У 2014 році Людмила Гусейнова працювала інженеркою з техніки безпеки у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомагала вимушеним переселенцям. Наприкінці літа місто окупували.
Людмила залишалася вдома і продовжувала допомагати — зокрема дитячому сиротинцю в Приморському: возила з підконтрольної Україні території взуття, одяг і українські книжки.
У 2019 році її заарештували. Вона провела в ув’язненні три роки і тринадцять днів.
Сьогодні Людмила захищає права українських цивільних полонених і допомагає тим, хто повернувся додому.
Розмову записано під час конференції для жінок «Вільна у своїй голові» в Українській баптистській теологічній семінарії (УБТС) у Львові.
Пані Людмило, яким для вас був 2014 рік? Чи відчули ви тоді, що ваше життя змінюється назавжди?
Тоді ці події відчувалися інакше, ніж сьогодні. На початку російського вторгнення в нашому Новоазовську було доволі тихо. Над адміністративними будівлями майоріли українські прапори, але до нас уже почали приїжджати переселенці з Донецька, Макіївки, Ясинуватої та інших міст області. Ми намагалися їх розмістити, допомогти.
День, коли над Новоазовськом почалися перші обстріли, я запам’ятала на все життя. Зайшла російська техніка — танки, важка броня. Почалися затримання цивільних. Я пам’ятаю, як затримали депутата Василя Коваленка. Його катували — тіло досі не знайшли. Пам’ятаю, як убили нашого друга Вадима Логова, керівника податкової служби Новоазовського району, бо він відмовився віддати ключі від бази.
Ми не знали, що буде далі. Щодня стояло питання — виїжджати чи залишатися.
Пам’ятаю, як уперше дізналася про дітей з інтернату, які опинилися в окупованому селищі Приморське. Ніхто тоді не думав про їхню евакуацію. Їх розмістили в сім’ях, які не могли їх утримувати — і діти голодували.
Моя подруга, журналістка Оля Мусафірова, змогла виїхати з окупації напередодні 2015 року майже партизанськими шляхами. Ми домовилися, що вона збиратиме речі для цих дітей і передаватиме їх у Маріуполь, який тоді ще був під контролем України. Я ж переправляла цю допомогу через лінію розмежування.
Певною мірою нас стримували від виїзду ці діти. Так ми протрималися до 2019 року.
Яким було життя в окупованому місті? Чи було відчуття, що несвобода наростає?
Так, безумовно. Ще до окупації я мала активну громадянську позицію, займалася проєктами для дітей. Усі знали, що я налаштована проукраїнськи, тож мене почали попереджати про небезпеку.
Восени 2014 року до мене підійшов чоловік, який працював в адміністрації, і, на жаль, залишився там працювати при російській владі. Він сказав: "Я тобі дуже рекомендую зняти український прапор. Ти вже “на гачку”. І справа не тільки в тобі — може постраждати твоя родина".
Ми зняли прапор і повісили його в кімнаті. Це був момент усвідомлення, що вибору більше немає.
Повертатися до цього досвіду і говорити про полон — непросто. Чому ви все ж обираєте це робити?
В російському полоні зараз перебуває понад дві тисячі цивільних жінок. Для мене це єдина мотивація, щоб говорити про полон.
Понад три роки тому відбувся великий жіночий обмін. Звільнили 108 жінок — і я була серед них. Ми вважаємо цей день своїм другим днем народження і щороку вітаємо одна одну.
Коли мене виводили з камери, я ще не знала, що це обмін. Я досі пам’ятаю слова полоненої Олі Верещенко — дослівно та з інтонацією. Вона заплакала і сказала: "Не забудьте про мене. Я вас благаю — тільки не забудьте про мене".
Коли її заарештували, її сину було чотири роки. Я пам’ятаю, як у тюрмі вночі вона кричала, як кликала свою дитину...
Через кілька місяців після звільнення я мала можливість виступити в ООН. Там я розповідала про Олю, показувала її фото, говорила про те, що її катують лише за те, що вона — громадянка України. Я не знаю, що саме спрацювало, але за кілька місяців її справу переглянули. Олю засудили до 12 років, але з відстрочкою вироку до повноліття дитини.
Це означає, що вона може бути вдома з сином. Вона не має права виїжджати з окупованої території, мусить щотижня відмічатися в поліції і перебуває під постійним наглядом.
Журналіст та колишній в'язень Станіслав Асєєв писав, що донецька катівня «Ізоляція» — це межа, переступивши яку, людина почувається Богом, чинячи як диявол. Він говорив про наглядачів. Чи впізнаєте ви цей досвід?
Я встигла перед арештом прочитати книгу Асєєва. Тоді я ще була на свободі, а він уже повернувся з полону. Я читала і думала: цього не може бути. Цього просто не може бути в світі.
І практично через два місяці я сама опинилася в "Ізоляції". Це був жах. Я знаю, що більше такого жаху я не зможу перенести. Якщо щось подібне станеться знову — я не виживу.
Пригадую, перший вечір "прийомки"… Я тоді страшенно ридала. І в якийсь момент дівчина в камері сказала, що за нами спостерігають через відеокамери. Я не знаю, звідки в мене взялися сили і ця внутрішня впертість, але я сказала собі, що більше не буду плакати.
Я стримала слово. Але минуло вже понад три роки, як я на свободі, а я досі не можу плакати. Я сподівалася, що коли повернуся і побачу рідних, то заплачу від щастя. Але цього не сталося.
У полоні я не ділила світ на Бога і диявола. Єдине, що було для мене важливо: ніколи не стати такою, як вони.
Для мене важливо, щоб ці люди були покарані, щоб вони провели решту свого життя у в’язницях — але не в катівнях. Бо інакше ми програємо. Програємо найголовнішу битву — між добром і злом.
Слідчий, який навмисно тримав вас у камері всі три роки і не дозволяв перевести, щоразу запитував: "Ты ещё не оскотинилась?". Що допомогло вам не втратити себе?
Мене тримали в тісній камері разом із кримінальними злочинницями — вбивцями, дітовбивцями, з жінкою, яка вчинила канібалізм, із тими, хто вживав наркотики, і з психічно хворими.
Мене багато разів намагалися вивести з рівноваги, щоб я говорила їхньою мовою. Але я ніколи не вживала нецензурних слів — і там цього не зробила. Слідчий також чекав, щоб я стала злою, лаялася, кидалася, плакала і скаржилася.
Коли мене з мішком на голові, в наручниках приводили до нього в кабінет, він театрально брав білу хустинку і закривав собі ніс. І якщо хтось заходив, казав: "Не підходьте до неї — вона смердить".
Від мене і був запах — запах тюрми. Він довго не зникав. Але я не стала такою, як цей слідчий. Він програв. І я впевнена, що він це усвідомлює.
Якими були ваші маленькі акти свободи всередині несвободи?
Насправді було важко знайти щось, що тримало в тих обставинах. Інколи виникало питання: за що мені це, що я такого зробила в житті?
Декілька разів я лежала там, у страшній, смердючій камері, і не хотіла прокидатися. Хоча сну не було — цілодобовий шум, крики, якісь скандали, постійне увімкнене світло і телевізор із російськими пропагандистськими програмами. Але я все одно час від часу провалювалася в напівсон і думала: Боже, зроби так, щоб я більше не прокинулася. І все одно прокидалася.
Побачення були заборонені. Був повний інформаційний вакуум. Рідко приходив адвокат, якого мені найняли рідні. Він приносив хоч якісь новини — і це тримало. Розповідав про акції: рідні та друзі виходили на підтримку, писали листи. Це повертало бажання жити. Я думала, якщо вони там борються, то і я тут теж маю боротися і вижити.
Сестра передала мені невеличкі зошити. Деякі з них я привезла із собою. У цих зошитах я щодня щось записувала — хоча подій майже не було, я фіксувала своє життя. Це теж мене тримало.
Я довго не відкривала ці зошити. Згодом брала якийсь із них, починала читати і бачила сторінки, де за п’ять днів — лише одне слово: "депресія". У ті дні відбувалося щось, що мій мозок досі не хоче згадувати.
Що за час ув’язнення вас найбільше здивувало в людях — у доброму чи страшному сенсі? Чи були в ув’язненні моменти людяності?
Коли я вперше опинилася в кримінальній камері, у мене був шок. У нашій камері була жінка, яка вбила і з’їла свого колишнього чоловіка. Але в неї було звичайне людське обличчя. Усі навколо жартували, що після звільнення ніхто не піде з Лєрою на шашлики. Цей чорний гумор мене вражав. Я не розуміла, як вона з усім цим може жити і дихати.
Я думала, що після цієї історії мене вже ніщо не зможе вразити, але чула інші страшні історії.
Коли ти три роки перебуваєш в ув’язненні, неможливо постійно мовчати і відсторонюватися. Я почала з ними говорити — не з цікавості, а щоб зрозуміти, які обставини можуть зробити людей такими чудовиськами.
Я побачила, як деякі з них плачуть. Дехто казав, що не хоче більше зі мною говорити, бо це змушує їх думати.
З Аньою, вісімнадцятирічною дівчиною, ми багато говорили про життя, про те, як її підсадили на наркотики. У неї було коротке ув’язнення, і я сподіваюся, що вона змінилася. Ще одна жінка, яку згодом перевели в іншу камеру, тюремною поштою передала мені записку: «Дякую вам за все. Вам тут не місце».
І ще один день мене дуже здивував. Мені виповнилося 60 років там, у полоні. Це був найгірший день народження.
У камері було шумно, як завжди. Я просто повісила рушничок — щоб хоч якось сховати обличчя. О півночі раптом вимкнули телевізор. Стало дуже тихо. Я злякалася…
Але вся камера — включно з тими, хто був з боку «ополчення», — привітали мене з днем народження українською мовою. Я тоді подумала, мабуть, нічого в житті не є даремним. Навіть те, що я тут опинилася.
Мені дуже хочеться вірити, що і в житті цих жінок після нашого спілкування залишився хоча б маленький просвіт.
Яким було це перше відчуття свободи після звільнення? І як воно змінювалося з часом?
Обмін тривав дві доби. Це була концентрація всього жаху, який відбувався з нами до того — нас били, нам погрожували розстрілом, нам не давали навіть води.
Нас усе ж таки вивезли в Запорізьку область і сказали йти. Спочатку було страшно: ніч, велика колона, навколо все зруйновано, міст розбитий — ми йшли під ним. Ми думали, що це провокація і може статися що завгодно.
А потім ми побачили колону російських військових, що йшла нам назустріч. Вони були вгодовані, чисті, у декого — валізи на колесах. Коли ми проходили повз них, я раптом відчула запах чистого тіла — вперше за довгі роки.
А потім я йшла далі землею. Бачила небо і своїх.
Я пам’ятаю перший ковток води, який нам дали десь по дорозі. Це було відчуття, ніби висушена-висушена земля нарешті зволожується.
Нас привезли до Дніпра, у госпіталь. Увечері прийшли друзі. Мені вже віддали телефон, але я не знала, що з ним робити — відвикла. Постійно хтось дзвонив, а я ще не усвідомлювала своїх емоцій.
І тільки коли прийшли близькі, коли почали обіймати, я зрозуміла, що не можу плакати. Наче всередині немає повної міри свободи.
В’язні концтаборів по-різному осмислювали свій досвід. Едіт Егер пише про пошук сенсу і внутрішню свободу навіть у нелюдських умовах. Прімо Леві натомість застерігає від «втішних» пояснень і говорить про обов’язок свідчити — особливо заради тих, хто не повернувся. Чи є для вас у досвіді полону сенс — чи радше обов’язок говорити про нього?
Шукати сенс у стражданнях, у тортурах, у знущаннях, у зґвалтуваннях… У цьому немає сенсу. Але це було. Це неможливо забути, позбутися, викреслити зі свого життя. Це було.
Через три роки полону я не впізнала себе в дзеркалі. Всередині я теж стала іншою. І в цьому мені не хочеться шукати сенс.
Але ми маємо про це говорити. Це надважливо. Бо я фізично відчуваю, що зараз відбувається в цих тюрмах. У будь-яку мить можу уявити, що зараз відчуває там цивільна полонена Наталка Власова.
Вона вже сім років у полоні. В "Ізоляції", коли в неї заболів зуб, вона попросила допомоги — і їй просто спиляли його напильником. Її засудили на 18 років. Вона втрачає сили чекати зустрічі зі своєю донькою Юлією. Коли Наталку заарештували, дитині було чотири роки. Зараз їй одинадцять. І чи дочекається вона?
Є інші жінки. Наприклад, Ангеліна Довгопола, яку заарештували і засудили до 12 років. Їй 63. Чи можливо в такому віці витримати 12 років ув’язнення? Чи шукає вона зараз якийсь сенс? Але вона тримається. Людина, яка нещодавно повернулася і бачила її там, розповідала, яка вона сильна, як підтримує інших — і чоловіків, і жінок.
Ми знаємо лише окремі обличчя. Таких жінок — тисячі.
Важливо, щоб кожен, хто читає це, знайшов для себе сенс — боротися за їхнє звільнення. А потім допомагати їм знову віднайти свободу.
Розмовляла Надія Калачова
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
