський візитер, головний редактор Держлітвидаву Роман Чумак. Після цього Богданові надійшло з Києва запрошення виступити у Київському будинку літераторів 20 листопада 1962 р. У той день він познайомився з Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком і ближче з Іваном Світличним. А в березні 1963 року до Львова прибув Лесь Танюк з Аллою Горською, готуючи до постановки на Львівській сцені театру ім. М.Заньковецької п’єсу репресованого режисера Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Літературна студія Львівського університету організувала зустріч з Лесем Танюком, але одразу ж пішли чутки, що прем’єру заборонять…

У травні Богдан Горинь у складі української делегації брав участь у ІV всесоюзній нараді молодих письменників у Москві, а напередодні мав гарні зустрічі в Києві з родиною Світличних та іншими київськими шістдесятниками. Одразу після Московської наради відбувся літературний семінар в Одесі, під час якого Богдан Горинь познайомився і потоваришував з Василем Стусом.

А 30 червня 1963 року до Львова нагрянули тріо Світличних – Іван з дружиною Льолею і сестрою Надійкою. Саме у той день до Львова з Москви навідався й Іван Драч. Друзі відвідали Музей українського мистецтва, майстерню скульпторки Теодозії Бриж та її чоловіка Євгена Безніска, зустрічалися з художницею Софією Караффою-Корбут, а після прибуття ще групи киян, вирушили у похід в Карпати…

Богдан Горинь, Анатолій Зубок, Галина Возна та Іван Світличний

Під час подорожі у Карпати, 1963 р. Фото Надії Світличної.

Ось так, в тісному контакті з київським Клубом творчої молоді «Сучасник», у 1962 році виник Львівський клуб «Пролісок», проте лише у квітні 1963 року газета «Ленінська молодь» коротко розповіла про діяльність клубу, а у вересні про створення КТМ «Пролісок» повідомив журнал «Вітчизна» у рубриці «День за днем».

Приміщення вони мали по вулиці Дарвіна, 2. Активними членами Клубу були подружжя поетів Ігор та Ірина Калинці, художники Стефанія Шабатура, Софія Караффа-Корбут, Теодозія Бриж і Євген Безніско, історик Іван Гель та ін. Подружжя Калинців розшукали на старому Львівському цвинтарі могилу поета Богдана-Ігоря Антонича і у Клубі провели присвячений йому вечір. Захищали від руйнування могили Січових стрільців, обмінювалися «самвидавом», провели заходи, присвячені Василю Симоненку, Олександру Довженку та інші.

У вхідних дверях найманого помешкання Богдана Гориня була щілина для листів, куди кидали листи і записки – дуже часто з проханням гідно зустріти гостей з Києва, Харкова, Сум, Одеси чи Житомира. Восени 1963-го Богдану Гориню знов трапилася нагода відвідати Київ, у той раз на Уманській у Світличного він зустрів Василя Симоненка. З ним була довга відверта розмова, разом відвідали Бориса Антоненка-Давидовича, зустрілися з Михайлом Осадчим… А після смерті поета активізувалася робота з виготовлення і поширення «самвидаву» – неспотворені цензурою поезії Василя Симоненка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, фотокопії щоденника Симоненка, відкриті листи, зрештою – стаття «З приводу процесу над Погружальським» про підпал Центральної наукової бібліотеки в Києві у травні 1964 року. Після роботи Богдан заходив на головну пошту за листами «до запитання». І не було такого дня, щоб хтось не написав: Геннадій Петров, Іван Світличний, Надійка Світлична, Світлана Йовенко, Омелян Мазурик з Варшави, Орест Зілинський з Праги, листи з редакцій різних газет і журналів.

У цей період Богдан Горинь став кандидатом у члени Львівської організації Спілки художників УРСР. 23 грудня 1964 року газета «Вільна Україна» надрукувала його статтю «Сучасна львівська скульптура», після чого автора запросили виступити з цією темою на радіо. Ту радіопередачу почув художник і викладач Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва Василь Любчик, у 1950-х роках причетний до знищення з ідеологічних причин кількох тисяч надзвичайно цінних мистецьких творів у Музеї українського мистецтва. В.Любчик ініціював публічне обговорення статті і виступу Богдана Гориня на радіо у Спілці художників, де прозвучало багато нищівної критики з ідеологічних мотивів. Ситуація ставала загрозливою, але попри реальну перспективу звільнення, Богдан продовжував працювати над книгою про опального скульптора Івана Северу, а вільний час присвячував «самвидаву».

Передрук «самвидавних» матеріалів на друкарській машинці під копірку займав багато часу і був малопродуктивним. Богдан мріяв про підпільну друкарню. З 1963 року він був знайомий з молодим житомирським письменником Анатолієм Шевчуком, братом Валерія Шевчука. Анатолій працював лінотипістом і з радістю погодився допомогти. Друзям вдалося зробити тираж збірки заборонених віршів Василя Симоненка, видати вірш С.Тельнюка «Забувайте українську мову» та вірш Д.Павличка «Коли умер кривавий Торквемада». Але спроба розмножити статтю «З приводу процесу над Погружальським» про підпал Центральної наукової бібліотеки виявилася невдалою…

Тим часом в приміщенні Львівської державної наукової бібліотеки знайшли вкладений у книжку «самвидав», що стало приводом для початку політичних арештів.

24 серпня у Львові були заарештовані студент-історик Іван Гель, літературний редактор Мирослава Зваричевська, конструктор-модельєр Ярослава Менкуш; 25 серпня – у Києві інженер Ївга Кузнецова; 27-го – львів’яи Михайло Косів і Михайло Осадчий, Ігор Герета з Тернополя; 28-го арештували по дорозі з Тисмениці лікаря Ярослава Геврича, у Франківську – Опанаса Заливаху, у Києві Олександра Мартиненка та Івана Русина; 30 серпня на 18 місяців затримали Івана Світличного; 1 вересня заарештували у Луцьку Валентина Мороза і Дмитра Іващенка; 4 вересня – у Феодосії Михайла Масютка; 13 листопада в Одесі – Святослава Караванського, 23 травня 1966 року у Житомирі – Анатолія Шевчука…

У серпні 1965 року Михайло і Ольга Горині були в Криму, де гостювали у Феодосії на запрошення Михайла Масютка. 23 серпня вони заїхали у Планерське (нині Коктебель). Там разом з Романом Іваничуком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком і його дружиною Богданою піднялися на гору Кара-Даг, розмовляючи на різні теми щодо актуальних проблем українського життя, мови й культури. Очевидно, вже там вони всі були під спостереженням. 26 серпня на зворотньому шляху Михайла і Ольгу зняли з поїзда, посадили в різні машини та повезли до Львова, у слідчий ізолятор управління КГБ на тодішню вулицю Миру, 1. Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти, а за Михайлом тюремна брама закрилася на шість років. Його звинуватили в антирадянської агітації і пропаганді. На закритому засіданні Львівського обласного суду 18 квітня 1966 року його засудили на 6 років таборів суворого режиму.

У той же день 26 серпня, повертаючись з обіду до робочого місця в Музеї українського мистецтва, був затриманий Богдан Горинь. Спочатку його також завезли до тюрми на вул. Миру,1 (колишня Лонцького, тепер С.Бандери), а звідти до його помешкання, де був проведений обшук і вилучення книжок і паперів. Обшук тривав до ранку і закінчився арештом. Тоді ж, 27 серпня відбувся обшук у помешканні батьків у Ходорові. Ось уривок спогаду Богдана Гориня про перебування у слідчому ізоляторі:

«…Годують погано, але треба їсти. Подали на обід кашу-перловку… привчене до спостережень око раптом помітило незвичної форми набагато світліші «перлинки». Придивився ближче, а це звичайні черв’ячки… Кличу начальника ізолятора майора Мигальова… Наступного ранку відчинилися дверцята «кормушки» і камеру наповнив голос медсестри Каті: «Можете успокоиться. Главный врач заверил меня, что вареные черви абсолютно не вредные…»[5]

На допитах дошукувалися про шляхи надходження і кругообігу «самвидаву» – найбільше «З приводу процесу над Погружальським» і «Стан і завдання українського визвольного руху».

19 січня 1966 року заарештованих братів Горинів повезли як свідків у Луцьк на суд над Валентином Морозом та Дмитром Іващенком; у березні відбувся суд над Іваном Гелем та Ярославою Менкуш, а 6 квітня обвинувальний висновок вручили братам Гориням. В одній справі з ними йшли Мирослава Зваричевська та Михайло Осадчий. 14-15 квітня відбувалися судові засідання. Серед інших свідків на суд був викликаний Вячеслав Чорновіл, але від дачі показів відмовився на тій підставі, що судовий процес закритий, а виходячи з зали, ще й кинув підсудним квіти. Під будівлю суду 15 квітня приїхали з Києва Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Холодний, які при виводі з будинку заарештованих кидали їм квіти і скандували «Слава!» Наступного дня до них долучився Іван Дзюба…

За вироком суду Михайло Горинь отримав 6 років таборів суворого режиму, Богдан Горинь – 3 роки, Михайло Осадчий – 2 роки, а Мирослава Зваричевська – 8 місяців (вже відбутих під час слідства). До протоколу судового засідання було додано клопотання групи Львівських письменників (Ірина Вільде, Яків Стецюк, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Володимир Гжицький, Роман Лубківський, Степан Трофимук і скульптор Еммануїл Мисько) видати їм на поруки Богдана Гориня, що дало Богданові привід звернутися до касаційного суду. Писав скаргу і брат Михайло. Проте вироку це не змінило. До кінця 1966 року різного роду репресій за зв’язки з засудженими зазнали близько 60-ти осіб, серед яких і дружина Михайла Гориня Ольга – вона була звільнена з роботи у Львівському Будинку вчителя.

25 червня Богдана Гориня на півтора місяці перевели до Житомирської тюрми (там йшло слідство над Анатолієм Шевчуком), потім київський ізолятор, далі – Харків і дорога до Мордовії: ст.Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4. У таборі його вже чекали друзі Опанас Заливаха, Іван Гель, Михайло Осадчий, Ярослав Геврич. А ще в цьому таборі були Левко Лук’яненко, Данило Шумук, Василь Левкович… Найшанованішим політв’язнем табору був 25-тирічник Михайло Сорока, з сином якого Богдан Горинь був трохи знайомий у Львові. Для підтримки фізичної форми і духу пан Михайло порадив Богданові заняття йогою і подарував два зошити своїх конспектів з цієї теми. До того ж табору на початку грудня привезли й Анатолія Шевчука.

В’язень мав право написати лише два листа на місяць, але на отримання ним кореспонденції обмежень не було. Крім рідних, Богдану Гориню писали Галина Севрук, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Ірина Калинець, Оксана Сенатович…

«10 лютого 1967 року концтабірні друзі зібрались у роздягальні, де висіли наші бушлати, щоб привітати мене з днем народження. До українського коша приєдналися представники Литви, Латвії, Грузії, Вірменії. Я отримав у подарунок багато книг різними мовами… Книжкові подарунки вручили мені Іван Гель, Опанас Заливаха, Василь Підгородецький, а також незнайомі мені в’язні. Альбом «Ян Райніс» від імені латвійської громади подарував Кнут Скуєнієкс. На моє ім’я прийшло кілька телеграм і поштових карток – вітали рідні й друзі…»

У березні 1967 року українські політв’язні табору вирішили відсвяткувати день народження Тараса Шевченка. Богдан Горинь з пам’яті написав текст доповіді, в’язні-двадцятип’ятирічники з ОУН-УПА надали вишиті рушники, а Опанас Заливаха на двох склеєних аркушах паперу намалював невеликий портрет Т.Шевченка у профіль з кетягом калини знизу і цифрами «1814-1967». Свято вирішили провести в альтанці посеред табірної території, пильнуючи по черзі, чи не йдуть концтабірні наглядачі.

«Присутні з подивом оглядали альтанку. У центрі, навпроти входу – виконаний Опанасом Заливахою портрет Шевченка, обрамлений вишитим рушником. Ще два рушники по боках альтанки. Відкрив урочисте дійство Опанас Заливаха. Сказав кілька зворушливих думок про Шевченка, який живе в серці кожного українця, і надав слово мені. Я оглянув присутніх. В очі впало, що було кілька представників від національних громад: від грузинської – брати Кобалія, від латиської – Кнут Скуєнієкс, були представники від Естонії, Литви. Несподіванкою для мене була присутність представника від росіян – Андрія Синявського…». Після звільнення Богданові Гориню вдалося вивезти на волю і зберегти не тільки текст власної доповіді, але і намальований Заливахою портрет Шевченка. Знайшов він і час, щоби написати грунтовну рецензію на збірочку тюремної лірики Михайла Осадчого під назвою, взятою з його вірша «І я тобі свій дух причалю…».

Ціла детективна історія розгорнулась навколо в’язничної епопеї Левка Лук’яненка та його друзів. За межами табору про «справу юристів» ніхто не мав достовірної інформації, бо їх судили закритим судом. Проте, ходили чутки про смертний вирок Левку Лук’яненку, тож можна собі уявити радість Богдана Гориня, коли він зустрів у таборі Левка Григоровича живим! Богдан розпитував його про подробиці справи, а коли Лук’яненка перевели до іншого табору, а на його місце прислали його посправника Івана Кандибу, то мав нагоду поспілкуватися і з ним. Зібрані матеріали вдалося передати на волю Івану Світличному, який написав передмову, і впорядкована ним книжка «Українські юристи під судом КГБ» вийшла за кордоном.

27 серпня 1968 року Богдана Гориня звільнили, через пару днів він приїхав до Ходорова. Єдиним місцем, куди Богдана Гориня взяли на роботу, була посада теслі у будівельному управлінні «Роздолпромстрой» – насправді довелося бетонувати відстійники цукроварні у Ходорові, тож через стан здоров’я був переведений у нічні сторожі, а потім знову у підсобники на будівництві, звідки був змушений звільнитися у серпні 1970 р. Тоді ж пощастило влаштуватися на посаду завідувача читальним залом бібліотеки тої ж таки Ходорівської цукроварні. Відновив спілкування з львівськими та київськими друзями, був у постійному листовному спілкуванні з табірними побратимами, а передовсім, з братом Михайлом. Проте весь час відчував себе під щільним «ковпаком» КДБ.

«…За мною стежили грубо й нахабно. На горищі поставили магнітофон, діти залізли туди, зняли з магнітофона дві великого розміру бобіни, розраховані на багатогодинне записування, розмотали кілометрову стрічку й тягали подвір’ям. Твердо вирішив звільнитися…»

Потім так само недовго працював муляром у львівській будівельній конторі. Брат Михайло Горинь повернувся додому в кінці серпня 1971 р. Мусив шукати роботу – знайомі допомогли влаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату на Рівненщині, але ж родина мешкала у Львові… Закінчив курси кочегарів і протягом 1972-77 років працював кочегаром у котельнях Львова.

Михайло та Ольга з донечкою Оксаною, батьки

і Богдан Горині, Різдво 1972 р.

Тим часом відбулися політичні арешти 1972 року, і Богдана Гориня притягали як свідка у справі Ірини Калинець, а згодом і у справі Івана Світличного. У серпні 1972 р. Богдан Горинь був зарахований на роботу муляром 2 розряду у Львівську міжобласну науково-реставраційну майстерню та поїхав на реставрацію Мукачівського замку. Проте невипадковий «нещасний випадок» на високому риштуванні, який міг закінчитися трагічно, призвів до втрати і цієї роботи…

«…стабільність у моє життя внесли зустрічі з односільчанкою Оксаною Худяк, яку знав ще з дитячого садочка… З Оксаною час від часу бачився, коли вона влаштувалася на працю у Львівській дитячій лікарні й мешкала на околиці Львова у будинку свого вуйка. Мене притягували її великі, дещо тужливі очі, стриманість у розмові, непоказна глибока душевність… 10 січня 1973 р., на день народження Оксани, занесли заяву в загс… У хаті батьків у Ходорові повінчав нас греко-католицький священик, що перебував у підпіллі…»

Весільне фото Богдана Гориня і Оксани Худяк

Після одруження Богдан Горинь отримав львівську прописку у дружини, але не право на працю за фахом. Короткий час працював на заводі «Хімреактив», закінчив курси кочегарів і влаштувався на роботу одразу у двох котельнях. Аж поки радянська група «Міжнародна амністія» не доповіла іноземним журналістам про переслідування інакодумців та конкретно про заборону працювати за фахом колишнім політв’язням братам Гориням.

Наприкінці вересня 1976 р. Богдан Горинь був прийнятий на посаду старшого наукового співробітника до Львівської картинної галереї і працював там до 1989 року. Одночасно із дозволом брату Богдану повернутися до фахової праці, влаштувався психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп» Михайло Горинь.

Після заснування Московської Гельсінської групи (1975 р.) у серпні1976 р. до Львова приїжджав її засновник Юрій Орлов, а слідом за ним на початку вересня приїхали Олександр Гінзбург і Валентин Турчин. Вони зустрічалися з обома братами Горинями, обговорювали можливість гельсінського руху на Україні, але брати в ньому безпосередню участь колишнім політв’язням не радили. Керівником створеної 9 листопада 1976 р. Української Гельсінської групи став Микола Руденко. Михайло Горинь був у курсі всіх подій, брав участь у виробленні основоположних документів УГГ, проте лишився її неоголошеним членом. Після арештів засновників УГГ він узяв на себе видання її Інформаційного бюлетеня і підготував №№ 4-7.

Арешти членів Української Гельсінської групи відбувалися з лютого 1977 р., коли були заарештовані Микола Руденко і Олекса Тихий, у квітні Микола Матусевич і Мирослав Маринович, у грудні Петро Вінс і Левко Лук’яненко. Впродовж 1978-1981 років були заарештовані усі члени-засновники УГГ. Проте, на відміну від Московської, Група про свій розпуск не оголошувала, більше того, про свою приналежність до неї заявляли політв’язні у таборах.

Упродовж 1981 року в помешканні родини Михайла Гориня було шість обшуків. 3 листопада 1981 р. його заарештували вдруге. Попри оголошене голодування та пов'язаний із цим серцевий напад, 25 червня 1982 р. Михайло Горинь був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. І там, у найстрашнішому з радянських концтаборів, у листопаді 1982 р. Михайло Горинь заявив про свій вступ до Української Гельсінської Групи. Там він обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, а згодом написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, а також про Василя Стуса.

2 липня 1987 р. у зв’язку з політикою перебудови Михайло Горинь був звільнений. Він одразу повернувся до політики і разом з В’ячеславом Чорноволом зайнявся відновленням випуску машинописного журналу «Український вісник», який став органом Української Гельсінської групи. До роботи над журналом долучився і Богдан Горинь. 30 грудня 1987 року до складу УГГ увійшла редакційна колегія «Вісника»: Богдан Горинь, Віталій Шевченко, Павло Скочок, Степан Сапеляк, Василь Барладяну і Микола Муратов. Їм активно допомагали Олесь Шевченко, Орина Сокульська та інші.

Водночас, політика гласності в СРСР спричинила до різкого зростання народної цікавості до правдивої історії і, відповідно, зростання протестних настроїв у державі. Цей стихійний протест треба було спрямувати у річище боротьби за відновлення Української держави. Випробувані і загартовані таборами члени Української Гельсінської групи стали лідерами громадської думки, готовими очолити нові українські політичні партії, громадські організації, товариства, клуби тощо. В’ячеслав Чорновіл, і брати Горині виробили «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки» (значно ширшої організації) на основі УГГ і оприлюднили її 7 липня 1988 р. на мітингу біля пам’ятника І.Франку у Львові. Богдан Горинь став головою Львівської організації УГС.

Він організовує численні мітинги і вуличні акції протесту у Львові, виступає на мітингах у Києві, бере участь у міжнародній конференції демократичних сил у Ризі, виступає на Фестивалі української пісні, музики й танцю у Сопоті в Польщі, очолює жорстко розігнаний конаючою радянською владою Львівський мітинг з нагоди 50-річчя пакту Молотова-Ріббентропа, організовує Ланцюг єднання у Львівській області у січні 1990 року…

Богдан Горинь на трасі «Ланцюга єдності»,

21 січня 1990 р.

Водночас, попри інтенсивну і напружену громадську діяльність Богдан Горинь з січня 1990 року працював науковим співробітником Львівського історичного музею.

У квітні1990 року Українська Гельсінська Спілка була реорганізована в Українську Республіканську партію, і Богдана Гориня обирають головою Львівської обласної організації УРП. З березня 1990 року до квітня 1998 року він був Народним депутатом України 1-го і 2-го скликань. Як Народний депутат очолював парламентські делегації на сесіях і семінарах в Раді Європи та Північноатлантичній асамблеї, був членом Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. У 1994-96 роках очолював Інститут досліджень діаспори. Крім цього, Богдан Горинь був членом Великої ради Народного Руху України і членом ради Товариства української мови.

Богдан Миколайович нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеню (27.06.1997), «За заслуги» ІІ ступеню (9.02.2001) та Ярослава Мудрого V ступеню (26.11 2005).

Політичну діяльність Богдан Миколайович поєднує з науковою і публіцистичною. З середини 1990-х років він написав і опублікував низку мистецтвознавчих досліджень і публіцистичних творів – «На шляху в Європу» (1994), «Опанас Заливаха. Вибір шляху» (1995), «У пошуках берега» (1996), «Туга Віктора Цимбала» (2005), «Не тільки про себе» (2008), «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» (2013), «Святослав Гординський на тлі доби» (2019). За есе-колаж «Святослав Гординський…» Богдан Горинь отримав Шевченківську премію у номінації «Публіцистика, журналістика».

А нещодавно, у 2024 році він презентував нове двокнижжя «Під ковпаком окупантів», за яке став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Слабошпицького.

Текст: Олена Лодзинська

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.