У другій частині розмови для Клубу експертів та експерток «Твого міста» Катерина Гольцберг пояснює, коли батькам варто втручатися в шкільні конфлікти, чому не слід робити уроки разом із дітьми, як говорити з підлітками про оцінки, соцмережі та перші заробітки, а також як не втратити довіру в найскладніший період дорослішання.
Першу частину про сепарацію та межі дозволеного читайте тут.
Моє покоління намагається балансувати між ліберальним стилем виховання і збереженням авторитету. Навіть є такі меми: «Ой, донечко, які б ти хотіла налисники, а може, млинці?». На чергове «ні» згадуєш, як виховували тебе, і мимохіть зриваєшся на ту авторитарність, у якій ми виросли: «Та з'їж уже що-небудь!». Виходить такий собі шпагат. Розкажіть про стилі виховання: як досягнути золотої середини?
У своїй останній книжці «Легке дитинство. Як навчитися бути батьками-гедоністами» я присвятила розділ тому, як виховують дітей «діти 1990-х». Це переважно просунуті батьки, які читають психологічну літературу і прагнуть добре виховувати дітей. Але в них є дві парадигми: «я виріс як трава на городі, нехай і мої діти так само якось виживають» і протилежна «я виріс без нічого, тому дам своїм дітям усе».
Проблема в тому, що ці крайнощі вживаються в одній родині, а іноді й в одній людині. Сьогодні ви обираєте стратегію «на все забити», а завтра вмикаєте гіперопіку і стаєте «батьками-гелікоптерами», які дзижчать над дитиною, виконуючи всі її забаганки. Коли це поєднується в одній людині – це жах. Бо ви постійно підлаштовуєте свій стиль виховання під поточний настрій дитини. Не треба так робити.
Читайте також: Чому одні діти вчаться добре, інші - ні. Велике інтерв'ю про те, що впливає на успішність
Важливо усвідомити власний стиль і потребу в ньому. До прикладу, людям, які багато працюють, підходить дещо байдужий підхід: вони віддають дітей під опіку няням та репетиторам. Інші ж хочуть займатися всім самостійно. Я завжди кажу, що важливо віддавати навчання на аутсорс. Вчити власних дітей – це їх ненавидіти. Усі ці мемчики про батьків, які стоять із друшляком над дитиною під час уроків, – це реальність. Ми не можемо пережити їхню «дурість», як нам здається. Тому краще довірити це професіоналам, які не заводяться з півоберта, коли дитина чогось не розуміє. Якщо немає можливості найняти репетитора, завжди можна попросити шкільних вчителів допомогти з прогалинами.
Такий аутсорс – це непогано. Але не можна віддавати на аутсорс теплоту, обійми, розмови, спільні ігри чи мандрівки, тобто те, що важливо робити в колі родини і що згодом згадуватиметься як спільний час із батьками.
Щодо авторитетного та авторитарного стилів: межа між ними іноді ледь помітна. Відстоюючи власну позицію, ми можемо вдатися до авторитаризму формату «я так бачу». І дійсно існують зони, де батьки мають забирати рішення на себе, спираючись на життєвий досвід і усвідомлення відповідальності.
Рішення, в яку школу йти, дитина не приймає, та потім може вирішувати, у який коледж чи університет йти. Чому? Уявіть: ви привели дитину до школи, їй сподобалися гарні стіни та привітна вчителька, яка хотіла справити хороше враження. Але потім починається реальність: виявляється, що вчителька кричить і не така хороша, як при батьках. Якщо рішення приймала дитина, побоїться сказати батькам: «Переведіть мене в іншу школу». Вона терпітиме, бо їй скажуть: «Ну, ти ж сама прийняла це рішення, тепер маєш із цим якось бути».
Тому рішення щодо школи приймаємо ми, батьки, з огляду на власний досвід. Дитина часто ведеться на зовнішню картинку, але не усвідомлює деталей, які ми маємо помітити, як дорослі. Потім це може вилізти і дитина може боятись сказати нам, якщо відповідальність була на ній. Якщо ж відповідальність на нас, вона із задоволенням скаже: «Ви неправильно обрали мені школу, давайте переоберемо».
І ти своїм авторитетом пояснюєш, або ж авторитарно кажеш: «Я так обрала, і так має бути».
Можна сказати й так. Пояснювати свій вибір важливо, але право фінального рішення цілком можна залишати за собою. Проте обов'язково треба враховувати дитячі скарги на булінг із боку класу і, особливо, вчителів. Якщо дитину цькує вчитель, вона гарантовано стане жертвою класу. Адже вчитель верифікує для інших учнів, що цього можна цькувати, саме він визначає цю межу.
Коли дитина каже, що потерпає від учителя, який її знецінює, насміхається чи говорить неприємні речі, мама зобов'язана відреагувати і піти поговорити з педагогом. Іноді така розмова допомагає. Якщо ж ні – ми ставимо питання про переведення в іншу школу. На жаль, погоду в класі визначають саме дорослі. От вчитель каже: «А, ну знов Петренко запізнився. Хто ж іще? Завжди Петренко». І на наступному уроці вже всі діти повторюють: «А, це ж Петренко, він завжди запізнюється».
Такий собі цап-відбувайло.
Учителька ніби «позначила» дитину, навіть якщо в її словах була лише легка іронія. Вона може виправдовуватися: «Ну що, я не маю права на іронію?». Маєш, але є моменти, коли це абсолютно недоречно і діти можуть сприймати це як верифікацію, що цю дитину можна цькувати.
Бачу по дівчатах у класі 6-7: вони то дружать, то сваряться, то знову миряться. Зараз усі всюди бачать булінг. Ми ж дружили, цього слова не знали, хоч теж не всі всім подобалися. Де проходить ця межа і як відрізнити звичайні сварки від булінгу?
Але ці речі в нас були.
От дитина заявляє: «Я з усіма пересварилася в класі, ні з ким вже не дружу і більше в школу не піду».
Це може бути тимчасове, минути за три дні. Але тут є цікава історія. Я 14 років пропрацювала психологинею в звичайній школі. Приходила на батьківські збори в третій клас і казала батькам: «Скоро у вас почнуться проблеми». Вони дивувалися: «Які? В нас такий дружний клас!», а потім проблеми таки починались.
В першому-другому класах проявляють перші дитячі симпатії, всі всіх люблять чи «шиперять», як кажуть підлітки. А з третього класу починається чітке розмежування за гендерним типом: дівчата починають дружити виключно з дівчатами, а хлопці – з хлопцями. У цей час агресія проявляється по-різному. У дівчат вона виходить через вербальний канал – це плітки, розмови позаочі, налаштовування одних проти інших («а вона про тебе таке казала»). Хлопців ж починають боротися за владу, з'ясовуючи, хто сильніший чи розумніший. Це проявляється через бійки, тілесні прояви агресії або через спортивні змагання. Хлопці заявляють, що дівчата верескливі й погані, а ті відповідають їм, що вони теж погані. Це латентний період психосексуального розвитку, який триває десь до 12–13 років, поки не повертається симпатія до протилежної статі й не починають складатися парочки.
Читайте також: Чи може 12-й рік у школі заощадити батькам десятки тисяч гривень
Дорослішання стає помітним саме з появою нових міжособистісних стосунків між дівчатами і хлопцями – залицянь, проявів уваги. Цей період гендерного розмежування з 8 до 12 років треба просто пережити. Іноді допомога батьків важлива: спільні пікніки чи позашкільні заходи для класу допомагають дітям здружитися, дізнатися більше одне про одного та створити спільні усвідомлені історії класу. І хоча в цей час здається, що хлопці та дівчата взагалі не спілкуються, насправді вони все уважно фіксують і потім дуже тепло та з цікавістю згадують цей етап.
Тобто з 8 до 13 років – це не завжди булінг, а може бути етап «дружимо – не дружимо»?
Це треба чітко відрізняти. Булінг – це систематичне приниження, цькування, побиття, а також коли речі забирають, ховають чи псують. Якщо ж напружені стосунки, варто розбиратися. Не бійтесь звертатися до шкільних психологів, які можуть поспостерігати за класом і побачити, чи справді дитина ізольована. Адже буває, що сьогодні вона сама, а завтра – вже з усіма. Головна ознака булінгу – це систематичність.
Межі контролю: довіра, пастки для підлітка та ліберальний стиль
Повернімося до стилів виховання.
Авторитарний стиль – це коли ви приймаєте рішення, а в дитини немає права голосу. А от авторитетний – це коли ви приймаєте рішення, а дитина має дорадче право голосу. Тобто ви порадилися, встановили потреби дитини і прийняли спільне рішення.
А якщо в підлітковому віці батьки вже не авторитет?
Батьки залишаються авторитетом, просто знеціненим – і для підлітка важливо його знецінювати. Нам здається, що нас не дослухаються, але насправді діти нас чують. Навіть якщо дитина вдає, що не слухає, не чує, не бійтеся проговорювати власні важливі речі, особливо про цінності, домовленості, правила та безпеку. Проговорюйте це доти, доки не відчуєте, що вас почули – дитина сама скаже: «Я вже почула, припини!». Саме наявність цього дорадчого голосу і відрізняє авторитетний стиль від авторитарного.
Існує також гіперопікаючий стиль, і він ускладнений для підлітка. Іноді батьки вдаються до тотального контролю: перевіряють соцмережі, особисті речі, щоденники. Це не сприяє довірі, важливо від такого відмовитися. Та якщо ви бачите щось, що вам не подобається, не бійтесь відкрито про це сказати. Батьки часто намагаються «вивести дитину на чисту воду». Коли ви вже знаєте правду, але створюєте для дитини умовну пастку, в яку вона потрапляє – це погана стратегія.
У мене був випадок: три дівчинки три дні прогулювали школу, розважаючись і роблячи уроки у «МакДональдзі». Вчителька повідомила про це батькам. Дві мами одразу з’ясували, що діти не ходили, а третя вирішила вивести дитину на чисту воду. Приходить додому і запитує: «Марійка, а що сьогодні було в школі?». Донька каже, що як завжди – фізика, хімія – і щось розповідає. Мама трохи напружилась, починає детальніше розпитувати, що було на фізиці. Донька розповідає докладно, що робив фізик. Мама засумнівалася, передзвонила вчительці: «Нічого не знаю, моя була». А вчителька їй: «Не було». Для дівчинки стало величезною трагедією, коли вона раптом усвідомила, що мама їй теж бреше. Ні б сказати чесно: «Я знаю, що тебе сьогодні не було в школі». Так правильно. З підлітком не треба цих ігрищ.
І ще додати: «Більше такого не роби»?
Ні, краще говорити про власні почуття: «Я як мама засмучена. Мені дуже соромно. Я втрачаю довіру до тебе. Мені б хотілося, щоб такого не було». Але батькам не можна брехати. Коли мама запитала доньку про школу, вона ж знала, що дитини там не було. Тобто вона брехала дитині, яка їй справедливо дорікнула: «Якби ти відразу сказала правду, я б теж не брехала». Так не можна робити, це дуже псує стосунки.
Це такий ліберальний стиль виховання?
Ні, це скоріше гіперопіка – стиль «гелікоптера». Ліберальний стиль – це позиція «роби що хочеш, але неси відповідальність за свої дії самостійно». Щоправда потім батьки все одно несуть відповідальність за певні дії. Ліберальний стиль часто призводить до того, що дитина розширює кордони максимально, а потім їх не може втримати. Це ж ліберальні батьки, що хотіли купити дітям хороше віскі, аби ті не пили погане. Дуже дивна позиція, мала б до них багато питань. Через такий підхід («я не контролюю, дружи з ким хочеш») дитина може потрапити в погані компанії або впасти в залежності. Виправити, вирівняти це потім украй важко.
Оцінки та «довгий дофамін»: чи варто вимагати ідеального навчання
А як щодо оцінок і навчання? Раніше вимагали хороших оцінок, а тепер кажуть: «Це школа дитини, її навчання і завдання, я не дуже дивлюсь». Де тут середина?
Не кожна дитина усвідомлює, що це рух в майбутнє і на що це впливає. Зараз є наратив про відомих трієчників, які досягли всього, правда ми таких аж раптом п’ять можемо назвати. Це систематична помилка того, хто вижив.
Є Тарас Шевченко з сільської школи, яким ніхто не займався, але такий геній.
Але це надто мала вибірка. Більшість тих, хто погано вчився в школі, на жаль, дуже погано влаштувалися в житті. Можливо, це ті самі алкоголіки, які пиячать десь під генделиком. Тому ми не можемо говорити, що погані оцінки – це хороший шлях в майбутнє.
Я за те, щоб батьки відкрито озвучували свої потреби: «Ми хочемо, щоб ти добре вчився». Але є наші потреби, а є дитина і її можливості. Деякі батьки не усвідомлюють їх, вимагають від дитини того, що вона просто не може дати, тиснуть. Та якщо можливості дитини і наші вимоги співпадають, то чому б не мати хороші оцінки?. Я не розумію, чому ми хейтимо батьків, які пишаються добрим навчанням своїх дітей. Це в якомусь сенсі батьківська заслуга, винагорода і відповідальність, що ми створили умови, які дитина може витримати.
Та якщо оцінки коштують занадто дорого – втрат фізичного чи ментального здоров'я, постійного недосипу – воно того не варте, і час сказати собі: «Стоп». Те саме стосується інших досягнень. В мене є батьки, які відправляють дитину на танці попри її бажання. Результату очевидного нема, бо дитина саботує. А вона могла б досягти успіху в чомусь іншому. Так ми розвиваємо дефіцити, не треба цього робити. Якщо в дитини добре виходить математика, але погано хімія, то з якого предмету їй наймуть репетитора? З хімії, а треба з математики. Розвиваючи те, що виходить, дитина захоче підтягнути й інші предмети до цього ж рівня. Нам треба дати дітям відчуття успіху, що це вдається. Воно формує довгий дофамін, а не короткий, через який підсідаємо на TikTok. Довгий – це коли ми йшли, отримали нагороду, визнання як переможця, і хочемо ще. Тоді це працює.
Соцмережі і «фрустраційна толерантність»
Так, коли в нас щось вдається, на цій хвилі робимо щось нове.
Саме так. Проте в підлітків на цьому шляху є безліч відволікаючих речей, як-от телефон, тому ми маємо допомогти їм визначити час на кожну справу, а згодом дитина привчиться розподіляти його сама. Спочатку це батьківський контроль, до прикладу програма Family Link. Йдеться не про тотальну перевірку контенту, а лише про ліміт часу, дозволені програми та відстеження локації. Знати, де знаходиться дитина під час війни, – абсолютно нормальна вимога безпеки. Цього достатньо. Та якщо дитина перевищує ліміт, можемо говорити про це: «Бачу, ти забагато там провів часу. Що дивишся? Давай подивимося разом». Коли батьки розуміють, що дитина дивиться манги чи ще щось, і вони можуть це дивитись разом – то дуже круто.
А якщо дитина заблокувала тебе в соцмережах?
Це можливо, але означає, що для цього були якісь причини. До прикладу, вона публікує щось, що боїться вам показати. Це яскравий приклад того, чому батьки не можуть бути друзями з дітьми. Ми знаходимося в позиції над дитиною, і цілком нормально, що вона хоче приховати від нас ту частину себе, де вона інакша перед друзями. У мене був клієнт-хлопчик, який святкував день народження тричі – з рідними та з двома різними компаніями друзів. І він пояснював, що ці святкування не можна об’єднати: «Я там різний. З одними інтелігент і розумник, а з іншими – зухвалий». Він чітко усвідомлює, що не може звести всіх друзів разом, і це дуже цікаве усвідомлення.
Як батькам реагувати на сучасне «дофамінове покоління»? Ми не мали доступу до такої кількості інформації, продуктів, можливостей. Як стати для підлітків компасом чи пояснити, що їм не потрібне все на світі?
Варто усвідомити, що дітям можна і треба казати «ні». Як зазначав педагог Януш Корчак, кожна дитина має зіткнутись з нашим «ні», «не дам», «не дозволяю», бо від цього залежить велика частина виховної роботи. Отут в сучасному лексиконі з’явилось поняття «фрустраційна толерантність», тобто вміння пережити відмову, програш чи ситуацію, що пішла не за бажаним сценарієм. Ця навичка допомагає легше переживати подібні труднощі в дорослому житті. У дитинстві, навіть коли мама відмовляє, вона може втішити й витерти сльози. Плакати через поразку чи власну безпорадність – це абсолютно нормально. Іноді дитині треба просто визнати: «Я не впорався», і рухатися далі. Якщо ж ми маскуватимемо поразки блискітками, дитина не набуде навички переживання фрустрації.
Усім доводиться стикатися зі складнощами, які важко пережити, тому критично важливо набути життєвої гнучкості – вміння, як бамбук, вирівнюватися після того, як тебе зігнули. Саме з цією гнучкістю людина входить у доросле життя цілісною та самосвідомою.
Підлітки прагнуть бути крутими, дуже звертають увагу на статус: у кого скільки грошей чи яка машина. Це теж в цьому моменті?
Так роблять не всі, адже це здебільшого родинне надбання. Якщо це оцінюється в родині, вона сканує це як щось важливе. Або в компанії, де перебуває дитина. Є певні осередки, де це – ознака крутості, і потрапляючи туди дитина усвідомлює, як це виглядає. Та якщо вдома до матеріальних речей ставляться спокійно, підліток розуміє, що буває по-різному.
Звісно, ми хочемо, щоб діти мати сили заробляти, бути лідерами. Однак бути лідером варто не всім. Певний час лідерство активно прокачували, як важливий скіл. І людей, природно не схильних до цього, муштрували, розвиваючи їхню дефіцитарність. Потребу вести за собою мають не всі. Є високопрофесійні в своїй роботі люди, ідеальні виконавці або чудові генератори ідей, яким для успіху достатньо вміти просто висловити свою ідею вголос.
Тобто треба придивлятися до своєї дитини й розуміти її особливості?
Безперечно. Самопізнання у підлітка – це найбільша потреба і найважливіший здобуток, з яким він вирушає в доросле життя. Це розуміння себе, власних сильних та слабких сторін, усвідомлення своїх вад, знання того, що може розлютити чи заспокоїти, на що тебе легко взяти «на слабо». Коли людина знає про себе все це, вона входить у доросле життя дуже усвідомлено.
Як дізнатись підлітку про це?
Через спілкування, зворотний зв'язок, саморефлексію, рефлексію з іншими людьми – з батьками та друзями. Саме так він пізнає себе. Через похід до психолога теж можна рефлексувати і проходити самопізнання. Бо часто діти лізуть в інтернет, проходять там якісь тести, а вони їм, вибачте, брешуть, адже хороші психологічні тести у вільному доступі не лежать.
І ще треба вміти їх інтерпретувати.
Це вкрай важливо. Бо хороший тест не може складатися з 10 питань. Я завжди жартую над такими тестами: якщо там є питання, на яке ви можете відповісти і без тестування (наприклад, «чи любите ви собак?»), то це поганий тест. Навіщо себе на таке тестувати? Я кажу це метафорично, але професійні тести не такі прості і не друкуються в жіночих журналах.
Покоління Z і перші заробітки
Ми казали, що в підлітка біологія часто перемагає психологію. Як зорієнтуватися по віку? Можливо, є якась інструкція?
Зараз проблема в тому, що підлітковий вік розширився в часі. Він починається раніше, ніж колись, коли тінейджерами вважали з 13 років. Сьогодні певні ознаки підліткового віку, зокрема гормональна перебудова організму, можуть проявитися навіть у 10 років. Я бачу, що в деяких дітей такий гормональний старт відбувається доволі рано, маємо це враховувати.
Верхній поріг підліткового віку теж змінився: зараз вчені визначають його на рівні 25 років. Я жартую, що іноді підлітковий вік завершується із 30-річним ювілеєм. Крім того, існує тенденція (зокрема, у країнах Європи), що діти довше живуть із батьками, не сепаруються, що дуже часто не йде їм на користь.
Вони просто економлять?
Звичайно, бо не дуже хочуть заробляти. Покоління Z у цьому плані дуже цікаве, нещодавно навіть вийшла книжка «Покоління Z виходить на роботу». З неї ми розуміємо, що їм дуже важко працювати. Вони виросли в умовах ковіду (це стосується всіх країн) і через це можуть бути дуже несоціалізованими.
На ментальне здоров'я свого молодого персоналу великі компанії зараз витрачають величезні гроші: наймають коучів, психологів, психоаналітиків. Усе тому, що молодь часто «руйнується» від будь-якого зауваження чи критики і впадає в депресію. Це реальність, з якою нам важливо працювати і яку треба враховувати. Тому хотілося б, щоб діти сепарувалися, мали бачення свого майбутнього. А наша задача – зробити їх самостійними, щоб вони максимально не залежали від нас. Для цього вони мають вчитися і заробляти в майбутньому.
А з якого віку нормально мати підзаробітки?
Зараз «МакДональдз» дозволив дітям працювати, здається, з 16 років.
Мені здається, що зараз цю межу посунули ледь не до 14-ти – на декілька годин, звичайно.
І це нормально. До речі, я вперше заробила гроші саме в 14 років. Ми тоді їздили в колгоспи: працювали на полі, збирали картоплю, помідори, огірки, пололи капусту. Я заробила непогані гроші і купила мамі сервіз, бо вважала, що маю зробити їй такий подарунок. Потім заробила ще більше. Мені дуже подобалося заробляти, адже коли ти усвідомлюєш, що ці гроші зароблені саме тобою, вони мають зовсім інакшу ціну, правда?.
Наостанок дайте головну пораду батькам, як пережити цей підлітковий шторм. Як правильно говорити із собою, а не з підлітком?
Щоб пережити цей складний період, нам треба набратися терпіння. Це терпіння має ґрунтуватися на чіткому усвідомленні того, що колись усе це завершиться. Це не просто пасивне очікування, а взаємодія, та ми маємо розуміти, що працюємо не на пустопорожній млин. Усі наші зусилля працюють на те, щоб у майбутньому ми зберегли хороші стосунки з нашою дитиною. Наші батьківські софт-скіли – терпіння, витримка, вміння не образити, не знецінити і не ігнорувати дитину (що вкрай важливо!) – нам обов'язково знадобляться.
Розмовляла Світлана Жаб'юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
