Криза ідентичності чи особистісна криза?
Якщо людина через війну змінює ролі (професію, соціальний статус, регіон, країну), то перш за все мусить дати раду самій собі?
Це залежить від того, наскільки людина розуміє, ким вона є – це наріжний камінь психологічної стійкості. Якщо в нас завищені самооцінка, амбіції до світу, зовнішній локус контролю і претензії до того, що світ нам щось винен (людина собі придумує, що саме), а він цього не дає – виникає образа на весь світ і на себе, крах усього. Поясню, чому ми почали з Еріксона і його книжки про підліткову поведінку. Коли сьогодні цілком дорослі, зрілі люди говорять про кризу ідентичності, то маємо розуміти, що ми стикаємося з масовим явищем – психічною регресією.
У стані стресу люди поводяться як підлітки. Вони стають яскравими, щирими, емоційними, безпосередніми. Але з рівнем самоусвідомленості та планування теж як у підлітків. Вони наполягають, що краще знають, як влаштований світ, а дорослі нічого про це не знають. І що їхнє право – головне, їм усі повинні. А якщо хтось чогось не дає, то це кінець світу і вони розстроюються, плачуть. Коли дорослі чоловіки і жінки поводяться як підлітки – це і є криза ідентичності.
Це не тільки українська історія. Люди поводяться так, бо при перевантаженні нервової системи мозок переходить у режим енергозбереження. Він вимикає складні опції та конструкції, хоче жити простіше, одним днем. Отут будемо плакати, тут – сміятися, тут тупати ніжками, а тут просити цукерку. Раніше ж це працювало.
Ми називаємо це соціальною істерією, ніби люди сходять з розуму. Та це нормативна поведінка, реакція на емоційне перевантаження. Психіка не сприймає того, що відбувається, не може це осмислити, прорахувати та прийняти, тому реакція саме така. Мозок ж у нас палеолітичний: його морфологія завершила формування 8 тисяч років до нашої ери.
Ілюзія повернення та формування нових звичок у біженців
Дуже багато українців масово виїхали з країни, щоб їх повернути держава планує програми. Чи почали ці люди формувати свою нову ідентичність за декілька років за кордоном?
Ще ні, лише атитюди – звички. Я розмовляю з цими людьми і бачу, що чимало з них відкидають минуле, «перевзуваються» і живуть в новій країні. Це ефективно з точки зору виживання, але етично сумнівно. Вони набувають місцевих звичок (мовних, побутових, економічних, освітніх), добре адаптуються, але їхні механізми самоідентифікації, прийняття рішень, моральність чи аморальність залишаються старими. Цей конструкт закорінений в одних процесах формування людини при первинній та вторинній соціалізації в дитинстві. І тут є конфлікт.
Нову ідентичність вже формують і сформують їхні діти. Коли вони ходять у місцеву школу і говорять англійською мовою, то ще розуміють українську, але мамі вже простіше вмовити дитину на конкретну задачу чи проблему англійською. Бо вона автоматично апелює до того типу виховання, який дитина засвоює у школі.
Як повертати цих людей у контексті комунікації країни? Чи може однією із її складових бути приналежність до певної ідентичності вдома? Бо дуже багато говорять про те, що сюди підуть гроші, Україна буде відбудовуватись, з'являться можливості, яких нема.
Це з тої ж серії, що й приказка з моєї молодості: «Обіцяти – не значить женитися». Між намірами і діями великий проміжок. Це людська поведінка, яка в українців проявляється ще більше, бо ми любимо похвалитися, поговорити. Якщо людина фізично сидить в Манчестері, а в розмовах «повернулась» в Україну, мозку здається, що це вже відбулося і йому неважливо, чи то насправді, чи в уяві. Йому добре, він помріяв, отримав свої ендорфіни чи природні опіати, серотонін, короткий дофамін, і повертається в реальність – назад у Манчестер.
Тому розмови про повернення – це лише розмови. Це як торг на базарі. Коли не було інтернету, люди ходили на базар поспілкуватися, дізнатися новини, не обов'язково щось купувати чи міряти. Люди, в яких ідентичність лишилася сформованою тут, а атитюди вже сформовані там, мають потребу в цій соціальній комунікації. Це просто частина нормального спілкування. Їм приємніше, простіше помріяти про те, як добре було б повернутись. Але коли починається рахування грошей, можливостей і перспектив, то вмикається зовсім інша півкуля головного мозку, яка каже: «Агов! Лишаємо цю романтику осторонь і зрозуміємо – це не на часі».
Теоретично, добре було б, щоб ми всі повернулися. Але розмови про повернення – це із серії «Давайте повернемо час назад, щоб усе було як раніше». Тобто ми не просто приїдемо на свої місця, а й в той час, з якого виїхали, і ви збережіть його для нас. Тоді ми з вами обнімемося, разом співатимемо «Кумбая» і танцюватимем в колі. Така мрія, як і всяка утопія, прекрасна, але так не буває.
Демографічна криза і неминучість трудової міграції
Чому виникають розмови: «Люди з інших країн – велика загроженість, це розмиє нашу ідентичність»?
Ви згадували Головаху, який дуже давно робить ці дослідження. Думаю, що українська соціологія взагалі з нього почалася. На початку 1990-х було опитування за шкалою Богардуса – хто кого більше не любить. Виявилося, що найбільше не люблять поляків у Криму. На питання «чому?» відповідь була «бо їх ніколи не бачили і це щось страшне»! Десь далеко є якась Польща, НАТО – вже ж тоді була кремлівська пропаганда, Мєшков і всі ці сепаратистські тенденції. Спробуйте галичанина налякати поляком, це ж сміх. А от москалем – запросто.
Я не готовий компетентно обговорювати тему міграції, та бачу, що у світі є тектонічні незворотні процеси. Ми бачимо Європу такою, про яку читали в книжках, написаних в XIX чи на початку XX сторіччя. З Францією то таке. Але повоєнну Німеччину відбудували турки і курди. Це історичний факт, який називається «німецьке економічне диво». Яке ж воно в біса німецьке, якщо турецьке! Щодо ідентичності гуляла цитата, начебто Черчилля, про англійців і антисемітизм: «Ми не антисеміти, бо не вважаємо євреїв розумнішими за нас». Те ж й тут.
У людей, які бояться, що імміграція створює загрозу їхній ідентичності, щось не так із стійкістю та самістю. Мені важко уявити, що відчуватиму загрозу моєму українству, бо мій сусід – індус. Та люди мислять якось так. Розумію, як будується ця конспірологія, про це багато написано і розказано. Це, безумовно, російські вкиди, що періодично з'являються. Пам'ятаю байки, що 3 мільйони в'єтнамців зроблять Харків в'єтнамським. Тепер вони повиїжджали в Польщу, вивчили там мову, нормально асимілюються, вони працьовиті люди.
У локальних містах і містечках це завжди сприймається дуже чутливо. Там емігрантів ніколи не буде, бо роботи немає. Пам'ятаємо бридку історію з Новими Санжарами і COVID-19. Маленька місцина, люди одне одного знають, істерія поширюється дуже швидко. Основним джерелом її поширення є жінки 50+. Бо емоційний сигнал передається швидше, швидше виникає згуртованість. Є загроза для племені – вони захищають своє село. Вони абсолютно щирі у своїх намірах. Вони захищають своїх чоловіків від «зловісного ТЦК». Це вже цитувалося багато разів і це пройдений етап. На сході у 2014 році теж усе починалося з цього, з жінок. Тут теж є ознаки модерованості, але не можна придумати інформаційну операцію на рівному місці, завжди є певний базис.
Коли люди кажуть, що мігранти загрожуватимуть всій Україні, вони мають на увазі свій страх, до прикладу, втратити роботу. Пояснень може бути мільйон. Але терапевтична практика показує: що більше людина узагальнює страхи, то більше причина криється в її особистих проблемах, життєвих чи ситуативних негараздах. А тут ще й мігранти приїдуть – взагалі все буде погано.
З практичної точки зору ця тема для мене дуже стара. Років 20 тому знайомому підприємцю, французькому аграрію, пропонували привезти комбайни, обробляти поля, сіяти. Він відмовився і пояснив мені це так: «Тут територія, на ній три депресивних села. Їх мешканців на роботу я не візьму, бо переважно це пияки або старі, хворі люди. Доведеться їх соціально утримувати, платити їм. І, з досвіду інших країн, із цими людьми все одно будуть проблеми». І додав, що так мислять усі потенційні підприємці: «Почекаємо, поки ці села природно вимруть. Комбайн не може їх постійно об'їжджати, йому треба запустити програму, щоб їхав прямо – 50 кілометрів в один бік, стільки ж у другий».
Лишилося недовго. Людей із сапами до нас не привозитимуть. Якщо говоримо про землю, то туди зайдуть великі латифундисти, корпорації. А проблема нестачі двірників чи ремонтників одвічна. Запит на робочі руки буде. Хто це робитиме? Люди, які кажуть, що мігранти – це погано? Вони ж працювати не підуть. А ринок усе вирівняє.
Навіть голови певних міст кажуть: «Нам треба думати, як повертати своїх».
Ми трошки гіперболізуємо. Сказав мер якогось міста, то й процитували. А йому більше нічого сказати, треба якось нагадати про себе, бо всі вже забули, що він існує. Радники порадили: «Заяви щось про міграцію». Так звані лідери громадської думки теж мусять щось сказати, бо це ж така тема, що давайте обговоримо неіснуюче. Я помітив, що люди, які активно це обговорюють, жодного дня не були на державній службі. Хто розуміє, як працює держава хоча б на рівні села, той усвідомлює, що є економіка і є зайнятість.
В країні 11 мільйонів пенсіонерів, буде ще більше. Фізично працювати буде нікому. Закінчиться війна, почнеться возз'єднання родин, решта чоловіків теж повиїжджає. А ті, що залишаться, акумулюватимуться у великих містах – Київ, Львів, ще кілька. Сіл не буде, райцентри зубожіють, бо хто там житиме? Ми не розуміємо, яка в нас демографічна реальність, яка реальність у стані охорони здоров'я, у школах, де 86% вчительки і щороку мінус 30% першокласників. Щороку буде все більший недобір першачків, школи і класи поступово закриватимуться, бо дітей немає. А чинити репродуктивний тиск, змушувати чи агітувати народжувати не можна.
Лібанова каже, що нас – 28 мільйонів, а дехто – що 25 мільйонів, бо не рахуємо людей, які виїхали нелегально в росію чи на Захід, повтікали і поховалися, бо не хочуть ніде реєструватися і працювати не будуть. Відніміть від цих 25 мільйонів ще 11 мільйонів офіційних пенсіонерів. Відніміть немовлят і непрацездатних людей. От вам і економічна реальність, яка припиниться тоді, коли Євросоюз і США перестануть формувати наш бюджет. Скажуть: «Дорогі друзі-українці, ми вас любимо, але відзавтра грошей не буде, щось робіть. Або ми вам будемо платити, але до вас з Німеччини поїдуть сирійці, індуси зі спеціальностями». Українська проблема в тому, що, як завжди, в еміграцію їдуть не ті люди, які досягли успіху в себе в країні.
Проблема, яка реально існуватиме – етнічна організована злочинність, наркотрафік, проституція. Це відбувається поступово. Спочатку приїжджає перша хвиля – як правило, працьовита і нормальна, яка в кожній країні чемно пристосовується. За нею потрохи пролізає все решта. Так відбувається в кожній, навіть найуспішнішій країні – Великобританії (колись по роботі я спілкувався із британською поліцією), Німеччині, США. Така реальність. Хочете, щоб вона була інакшою? Йдіть працювати в поліцію, народжуйте п'ятеро дітей. Але ж я фантастичні речі кажу, цього ніхто робити не буде. А для роботодавців драми не буде: вони хочуть наймати тих людей, які працюватимуть, а не тих, які будуть загинати пальці і при першій нагоді говорити про права людини. Така робота може здійснюватися з порушенням трудового кодексу та законодавства, але так у всьому світі: податків хочеться платити менше, заробляти – більше. Такі роботодавці схочуть наймати більш-менш кваліфікованих мігрантів, бо з ними менше проблем.
Проте конфлікти на цьому ґрунті виникатимуть, бо вони метафізичні, а не побутові. Подивіться на Німеччину. Це – зручна тема, яка активізує страхи людей, які мислять конспірологічно. Їх можна легко оформити в якусь антимігрантську партію. Або просунути як національний наратив, що Україна має бути моноетнічною. Ніхто ж не проти, та в світі такого вже нема. Всі ці гасла та ідеї початку ХХ сторіччя в реалії XXI сторіччя ніяк не влазять. Але довкола цього буде боротьба і це використовуватимуть. Тут вже питання країн, квот і культур. Я по світу поїздив, і люди інших рас, культур, релігій дуже відрізняються за поведінкою, працьовитістю. Арабські країни чітко знають, хто там ледачий, а хто працьовитий. Це ж загальновідомі речі. Достатньо ширше розкрити очі, зробити два кліки в інтернеті, і у вас буде вичерпна картина того, що реально відбувається і чи в принципі до нас поїдуть.
Питання ще й в тому, наскільки Україна буде зрозумілою і матиме чіткі правилами для цих людей. Чи буде їм ясно, як тут усе побудовано, коли вони до нас приїдуть? Наскільки працюватимуть інституції? Німеччина відразу намагається запровадити свої норми: у нас так правила, штрафи, податки.
Німеччина спізнилася. Повоєнна Німеччина робила те, що їй казали американці, бо вони зробили їй Бундесвер, план економічного відновлення. Був Конрад Аденауер, антикомунізм. І заодно сказали: «Тепер турки у вас будуть це все робити». Німеччина погодилася, ніхто не протестував, німці дисципліновані. Турків приймали фактично як рівних, з поправками, і не було думки, що вони потім можуть якось інакше поводитися. Але покоління змінилися. Третє і четверте приїжджих дуже сильно відрізняється від першої хвилі, вони вже починають балуватися. Та нам до цього ще жити і жити.
У нас основне явище полягає в тому, що гігантська частина земель абсолютно безлюдна. Там нема і не буде українських людей, ніхто туди не поїде. Якщо хочемо, щоб це не було Дике поле, як у нашій міфології, то треба, щоб там хтось щось робив, жив і працював. Де їх взяти? Ми справедливо критикуємо царську політику. Цариця Катерина заселяла Дике поле іммігрантами, створюючи певні економічні та соціальні пріоритети для людей з усієї Європи: сербів, чехів, німців. Скрізь по Україні ми бачимо рештки цих колоній, сіл, які були економічно успішними. Зараз може бути так само, а може – інакше. Це вже не до мене питання.
Криза ідентичності чи відсутність совісті?
Як психолог підкажіть: як людині перевірити, чи є в неї особистісна криза ідентичності? Як ви кажете, криза – це якесь несприйняття себе в реальності.
Ні, ви кажете про дереалізацію. Можете назвати ще десяток правдивих симптомів, але у кожного з них своя специфічна назва. І це не про кризу ідентичності. Криза ідентичності – це коли людина є етнічним росіянином, але громадянином України. Вона так вихована, але не може зрозуміти, хто вона, де домінанта. Я українець чи росіянин? Я українець російського походження – кострубато, але хоча би є пріоритет. Або ще варіант, як ватники: «Я русский, а кругом жидо-бандерівці». В кожному випадку момент роздвоєності, розщепленості – це і є кризова ситуація. Людина не може вибрати, у неї немає рамки.
Але зараз це достатньо рідкісна ситуація. Війна все прояснила, розставила крапки над «і». Реальний кейс із 2022 року. Я знав людей, які бідкалися: «Як же ж так, росія напала... Я ж хороша русская, демократично налаштована. І тут країна, з культурою якої я себе ідентифікую, напала на іншу, де я живу і громадянкою якої є». Це конфлікт, та врешті-решт людина вибирала якийсь один або інший бік. Це як говорять, що в усіх військових ПТСР. Огидна брехня! ПТСР – це 1,5-2% від усіх бойових когнітивних порушень. Але модно так називати, бо це страшилка. Так само і тут.
Щодо кризи ідентичності: спитайте себе, чи є у вас ідентичність, якщо так, то чи з вашою ідентичністю все нормально. Ви українка чи українець? Патріотично налаштовані? То які проблеми? Нема у вас ніякої кризи. У вас може бути економічна, сімейна чи яка завгодно інша криза, але вона точно не про ідентичність.
Криза ідентичності схожа на шизофренію (хай мене простять психіатри) – розщеплення душі на різні особистості. Криза ідентичності – це коли в голові у людини є різні соціальні ролі, які вона не може звести докупи. Або різні політико-етнічні чи культурні компоненти, які не можуть з'ясувати пріоритетність. Але я б навіть не казав, що це криза. Бо момент кризи насправді дуже короткий – це перехід, момент важливого, рішучого, принципового вибору. А якщо людина зависає в стані кризи, то вже треба звертатися до терапевта.
Хтось би вам, наприклад, міг назвати Юлію Мендель і сказати: «У людини криза ідентичності».
Нема в неї ніякої кризи ідентичності. Вона чітко розуміє, що хоче, і робить для цього абсолютно все, не рахуючись з мораллю і етикою. Яка ж тут криза? Психопати – це люди, у яких біологічно немає совісті, і вони себе прекрасно почувають. Немає в них кризи ідентичності. Ми звикли називати лікарськими словами нехороших людей, але вони успішні. І питається: якщо вони такі і у них криза, то чого були на тих позиціях, заробляли стільки грошей, їздять скрізь і розказують про те, яка в них криза, а не ви? Ефективність людей такого типу у безпринципності, рішучості, миттєвості прийняття рішень. У них миттєва реакція, як у тварин. А ми починаємо думати, в нас мораль якась завелася в голові, совість.
А совість їх взагалі не мучить, правда?
Ні. До чого тут це? Треба, щоб цей орган виріс десь, а його нема. Ми знову-таки оперуємо небіологічними категоріями. Нема такого органу в голові людини, де ця совість живе. Але з точки зору поведінки розуміємо, що це частина соціальної етики, яка базується на домовленості серед певного кола людей. Я не можу зламати слово, дане рівній по духу людині, мене навчили, що так не можна. В середовищі української нації ця етика існує, це дійсно працююча категорія.
Але є люди, які належать лише до етносу, до народу, в яких немає моральних зобов'язань перед своїми та рівними собі. Вони виростали в зовсім інших налаштуваннях, у них із цим навіть проблем немає. А живемо ми разом, і вони схожі на нас. Мозок приймає рішення на нейрохімічному рівні за 20 мілісекунд. Ми, люди з мораллю, витрачаємо 6-7 секунд на те, щоб придумати собі гальма, стримування, пояснення та виправдання. А вони вже швиденько зреагували і всі гроші забрали собі. Тому вони там, а ми тут. Зате у нас є совість.
Україна – центр тяжіння? Як позбутися іспанського сорому
Українці багато переосмислювали свою історичну приналежність. Зараз часом лунають наративи, що Європа мусить звернути на Україну увагу, взяти до себе, бо Україна унікальна і може багато дати, додати своєї інноваційності, швидкості. Це знову впадання в наш героїзм, особливість?
Цілком із вами згоден. Ми нікому нічого не повинні давати, особливо якщо нас про це не просять. Чого ти лізеш зі своїми пропозиціями, якщо тебе там не чекають? Допомагати можна тому, хто про це просить. Ви правильно сказали, що українці шукали ототожнення себе з кимось чи чимось. На щастя, цей етап завершився і українці вже ототожнюють себе із самими собою.
Скінчилися ці ресентименти, історичне перебиранство, все стало на свої місця. Це дуже позитивний момент, при якому наша ідентичність стає center of gravity, центром тяжіння. Цей термін знаю з військової справи. Ми стали відкаліброваними, відцентрованими. І це дуже важливо, коли ти стоїш на своїх ногах. Ми не спираємося на плечі гігантів, не апелюємо до князів. А стоїмо своїми ногами на своїй землі, поливаємо її своєю кров'ю і точно знаємо, скільки це нам коштує.
Ділитися з кимось чимось чи не ділитися – вирішимо самі. Нікуди не треба поспішати. Це вже питання економіки, політики, торгу. Зрозуміло, що ми маємо матеріальний борг (не тільки про гроші кажу) перед Європою, своїми союзниками, який треба буде виплачувати. Але це не означає продавання себе в заручники чи в рабство. Це питання домовленостей, кредитування, відтермінування. Це питання відповідальної політики, а вона можлива при наявності у людей совісті, моралі. І об’єднання тих людей, у яких вони є.
Ми не повинні переживати через те, що у значної частини українського населення немає моралі і совісті. Так буває в кожній нації. Нічого страшного, катастрофи не відбулося. Виявилось, що у казках буває так, а в житті – інакше. Зате ми знаємо, ким є і з ким нам спілкуватися між собою. Я вважаю це нашою великою перемогою.
А те, що ми загально переживаємо, якщо хтось щось робить не та. От ці інтерв'ю, після яких у всіх іспанський сором, бо як же можна так виставити Україну? Це ж не тільки про владу. Нам від цього теж треба відійти.
Коли ми узагальнюємо, то впадаємо в менторський блуд. Про це пише дуже невелика частина людей, яким за це платять, або їм реально чомусь це цікаво. Поїдьте в електричці, сходіть на базар, послухайте, чи людям реально страшно за це, чи відчувають вони іспанський сором. Не переживають вони за це! А ви надуваєте щоки, робите вигляд, що це важливо, щоб вас процитували, і заробляєте гроші на продажі повітря. Не треба видавати себе за голос народу. Народ якось сам розбереться зі своїм голосом.
Ми чітко пройшлися і по соціальній ідентичності, і по особистісній. Дякую за чіткі формулювання та дефініції – що таке криза, ідентичність, – щоб не було цієї підміни понять.
Так, бо це, знаєте, як ось про емпатію починають говорити. Господи, її придумали у 1936 році. Це слово було поганим перекладом на грецьку з німецької і означало просто «переживання». Ну, переклали красивими грецькими словами. Психолог, який це робив, хотів створити таку карту всіх переживань душі. Лишилася тільки емпатія, і про неї забули.
А в 1970-х роках знову витягли це слово на світ Божий. Коли почалася групова терапія, треба було якось назвати співпереживання людей. Як в анонімних алкоголіків. Один каже: «Я алкоголік, привіт». Інший йому: «І я алкоголік». Давай, значить, оце буде «емпатія». А потім воно чомусь почало означати неврастенічну реакцію без зворотного зв'язку. У вас немає емпатії, у мене є емпатія. Давайте поміряємо емпатію – у кого довша. Ну, комедія! І таких слів зараз дуже багато, люди ними заражаються. Розумієте, у тих, які ігнорують оцю псевдонаукову сферу, психіка насправді набагато здоровіша.
