Її автор – канадський літературознавець, історик, мистецтвознавець українського походження, професор-емерит Манітобського університету Мирослав Шкандрій. У своїй книжці він препарує ідеологію через літературу, розглядаючи тексти Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Юрія Липи та інших авторів того буремного часу.

Під час відвертої дискусії, яку модерувала журналістка "Радіо Свобода" Галина Терещук, професор Шкандрій розповів про внутрішню еволюцію ОУН. Говорили про парадокси Дмитра Донцова, вплив радянської пропаганди та важливість фахової розмови про складні сторінки нашої історії без демонізації та сліпої героїзації. Нижче пропонуємо найцікавіші тези та роздуми з цієї зустрічі, викладені у форматі прямої мови професора.

Про назву книжки і багатозначність терміну

Під націоналізмом у світі можна розуміти багато речей. Наприклад, національне відродження середини XIX століття чи рухи 1848 року вважають чимось позитивним – як-от піднесення Чехії. У Великобританії ірландський, шотландський чи валлійський націоналізм – це просто рух за самовизначення, так само як квебекський націоналізм у Канаді. Пояснити Заходу цю багатозначність було надзвичайно важливо.

Щодо хронології: після програшу визвольних змагань українське суспільство здійснило поворот вправо, як писав Олександр Мотиль. Цей період радикалізації тривав від початку 1920-х до 1956 року, коли інтелігенція остаточно відійшла від бандерівської партії. Для мене це закрило епоху одного галицького міжвоєнного покоління: усе закінчилося створенням нової демократичної партії та черговим розколом самої ОУН.

Я писав цю книжку, щоб пояснити український націоналізм західному середовищу, собі самому та своїм двом донькам – щоб вони не несли цей історичний тягар постійно. Внутрішня еволюція руху була набагато складнішою, ніж уявляли на Заході. Тому хай для них це буде шоком. Я читав рецензії: західні автори поки оминають складні питання і не знають, як реагувати. Вони ще перетравлюють усе це, і, можливо, це позитивне явище.

Три течії націоналізму та родинне виховання

На моє світобачення сильно вплинула родина, де ми багато говорили про патріотизм, сталінізм та більшовизм. Але сам міжвоєнний націоналізм у своїй книжці я розділяю на три течії, між якими люди тоді часто перекочувалися. Перша – це демократичний, патріотичний націоналізм, який представляли партія УНДО та газета "Діло". Вони боролися за незалежність України через західну парламентарну систему. Друга – це ОУН як організоване підпілля, що готувало національний зрив. Третя – донцовська течія, зосереджена на розбурхуванні фанатичного настрою.

При цьому сам міжвоєнний рух не розвивався у вакуумі. Як зазначає Мирослав Шкандрій, Галичина була унікальним феноменом: український націоналізм тут формувався великою мірою як відрух на розвиток польського націоналізму. Галицька інтелігенція вчилася від поляків, а водночас на цих землях був дуже помітним єврейський націоналізм, або сіонізм. У цьому своєрідному змаганні трьох націоналізмів і визрівали радикальні ідеї.

В еміграції на Заході діяла бандерівська партія ОУН(б), яка трималася консервативних поглядів 1930–1940-х років. Натомість УПА і УГВР ще у 1943 році перейшли на демократичні, антиімперські позиції. Ті діячі, які щиро в це вірили, відкололися від ОУН(б) і створили ОУН(з) – закордонні частини.

Мій батько-дивізійник і середовище, в якому я виростав, були близькими саме до цієї відколеної групи. Вони заснували видавництво "Пролог", що друкувало багато дисидентської літератури, та видавали "Сучасність" – мабуть, найкращий еміграційний журнал другої половини XX століття. У нас під стріхою був його повний комплект, який батько згодом передав Лідському університету. Взагалі ми в родині були антибандерівцями. Батько відкидав їхні претензії на одноосібне лідерство і називав їх примітивами, які мислять занадто плоско.

Шлях від лівих ідей до вивчення ОУН

Сам я довго був далеким від цих тем, бо належав до крайніх лівих. 1960-ті – це був час студентської та сексуальної революцій, фемінізму. В університетах відкрито дискутували маоїсти з їхньою «червоною книжечкою», сталіністи, троцькісти та демократичні соціалісти. Я виріс у цій атмосфері і був близьким до демократичного чи навіть революційного соціалізму.

Тоді міжвоєнний націоналізм здавався мені чимось пережитим і нецікавим. Але коли я побачив, як про нього пишуть на Заході – із суцільними закидами про фашизм та антисемітизм – я зрозумів, що вони взагалі нічого не розуміють. Щоб відповісти на це, я вирішив дослідити тему глибоко. Я став одним із небагатьох, хто прочитав усю тогочасну творчу літературу 1930–1940-х років, усі журнали різних крил ОУН, і підняв масив першоджерел з архівів України та Великобританії.

Про еволюцію поглядів на націоналізм

Я вважаю, що від початку XX століття існувала одна головна течія – національно-визвольна боротьба. До неї долучалися різні покоління: від народників і соціалістів часів визвольних змагань (тут варто читати спогади Ісаака Мазепи, Павла Христюка, Микити Шаповала) до українських більшовиків 1920-х, які боролися за українізацію республіки. Потім були дисиденти 1960–1970-х років і покоління 1990-х. Ідеології постійно змінювалися, попередників критикували за брак рішучості, але мета лишалася спільною.

Єдине покоління, що вирвалося з цього традиційного демократичного русла, – це діячі 1930-х років. Проте у 1947–1948 роках вони еволюціонували і повернулися до позицій попередників: почали виступати за демократичну Україну, соціальні програми та вписалися у глобальний деколонізаційний рух. Саме про цю довгу перспективу української критики російського імперіалізму буде моя наступна книжка.

Дослідник визнає, що для ще повнішої картини йому забракло доступу до німецьких архівів, робота в яких вимагає багато часу та знайомств з архівістами, а також до нині недоступних російських архівів.

Про розкол поколінь українських націоналістів

У цей час відбувся помітний розкол поколінь. Творцями ОУН у Центральній Європі були здебільшого дисципліновані офіцери Січових стрільців або УГА. Але через закриті кордони вони втратили контроль над Галичиною, де діяли палкі 16–17-річні юнаки, які не надто шанували старших. Євген Коновалець навіть казав: "Ми кинули іскру, але молоді люди в Галичині пішли своєю дорогою і розгорнули це своїм способом". Усі атентати та експропріації планувалися саме в Галичині, а не закордонним проводом. Коновалець особисто застерігав Степана Бандеру бути обережним із вбивствами, щоб не відвернути від себе населення.

Так і сталося: митрополит Шептицький та багато галичан були шоковані вбивством Івана Бабія – популярного директора школи, який просто не дозволяв роздавати учням летючки. Натомість радикальна молодь могла навіть побити редактора за неподобану статтю. Цьому сприяв і загальноєвропейський контекст: прихід до влади Муссоліні та Гітлера (у 1933-му) створював ілюзію, що західні демократії з їхніми нескінченними економічними кризами не виправдали себе. Тому серед молодих оунівців панував настрій рвання до дії.

Про вплив чужих розвідок

Питання впливу іноземних спецслужб залишається не до кінця розгаданим. Авторитарні монопартійні організації ідеально підходять для агентури: достатньо вилізти наверх, щоб легко керувати всіма. На Заході часто говорили, що саме бандерівська партія була найбільш просякнута розвідками.

Згадайте показові акції, коли молодь відправляли в Україну до дисидентів із захованими в черевиках мікрофільмами та доларами. Їх швидко викривали, після чого вони радісно розповідали на радянському телебаченні, що їх вислала українська еміграція. Очевидно, що хтось усередині партії свідомо їх підставляв для компрометації дисидентського руху. Коли я питав про це батька, він спершу відповів: "Так, вони просякнені агентурою", а наступного разу сказав: "Та ні, вони просто примітиви".

Про ОУН та УПА без демонізації і героїзації

Як науковець, я прагнув показати цих діячів не як міфологізовані ікони, а як живих людей з їхнім приватним життям та еволюцією поглядів. Я можу не погоджуватися з їхньою ідеологією, але визнаю їхню відвагу: під час війни багато з них загинуло в героїчній боротьбі. Водночас я говорю відверто: на Волині вони справді намагалися вигнати або винищити польське населення, вбиваючи тих, хто не хотів їхати.

Проте згодом, коли УПА витиснули на територію сучасної Польщі (Холмщину, Перемишль, Лемківщину), ситуація змінилася. Вже поляки разом із Червоною армією та чехословацькими військами почали депортувати майже пів мільйона українців. Люди місяцями в хаосі чекали поїздів, зазнавали нападів і грабунків. Зрештою вони поверталися до своїх сіл, і саме УПА стала для них ядром захисту. Місцеве населення боролося разом із повстанцями з єдиною мотивацією – залишитися на своїх споконвічних землях. Цей опір, як і захист лемків у 1947 році, був запеклим і тривалим. Для тих людей вони є беззаперечними героями.

У цій історії тісно переплелися моменти виняткового героїзму та дуже темні сторінки. Недарма один із найцікавіших провідників ОУН Лев Ребет назвав свою книжку "Світла і тіні ОУН".

Про феномен Донцова і його вплив на молодь Галичини

Дмитро Донцов уособлював емоційність та гранично спрощений погляд на світ: виключно "ми" і "вони", без жодних напівтонів, де ти або з нами, або проти нас. Хоча його головна праця "Націоналізм" написана важко і не надто переконливо, завдяки таланту журналіста-провокатора він створив навколо себе справжній культ. Донцов одноосібно керував журналом "Вісник", який фінансувала його дружина, і часто писав туди сам під різними псевдонімами. Цікаво, що він ніколи не критикував Польщу: ще у 1921 році домовився з польською владою, що нападатиме лише на СРСР, і завдяки цьому міг спокійно жити, видавати журнал у Львові.

За Донцовим завжди стояв щит влади: він був прессекретарем Скоропадського, працював на маріонетковий німецький уряд, співпрацював з німцями у Другу світову. Звичайних українців він відверто не любив, називаючи їх пасивними "травоїдами". За влучним висловом Юрія Шевельова (Шереха), ідея Донцова полягала в тому, щоб заганяти людей до нової держави буком. За таку позицію його різко критикували діячі ОУН – Мартинець, Андрієвський, Онацький та Юрій Липа. Проте галицькій молоді лестило відчувати себе "вищою кастою", тому Євген Коновалець змушений був загравати з Донцовим. Провід боявся втратити вплив на юнацтво, якого і так не контролював, тому постійно намагався приборкати цього "маверика". Проте марно – Донцов органічно не визнавав над собою жодних авторитетів.

Про Юрія Липу і його симпатії до дружини Донцова

Попри всі ідеологічні розбіжності, Юрій Липа був надзвичайно цікавою особистістю, знавцем барокової літератури та дослідником унікальної здатності українців до швидкої самоорганізації. А ще він був дуже галантним до жінок. Зберіглося його кумедне листування з дружиною Донцова Марією. Вона надсилала йому торти, а Липа у відповідь жартував, що ці солодощі, напевно, пекли її чудові пальчики, які він радий би поцілувати, і запрошував її на прогулянку в парк "без консеквенцій", тобто без наслідків.

Навряд чи сам Донцов через це переймався б. Він, як і Олена Теліга (чиєю хрещеною, до речі, була поетеса Зінаїда Гіппіус), вийшов із петербурзького революційного середовища. Там стосунки були надзвичайно вільними: з переодяганнями, змінами ролей "чоловік-жінка" та любовними трикутниками. Як представник "вищої касти", Донцов вважав, що моральні правила мас його просто не стосуються. Пізніше в Монреалі він і сам цілком спокійно жив у любовному трикутнику з іншим подружжям.

Про дієти Мартинця та кумедну антропологію Єндика

Є в історії націоналістичного руху і відверто гумористичні моменти. Наприклад, Володимир Мартинець у праці "За зуби і пазурі української нації" серйозно доводив, що головна проблема українців – це надмірне споживання мамалиги і брак м'яса. Це дуже нагадує італійського футуриста Томмазо Марінетті, який стріляв із пістоля у тарілку зі спагеті, закликаючи націю відмовитися від пасти заради світового панування. Коли Мартинець зачитав свою доповідь про м'ясоїдство на партійній конференції, молоді галичани (і Бандера зокрема) обурено питали Коновальця, навіщо їм слухати ці дурниці. На що той відповідав: Мартинець гарно пише, просто треба розуміти гумор і не сприймати все буквально.

Ще один курйоз пов'язаний із книжечкою послідовника Донцова Ростислава Єндика про "антропологічні риси української нації". Він цілком серйозно поділив українців на чотири типи – нордійський, остійський, понтійський і динарський. Але найсмішніше те, що як ілюстрації для "нижчих" типів він мстиво використав фотографії тих знайомих, яких недолюблював, наприклад, художника Святослава Гординського. Сам він ставився до цього серйозно, але з сьогоднішньої точки зору це виглядає неймовірно кумедно.

Про вихід із радянської пропаганди та стереотипів

Щоб вийти з-під впливу радянської пропаганди, яка роками таврувала ОУН і УПА як фашистів та антисемітів, треба визнати еволюцію цих рухів. Ми маємо досліджувати неприємні моменти, але категорично відкидати бездоказові закиди. Я був здивований, наскільки легко на Заході вірили будь-яким звинуваченням проти українців. Проте моє дослідження дивізії показало, що більшість із цих закидів – вигадки. Так, цивільні гинули під обстрілами, але це не були організовані каральні акції. Наприклад, німецький історик Кай Струве, дослідивши погроми євреїв у перші тижні війни, виявив, що половина з них сталася там, де діяла німецько-скандинавська дивізія Waffen-SS "Viking". Тобто саме вони їх організовували.

Водночас ми маємо чесно визнавати випадки, де українці справді були винні. Також слід говорити і про те що українці вбивали українців, бандерівці –мельниківців. Багато людей ішли в дивізію саме тому, що симпатизували мельниківцям або їм не подобались бандерівці. В Університеті Міннеаполіса зберігається великий еміграційний архів зі свідченнями про це.

Ольжич трошки розповідав про жертви, навіть мав книжечку. Але там мовилось про 4–5 тисяч осіб, які загинули більше від німців, ніж від українців. Точних цифр ми досі не знаємо, тому маємо далі досліджувати архіви.

Про Домонтовича та високоінтелектуальних шпигунів

Віктор Петров (Домонтович) – надзвичайно загадкова постать, про яку в Україні зараз багато пишуть і говорять. Він очевидно був зв'язаний з розвідкою, але Шевельов (Шерех) дуже його поважав як інтелектуала і не вірив, що Петров міг бути агентом. Цю цікаву особу треба ще довго досліджувати і розкушувати.

Та високоінтелектуальні шпигуни бувають усюди. У Кембриджі була ця "п'ятірка" – люди з шармом, високопоставлені, але як агенти зробили багато шкоди. Між іншим, націоналістів того покоління і дивізійники, які опинилися в Англії і в таборах для переміщених осіб, перевишколювали американська та англійська розвідки і скидали їх парашутами в Україну, щоб нав'язати контакт із підпіллям, а потім через радіо висилати інформацію.

Але їх усіх половили саме тому, що один із кембриджських шпигунів, Кім Філбі, керував зв'язками між американцями і англійцями та знав усі деталі. Він передав Радянському Союзу інформацію про те, що діється, тому там уже були готові і просто їх виловлювали, часом навіть повертали проти еміграції.

Про польсько-український конфлікт та Волинь

Щодо українсько-польського конфлікту, то на академічному рівні триває нормальний діалог і наближення до консенсусу (зокрема зусиллями західних вчених). Заважають переважно політики, які спекулюють на історії перед виборами. Найгострішим питанням лишається Волинь. Галицький історик Ярослав Дашкевич слушно зазначав: подіям на Волині немає виправдання, і провина там лежить на українцях, адже поляки становили лише 17% населення. Але на Холмщині та прикордонних землях поляки були в більшості, і там уже вони несуть левову частку відповідальності.

Також важливо пояснювати ширший контекст: місцеве населення було тотально збруталізоване хвилями полонізації, радянізації, німецької та знову радянської окупацій. Зникла чутливість до моралі, і етнічні чистки почали здаватися звичним способом вирішення проблем.

Водночас не всі поляки мислять стереотипно – історики на кшталт Яна Гросса чи Гжегожа Мотики чесно пишуть про злочини своїх співвітчизників, попри жорстку критику вдома.

Нюрнберзький трибунал визнав Waffen-SS злочинною організацією, але постановив вивчати провину кожної особи індивідуально, адже німці часто мобілізували хлопців силоміць, і не лише українців.

Цю ж логіку підтвердила канадська комісія Дешена у 1986 році (подібні діяли у Великобританії та Австралії). Після дворічного розслідування комісія дійшла висновку, що сам факт перебування у дивізії не є злочином. З-поміж усіх військових вони виділили лише 20 осіб, чиї біографії здалися підозрілими і потребували глибшого вивчення. Це не вибілювання історії, а об'єктивне намагання зрозуміти справжні факти, яким варто керуватися завжди.

Історія проти політичних маніпуляцій

Дослідження Мирослава Шкандрія має колосальне значення сьогодні, коли сучасні "бізнес-патріоти" та політики використовують історію як прикриття. Історик застерігає від перекручувань, наводячи показовий приклад: деякі сучасні крайні праві партії висмикують із контексту цитати Юрія Липи, приписуючи йому віру в "українську кров" та "кров нації". Натомість, якщо уважно прочитати оригінали, Липа писав абсолютно протилежне: нація – це насамперед політична організація та психологічно-політичний настрій, а не питання крові.

А підсумувати цю глибоку розмову найкраще словами модераторки Галини Терещук: "Легко бути націоналістом, коли маєш державу. А бути націоналістом в умовах бездержавності, коли тебе утискають і забороняють навіть називатися українцем, – це зовсім інша, дуже складна історія".