Це друга частина розмови з Олександром Фільцом, першу — про психічний стан українців на п'ятому році війни читайте за посиланням.

Рік тому в Україні ухвалили закон «Про систему охорони психічного здоров’я». Як пацієнту зрозуміти, до кого звертатися і як перевірити кваліфікацію фахівця?

Психіатрію, психотерапію і те, чим я займався більшість життя важко чіткого і ясно окреслити. Це умоглядна річ. Регулювання державних питань психіатрії в світі більш-менш стандартизоване, бо вона відноситься до медичних дисциплін. Душа почала вивіюватися з психіатрії, її щораз менше. Сьогодні це радше біологічно орієнтована медична дисципліна. Завдяки сучасним технологіям (як-от транскраніальна магнітна стимуляція та інструменти візуалізації мозку) і медикаментам вона піддається чітким критеріям оцінки та є стандартизованою в усьому світі.

Критерії важких розладів також зрозумілі: якщо людина втрачає контроль над собою і становить небезпеку для себе чи оточення, вона підлягає соціальним обмеженням. У цій площині законодавство працює доволі однозначно.

Проте існує інша частина – пограничний, м'який спектр: особистісні проблеми, викривлення поведінки, тривожні та соматизовані розлади, коли замість емоційної тривоги людина відчуває фізичний біль. Ця сфера сьогодні переважно належить до компетенції психотерапевтів та клінічних психологів.

І тут ми стикаємося з центральною проблемою психіатрії ще з 1801 року: де закінчується нормальне психологічне функціонування і починається патологія? Українське законодавство, як і закони інших країн, спираючись на політику ВООЗ, має профілактичний акцент: мета фахівців – повернути людину в поле здоров'я. Але для того, щоб це регулювати, критично важливо вміти визначати цю межу.

Усі ми переживаємо життєві кризи. Коли людина йде з ними до звичайного психолога, виникає нюанс: класична психологія досліджує саме нормальне психічне життя. Якщо фахівець не має спеціальної клінічної освіти, він може не розгледіти, що за фасадом типової особистісної проблеми ховається серйозне відхилення. У такому разі його робота – звичайні розмови з пацієнтом – може не лише не допомогти, а й погіршити стан людини, оскільки психолог не розпізнає розладнаних компонентів її переживань.

Чи є якісь стандартні тестування для психологів, щоб зрозуміти, що людину варто відправити на консультацію до психіатра?

Ще років 10 тому їх була повноводна річка, зараз їх море, на кожну мініпроблему можна знайти по два-три.

Тобто психолог вибирає, який тест запропонувати людині, що прийшла до нього?

Але треба ще зрозуміти, який саме тест дати, щоб його провести. До прикладу, ви приходите до лікаря і кажете, що вам щось недобре. Він просить вас розповісти, що недобре. Кажете, що іноді втомлені, голова болить, слабість, не хочеться нічого робити. І лікар – медик за базовою освітою, та за спеціальністю гематолог – пропонує зробити аналізи крові. І за результатами каже, що з аналізами щось трошки не так, тож напевно ваші симптоми від цього. Поправили це трошки, але ви досі відчуваєте ті ж симптоми. Тож ви йдете до іншого лікаря – кардіолога чи загального терапевта, а він радить зробити МРТ легенів.

Ви про те, що кожен фахівець вузько на чомусь спеціалізується.

Фахівець для того, щоб вибрати інструмент обстеження. Він ще мусить зорієнтуватися, який інструмент дати. Звичайно, я можу бути психологом. Прийде до мене пацієнт, ми з ним поговоримо. Я не дуже розумію, що з ним. Але ж є тести, може з них щось вийде і я зорієнтуюсь. Кажу йому: «Щоб не помилитись даю вам додому заповнити самоопитувальники, щоб ми не тратили час. Можна навіть в інтернеті, вони там всі є. Які? Для початку 16 різних тестів, далі ми зорієнтуємося». Це ж не метод, не робота, правда?

Мусимо людей не дуже лякати, бо подумають, що всі психологи не розбираються. Все ж закон каже, що психологи, психотерапевти мають проходити сертифікацію.

У законі мовиться, що треба звертатися до фахівців.

То все ж таки, як відрізнити фахівця від не фахівця?

Зараз до фахівців в пограничному полі ми відносимо клінічних психологів. Тих, в систему розуміння природи речей яких закладено принцип, що є межа між нормою і патологією, а те, що виходить за межі норми може бути відхиленням. Це і називається клінічною оцінкою, бо клініка стосується певних відхилень.

Чи обов’язкова медична освіта для клінічного психолога?

Клінічні психологи мають базову психологічну освіту та спеціалізацію (в університетах чи медуніверситетах, часто на кафедрах психіатрії). Їхнє головне завдання – засвоїти ази розпізнавання відхилень і чітко бачити межу між нормою та патологією.

Психотерапевти, на відміну від них, оцінюють стан людини через власну, психотерапевтичну призму. Наприклад, фокусуються на проблемах із регуляцією емоцій чи імпульсивністю. Це психологічна кваліфікація функцій, а не клінічний діагноз. Проте сьогодні законодавство багатьох країн та страхові компанії вимагають від психотерапевтів базових знань і психіатричної діагностики, щоб не пропустити серйозної біди. Тобто сучасний фахівець мусить мати подвійну орієнтацію.

В ідеалі все звучить просто, але між психіатрією та психотерапією є фундаментальна різниця в розумінні природи розладів. Психіатрія вважає, що психічне порушення, навіть легке, якісно відрізняється від норми. Це новий стан переживання, якого в нормальному житті просто немає. Психотерапія, починаючи з Фройда, розглядає відхилення лише як кількісне викривлення звичайного процесу.

Якщо вам реально погрожують, ви починаєте підозрювати оточуючих. За Фройдом, це нормальна реакція, просто кількісно загострена (як маячення, але з реальною причиною). Психіатрія ж каже: якщо ви починаєте безпідставно підозрювати і перевіряти всіх підряд – це вже патологія, якісно інший, неправильний стан, зумовлений внутрішнім відчуттям небезпеки, а не реальними фактами.

З 1970-х років ці сфери розділилися: психіатрія пішла в біологію, психотерапія – у психологічне лікування. Це породило небезпеку: психотерапевт може роками лікувати важку тривогу розмовами, недооцінюючи глибину розладу, тоді як психіатр міг би вирішити проблему за два місяці сучасними ліками. Звісно, буває і навпаки.

Саме тому роботу психотерапевтів необхідно регулювати, чітко окреслюючи межі їхньої компетенції. Будь-хто, хто надає консультаційні послуги в цій сфері, мусить бачити межу патології і вчасно передавати пацієнтів із важкими психотичними розладами психіатрам.

Остання суттєва відмінність – формат навчання. Психіатрія, як і вся медицина, здобувається академічно: через офіційну систему знань, підручники та викладачів. Психотерапія ж (визнані методи на кшталт КПТ, психоаналізу чи психодрами) передається від вчителя до учня, як ремесло в художників.

Тому в наданні будь-яких освітніх чи терапевтичних послуг критично важливою є професійна спадкоємність методу. Якщо хтось називає себе супер-психоаналітиком і показує лише рекламні відгуки щасливих клієнтів, перше питання має бути: «Хто був вашим вчителем?». Не можна бути фахівцем від природи – метод має передаватися за правилами.

Є ще ті, хто прослуховує курси, отримує сертифікати. Чи це може вважатись достатньо доброю освітою?

Зараз це епідемія некомпетентності. Вона захлиснула не тільки психотерапію, а й політику, економіку, управління. Думаю, про це говорять багато експертів, які приходять до вас.

Цей закон також передбачає стосунок сімейних лікарів. Вони мають розпізнати проблеми чи бути поінформованими і підтримувати, коли людина пролікована психіатром, має певний діагноз?

Сімейні лікарі не мають вирішувати складні психіатричні проблеми (де переплітаються біологічні, соціальні та юридичні фактори), але мають орієнтуватися в них на рівні клінічних психологів. Головне їхнє завдання – розпізнавати проблеми, відчувати межу між нормою і патологією, а також надавати підтримку та ставитися з медичною повагою до пацієнтів із психіатричними діагнозами.

Добре вишколений сімейний лікар (а це зараз одна з найкращих категорій лікарів в Україні) мусить мати в партнерстві психіатра. Якщо я сімейний лікар, то можу сказати своєму пацієнту: «А, ви були в психіатрії. Де? У вас такий діагноз. Добре, я розумію, де повинен вас підтримувати, як можу. Чи ви дозволите, щоб я зв'язався з вашим лікарем-психіатром і з ним проконсультувався, в якій межі я можу вам допомагати?».

У цій площині ключовою є довіра, яка в психіатрії має вагоме технічне, а не лише психологічне значення. Якщо людина не довіряє нікому – це серйозний сигнал ризику, а межа норми стає вкрай хиткою. Тому, якщо сімейний лікар вміє будувати довірливі стосунки і відкрито консультується з фахівцем, система працює. Проте сімейний лікар не може замінити психіатра.

Щодо ширшого контексту – зараз ми переживаємо мікроепоху професійної некомпетентності в політиці, економіці та культурі. Це не просто історична випадковість, а об'єктивний процес.

Домінування некомпетентності свідчить, що цивілізація постала перед викликом: ми втрачаємо розуміння того, що відбувається, і щораз більше занурюємося в хаос та непередбачуваність. Парадоксально, але некомпетентні люди почуваються в цьому хаосі краще за компетентних, для яких непередбачуваність без рішень є сигналом катастрофи. Тому ця епідемія — не лише біда, а й певний цивілізаційний сигнал. Питання лише в тому: якою має бути нова компетентність, що прийде дуже швидко?

Які причини цієї некомпетентності? Інформаційні технології?

Відповідь на це питання зараз шукають на перетині штучного інтелекту, нейронаук, сучасної біології та філософії. У надрах цих дисциплін сформувалася нова парадигма розуміння людини: кожен живий організм – від одноклітинного (через ДНК) до людини з її ментальним світом – має вбудовану від природи модель світу.

Коли жива система стикається з неможливістю адаптуватися до реальності, вона має два шляхи. Або змінити обставини: вийти з некомфортної ситуації або знайти в ній інше місце, де адаптація можлива. Або, якщо їх змінити неможливо, змінити внутрішню модель світу. Раніше це називали зміною світогляду, а нині це розглядається майже як математична модель функціонування живих систем.

Саме тому компетентні люди сьогодні часто не можуть дати собі раду – їхні старі моделі світу стали абсолютно неадекватними до того, що відбувається. Щоб зрозуміти нову реальність, їм потрібно визнати архаїчність своїх уявлень, зламати вивчене і створити нову систему поглядів. Але часто це неможливо зробити, не зламавши власні принципи та цінності.

Зазвичай ми за інерцією користуємося моделями, випрацюваними роками. Проте нинішні обставини вимагають надшвидкої зміни цієї внутрішньої моделі – ледь не щомісяця, з огляду на лавину інформації та тотальну невизначеність.

Натомість некомпетентні люди виграють завдяки тому, що не мають твердої моделі світу, сталих принципів чи традицій. Вони просто гнучко пристосовуються до обставин. Проте вони їх не змінюють. А людська цивілізація побудована саме на тому, що ми здатні змінювати і своє бачення світу, і сам світ під себе.

Як себе можна продіагностувати? Бо ви кажете, що є 125 тестів.

Я б радив людям цим не займатися. Якщо відчуваєте потребу, краще знайти соціально визнаних компетентних фахівців і порадитися з ними. Самодіагностика в медицині – остання справа. Вона дуже швидко запускає фантазію, людина починає надумувати зайве, а в полі психічних відхилень цей механізм працює вдесятеро сильніше.

Але ж є тест на депресію, навіть iPhone пропонує пройти його. От такий ви радите чи ні?

У будь-якому разі я не раджу займатися самодіагностикою. Звісно, я не можу заборонити людині пройти шкалу Бека в телефоні. Але отримані бали мають стати лише сигналом, що варто поговорити про це з тим, хто на цьому розуміється.

До прикладу: ви заповнюєте цю шкалу просто не маючи доброго настрою. На емоціях відповідаєте на кілька питань і отримуєте результат, що у вас депресія. Далі починаєте шукати в інтернеті способи лікування, навмання комбінуєте якісь ліки та трави, які насправді не поєднуються, і отримуєте побічну дію – скажімо, гіпертонічний криз.

Так ми тільки затягуємо цей зашморг. Саме тому в кінці реклами фармпрепаратів або в інструкціях до ліків (де завжди описані і дія, і побічні ефекти) постійно наголошують: «Звертайтеся за компетентною порадою до лікаря. Не приймайте рішення самостійно». Бо лікар із дипломом – це таки краще, ніж не лікар. Звісно, буває по-різному, але шансів на правильну допомогу значно більше.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.