Адаптація до Незалежності та волелюбний Харків
Пригадайте проголошення Незалежності. Якою тоді була Україна – ще розгубленою чи вже суб'єктною? Охарактеризуйте це з психологічної точки зору.
Будь-яка нова соціальна роль починається з фрустрації. Ти цього дуже хочеш і водночас боїшся невідомого. Ми обирали і скидали гетьманів, не маємо глибокої традиції рабовласництва чи імперського устрою, хоч і були під імперіями.
Проголошення Незалежності було великою мрією, всі цього прагнули, а моє оточення вважало це справжнім щастям. Хоча… дитина теж хоче до першого класу. Має портфелика, знає, що вчитимуть, але йде у невідоме. Або першокурсники на посвяті: урочисті, натхненні і перелякані, бо ще не знають, як це. Натомість четвертокурсники на 1 вересня взагалі не йдуть, приходять за тиждень – бо вже знають, що їх чекає.
Незалежність на початку – це лише наші грандіозні очікування. А реальності, як усе буде, ми не мали. Нам бракувало суверенності, визнання, впливовості на міжнародній арені. Контакт з реальністю з'явився, коли минув афект від здійснення мрії. Це як після весілля: всі гарні, роблять фотосесії, а потім ти не розумієш, хто ти.
Нова соціальна роль не падає на голову просто так, її треба освоїти. Адаптація дитини до школи триває пів року. У сімейному житті нормотиповою є криза першого-третього року, бо ви ще не розумієте, з ким і як жити. Тож на адаптацію до істинної суб'єктності країни теж потрібно багато часу. Вона триває й дотепер.
Яким ви пам'ятаєте день проголошення Незалежності України?
Пам'ятаю це повідомлення по телебаченню. Було дуже урочисто і зворушливо, ми раділи в оточенні друзів, вітали одне одного з родиною. Це надзвичайно надихало.
Тоді ви були у Львові, але раніше вчились в Харкові. Яким його пам'ятаєте?
На всю радянську Україну було лише два відділення психології: у Києві та Харкові, бо він був першою столицею. Харків загалом доволі свободолюбний. Зараз від його окружної до кордону з росією – 40 кілометрів. Нібито російськомовне населення, нав'язана спільна історія, родичі, які туди-сюди їздили. Але Харків тримає стрій і є форпостом зі своєю правильною історією автономії.
Навіть університет імені Каразіна, заснований за наказом імператора, відстояв себе як осібний – не російської імперії, а Слобожанщини. У місті було найбільше вишів, навіть більше, ніж у Києві. Теперішня юридична академія тоді була єдиним інститутом для юристів на весь Союз. Саме в Харкові розщепили атом. Та й історичні постаті Харкова означали Слобожанщину не як колонію, а як простір меценатів і людей культури.
Тому Харків завжди був незалежним, і мені це подобалось. У гуртожитку ми мали студраду і незалежний студентський клуб. Студентство волелюбне, хоч заради безпеки не надто відкрито конфронтує із системою, бо ж виключать. Але ставати на коліна в юності ніхто не готовий. Є знаменитий вираз: «Якщо ви в юності не були революціонером, у вас немає серця. А якщо в старості не стали консерватором – немає голови».
Пам'ятаю величезний скандал на весь СРСР. Студрада вирішила виключити з гуртожитку студента за аморальні дії, а адміністрація це скасувала. Члени студради дійшли до парткому, і зрештою все закінчилося розгромною статтею в «Комсомольській правді» та доганами студентам-комуністам, які це затіяли. Тобто ми були частиною системи, але не погоджувалися на все.
Навіть бардівські конкурси були своєрідним символом свободи. Це не відкрита опозиційність інтелігенції, яку знищували в таборах, але й не пісні на славу радянської системи. Наші студентські походи з наметами – це був революційний романтизм настільки, наскільки дозволяла безпека.
Юність – це пора сепарації, перехід від залежності до контрзалежності. Спочатку дорослі вирішують за тебе: мама з татом – боги, а перша вчителька – істина в останній інстанції. Але згодом дитина вчиться самостійності, з'являються власні переконання. І щоб відстояти своє, треба заперечити їхнє. Це нормальний шлях до незалежності. Те саме сталося з нами як з нацією, коли ми оголосили суверенність і стали суб'єктною країною, яка сама вирішує, з ким їй по дорозі.
У психології є чотири види сепарації. Перший – безконфліктна: імперія готова відпустити, а колонія готова бути самодостатньою. Відпустили руки і пішли різними дорогами. Історичний приклад – Чехословаччина, це був мирний процес домовленостей. Другий безконфліктний вид – ніхто нікуди не йде і не відпускає. Приклад цього – Білорусь, яка не сепарується від росії, а та її не відпускає. Конфлікту немає, повний симбіоз.
Перший вид конфліктної сепарації – імперія не відпускає того, хто прагне суверенності. Україна не збирається бути колонією. Тому ми маємо війну від 2014-го і повномасштабне вторгнення – це яскравий приклад такої сепарації.
І другий вид конфліктної сепарації – коли батьки виганяють дорослих дітей з хати, а ті нікуди не збираються йти. Виникає конфлікт інтересів, але без нього процес відокремлення просто б не відбувся.
Перші психотерапевти в незалежній Україні і Трускавецький проєкт
А ви на той час вже почали психологічну практику, мали пацієнтів на початку незалежності, чи тоді це не було прийнято?
Я у своєму ремеслі 43 роки, а нашій суверенності – 35. Ми мали четверту ліцензію в незалежній Україні на психологічну консультацію. Вона називалася «Релакс», була на вулиці Фредра у Львові, і працювали ми цілком легально. Але це було як біг поперед потяга. Готовність суспільства ще не сформувалася. Не можна прокинутись і сказати: «А чи не піти мені до психотерапевта?», якщо ніхто гадки не має, що це за ремесло. До гігієни тіла ми адаптовані: манікюр, перукар – на це є попит. А щоб нова сфера стала частиною «гігієни душі», треба було підготувати і споживача, і фахівців.
Тому процес виявився завчасним. За три місяці ми передали ліцензію колезі. А до того – щодня після основної роботи ходили на консультацію, всі вихідні проводили терапевтичні групи. Працювали офіційно, через «Ощадбанк». А в кінці місяця кожен отримав по 3 рублі 62 копійки. Пам'ятаю цю суму, бо рівно стільки тоді коштувала пляшка горілки. Якщо за місяць заробляєш на пляшку, виникає логічне питання: навіщо так працювати?
У студентські часи ми жартували, що психолог – це людина з великим минулим і майбутнім, але без теперішнього. І ось велике майбутнє настало! Тепер лише Львів за рік випускає більше психологів, ніж колись весь Радянський Союз. Їх не готують хіба в зооветі та лісотеху, всі інші виші мають відповідні кафедри.
З чим тоді звертались і чи це відрізняється від теперішніх запитів? Бо ви кажете, що люди здебільшого скаржаться на маму, тата, чоловіка, дружину, дітей, братів та сестер.
Скарги були такі ж, але приходили здебільшого жінки. За допомогою звертається той, кому гірше – умовно кажучи, найслабша ланка сімейної системи. Зараз я часом маю за день більше клієнтів-чоловіків. А тоді це були відгомони радянського патріархату. Нібито жінка летить у космос, але вона була одна, а чоловіків-космонавтів – десятки. Рівність на практиці означала класти шпали нарівні з чоловіками. А скільки було жіночих облич у політбюро? Лише міністерка культури, про яку досі ходять анекдоти. Жодна жінка не очолювала СРСР.
Традиційне домінування у владі, кар'єрі та фінансах було чоловічим. Жінкам жилося гірше, бо у сценаріях «сильний чоловік – слабка жінка» чи навіть «сильний чоловік – сильна жінка» ресурси залишалися на його боці. Тепер емансипація та фемінізм зробили свою добру справу. Але гойдалку хитнуло в інший бік, і тепер часом стає гірше чоловікам.
А як ви поїхали вчитись у Відень?
Це Відень приїхав до нас. У 1994 році стартував перший психотерапевтичний проєкт «Трускавець», він і дотепер так називається. До нас приїхала команда австрійських та німецьких фахівців, з якими домовився Олександр Фільц. Це було екзотично і дуже на часі. Від першої виданої книжки і до того, що ми робимо зараз – це 32 роки підготовки фахівців за європейськими стандартами: клієнтський досвід, пропедевтика, індивідуальна та групова терапія. Ми отримували євросертифікати.
Матриця відтворює творця. У проєктах, де ми зараз вчимо студентів, ця європейська демократичність тиражується далі. Для закордонних лікарів це спочатку було місіонерством, солідарністю з новою країною. Майже сафарі, якщо називати речі своїми іменами. Маємо безліч чудесних історій! Усе, що відбувається вперше – емоційно заряджене, привабливе, але зовсім незвідане.
Таким воно було й для іноземців – вони їхали з Відня до Львова і Трускавця зі своїм туалетним папером. Їх поселили в найдостойнішому тоді готелі «Бескид». З нашого погляду, все було дуже пафосно. Щоправда, води там не було: давали по годинах або й зовсім вимикали. Тож наші віденські та німецькі тренери мусили мити голови магазинною водою.
Початок – це завжди період романтики. Але далі почалася реальність. І як наша суверенність починалася з експериментів, так і психотерапія вибудовувалася з відтворення європейського досвіду та створення чогось власного.
Тобто психотерапевти зробили свою домашню роботу і зараз, у гострій фазі війни, не варто казати, що всім складно, а в нас немає досвіду чи фахівців?
Ні, зараз у нас тисячі фахівців допомагають тим, хто цього потребує. Від початку повномасштабного вторгнення колеги з Європи, Ізраїлю та Америки надають нашим спеціалістам фахову та супервізійну підтримку. Спершу це були люди з досвідом роботи з наслідками війни, якого ми ще не мали. Але тепер вони прислухаються до наших виступів на конференціях, ми самі супервізуємо іноземних колег і робимо це часом значно компетентніше. Навіть найдосконаліші натівські фахівці програють нашим хлопцям із бойовим досвідом і просять їх вчити.
Запитів до психотерапевтів дуже багато, чимало з них – членів Української спілки психотерапевтів – працюють на фронті. Капеланів також навчають супроводу. Коли треба було повідомляти сім'ям про втрату, особливо на сході України, де їх було найбільше, разом із представником військового керівництва обов'язково йшов психолог. Військовий знає, як сказати офіційно: «Загинув смертю героя», зачитує документ. Але що далі робити з матір'ю, дружиною чи сиротами – він не дуже знає. Тому наші фахівці йшли разом із ними. І якщо п’ять років тому вони ще тільки вчилися це робити, то тепер уже добре знають як.
Про трансформацію нації та розпад імперій
Ви казали, що Україна має трохи невротичний склад. Чи нема загрози, що ми застрягнемо в цьому стані? Наче людина, яка довго ходить до психотерапевта, а її питання не вирішується.
Ми маємо досвід війни і трансформуємося через неї. На жаль, є величезна кількість втрат, багато громадян виїхали за кордон. Наші діти в інших країнах розмовлятимуть іноземними мовами в садочках і школах. Маємо зруйновані міста, села, втрачені землі. Але є процеси, які каталізуються війною – як хімічна реакція, що пришвидшується. Національна ідентичність, яку ми формували 30 безпечних літ, за останні роки стрімко кристалізувалася. Так само як і репрезентація України на міжнародній арені.
Важкі часи творять сильних людей. Те, що нас не вбиває, робить нас міцнішими. Війна не залишає сірої середини, вона поляризує: ти свій або чужий. Ти або на боці тих, хто боронить і чинить опір, або на боці тих, хто вирішує перечекати в іншому місці та в інший спосіб.
Головна динаміка нашого зміцнення – не «завдяки», а «всупереч». Очікували, що ми здамося чи нас завоюють, а ми не здалися, протидіємо і звільняємо своє. Очікували, що російська стане другою мовою, але зараз відбувається швидка – і лагідна, і екстремальна – українізація. Східна частина України за 30 років не дуже заговорила українською, а за останні п’ять – таки зробила це. Я неймовірно радію, коли чую: «Вибачте, якщо щось не так, я із Запоріжжя (чи Харкова, Дніпра)». Вони розмовляють українською і роблять це не під дулом пістолета.
Щоб піднятися вгору, літаку потрібен зустрічний вітер. З вітром у спину набрати висоту не вдасться. Ми вирулюємо на злітну смугу, щоб підійматися, набираючи сили саме завдяки опору. Це головне, що відбулося з нашою країною та нацією. Я не ідеалізую і не ратую за патологічний оптимізм, мовляв, у нас усе чудесно. Але очевидно: ми зміцнішали як фахівці і як народ, який готовий усе це витримати.
Показники всіх соціологічних опитувань сходяться в одному: більшість українців вірять у перемогу. А це і є сила нації, яка набирає висоту всупереч зустрічному вітру. Ми роками йдемо проти нього, докладаємо більше зусиль, але ми піднімаємося.
Частина українців тривалий час озиралась на росію, сприймала її як великого брата, наче ми дружні народи. В роботі орієнтувались не на європейські студії. Навіть у журналістиці ті, які приїжджали з Москви, відразу ставали головними редакторами, ведучими. То поясніть із психологічної точки зору, чому вони напали на нас? Бо ми почали відділятись, піднімати голову?
Бо вони відчули, що втрачають владу над нами. Раніше дитина, яка з села потрапляла до найближчого райцентру в ПТУ, починала говорити російською, бо так ніби ставала причетною до цієї величі.
Щодо нападу, то єдиної правильної відповіді немає. Будь-яка імперія існує лише доти, поки завойовує, а щойно припиняє – розвалюється. Бачимо це на прикладі Римської імперії чи Третього Рейху. Поки ти завойовуєш – усе зрозуміло, але могутність імперії не в побудові. Ця монголо-татарська орда захоплює і руйнує, а не створює. Чи має завойовник ресурс відновлювати сплюндровані землі? Ні. Чи могла Німеччина проконтролювати все до Сталінграда? Ні. Захопити – так, це репресивні сили, військо, що вбиває і лякає. Але втримати – це зовсім інші зусилля та ресурси.
Поки тривало протистояння СРСР і Америки, імперія міцнішала: військові містечка по Європі, космос, нагнітання псевдомогутності. Щойно Холодна війна закінчується і починаються перемовини – імперія сиплеться. Ядерні ракети порізали – дружба, телемости з Донах'ю та Познером, до влади приходить пацифіст Горбачов. І це закінчується розвалом.
Без протистояння відкривається правда: ніхто не має ресурсів контролювати такі масштаби територій, а репресивний апарат не безмежний. Далі з'являється проста істина: раби не хочуть свободи, вони хочуть мати своїх рабів. Пам'ятаємо, чому рабів до раю не пускають. А щоб їх мати, треба захоплювати нові землі.
Їм треба було демонструвати велич. Пам'ятаємо, як Хрущов стукав мештом по трибуні ООН і верещав про «Кузькіну мать». А тим часом їсти не було що, поля засівали кукурудзою на сайки, бо повоєнна розруха не дозволяла владі задовольнити навіть найменші потреби населення.
Ще один процес – заздрість. Біла заздрість мотивує досягати: ми дивимося на Захід, бо хочемо правову державу і безпеку у вигляді натівських баз. А чорна заздрість – це коли я хочу, щоб ти цього не мав. Із цього почався СРСР: «Весь мир до основания мы разрушим. Кто был никем, тот станет всем». Але ці «ніхто» так і залишилися ніким. Тримати таку конструкцію довго лише репресіями не вдасться, бо суспільна свідомість має свої закономірності.
При рабовласницькому ладі люди спочатку погоджувалися бути рабами, а потім протестували. Американська незалежність почалася з війни за рівність свобод, у Європі були Паризька комуна і повстання ліонських ткачів. У нас таких масових соціально-визвольних революцій тоді ще не було. Наш народ був анархістами, гетьманів обирали і скидали. Навіть за 35 років суверенності ми поміняли багатьох очільників – здебільшого виборним шляхом, Януковича – не дуже. Але вони не залишалися царями-батюшками на десятки років, як очільник тієї монголо-татарської орди.
Є втома, це війна на виснаження, ресурсу все менше. Портников каже: якщо ми не підемо в Європу, то розвернемось в бік росії, бо це наш інший полюс і частина готова це зробити. Як нам не стати жертвами, які обертаються до свого агресора?
Тут відповідь про питому вагу. Якщо в класі більшість – хулігани, то всі знають, що це хуліганський клас. Тому батьки намагаються віддати дітей до гімназій чи спецшкіл, де питома вага хуліганів у рази менша і перемагають інтелектуально-культурні цінності. Авангардом нації завжди була інтелігенція, бо вона здатна надихнути, організувати й очолити. Ось чому революціонери вбивали «за очки и шляпу». Важливо, щоб питома вага патріотичного та культурного населення була більшою за «ждунів» чи кон'юнктурників, які готові адаптуватися під будь-яку систему.
Російський диктатор мав 70 років негативної селекції. Природний прогрес діє за позитивною селекцією: слабкі гинуть, виживають найміцніші. А що робили в диктатурі східного сусіда з інтелектуалами та дисидентами? Їх фізично знищували. Ті, хто хотів зберегти цінності, виїжджали, створюючи величезну еміграцію – одну з найбільшиху світі. А в імперії залишалися ті, хто готовий стояти на колінах. 70 років такого відбору плюс репресивний апарат зробили своє – гарматне м'ясо покірно виконує волю царя.
У нас теж були Голодомор, винищення священників, розстріли інтелігенції – тих, хто міг очолити спротив, знищували. Але за 35 років незалежності цього вже не робили масово. У нас не перемогли репресивні органи, що тримають покору на страху. Ми зберегли вибори, демократію і право на протест. У росії ж ти вийдеш із папірцем «Миру – мир» – і тебе одразу заберуть до каталажки.
Але ми вже не виключно свободолюбні анархісти. Трохи подорослішали за ці 35 років, готові брати відповідальність, домовлятись.
Так. Домовлятися і йти до перемовин із демократичним світом. Чи смиренно ми реагуємо на риторику Польщі, коли змінюються умови на кордоні? Ні, відстоюємо свої інтереси. Ми здобули міцність за ці роки повномасштабної війни. І питома вага тих, хто нагнеться і піде до росії, значно менша за тих, хто відстоюватиме суверенність. І врешті-решт таки відстоять, як і 35 років тому, просто в інший спосіб.
«Свобода не є безцінною, вона дуже відповідальна»: вихід із ролі жертви та майбутнє
Що для вас особисто означає незалежність?
Це свобода моїх виборів, цінностей, дій. І відповідальність. У дитинстві я мала багато свободи, але це не означало, що відповідальність лежить на комусь іншому. Ти маєш право приймати рішення, але мусиш бути тим, хто за них відповідатиме. Ця особистісна чи державна зрілість – а саме так виглядає правова держава – для мене і є справжньою незалежністю. Ти маєш право на власні бажання, але й платиш за них свою ціну. Свобода не є безцінною, вона дуже відповідальна.
Друге – суб'єктність. Я – це я, а ти – це ти. Я прийшла не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням, а ти – моїм. Я поважаю твою суб'єктність; вона може мене не влаштовувати, але я її визнаю, бо моя свобода закінчується там, де починається твоя.
Третє – можливості. Якщо я лише об'єкт чиїхось планів, мої можливості обмежені дозволеним. Так працює імперія. А незалежність дає можливість мати те, що хочу саме я.
І ще – це повага до тих, хто поряд, бо один у полі не воїн. Наша здатність тримати стрій зараз – це також військова допомога союзників, їхні санкції та солідарність. Можливо, не все ідеально і не так, як хотілося б. Але це якраз те місце, де закінчуюсь я і починаєшся ти. Повага до того, що інший може хотіти іншого, але ми потрібні одне одному – це контрактність у стосунках двох суб'єктів. Будь-який контракт має дві частини: права і обов'язки. Права – це про свободу, обов'язки – про відповідальність. Першої без другої бути не може.
Україна вже не є жертвою.
Жертву жаліють. Їй допомагають, співчувають, підтримують. Але жертва не борониться, не чинить опору, вона здається. Ми боремось п'ятий рік, а якщо зовсім чесно – то все життя. Є еволюційна спіраль, але щодо нашого розвитку вона має поправку. Важкі часи творять сильних людей, сильні люди – легкі часи, а легкі часи – слабких людей. Але в нашій історії просто не було легких часів, щоб створити слабких людей. Тут одна країна розвалюється, там інша, Майдан за Майданом, революція за революцією, постійний спротив, викидаємо золотий горщик разом із його господарем. А важкі часи творять сильних. І навик виживати, найнеобхідніший під час війни, – це те, що ми вміємо ідеально. А от навик жити – не дуже. Ну, але…
Якою би ви мріяли бачити Україну і українців через наступні 35 років?
Такою, як я казала: незалежною, суверенною, абсолютно автономною державою, але в союзі з собі подібними. Європейські країни теж спочатку воювали за свою незалежність, навіть одна з одною, відстоювали її. Але потім прийняли рішення про економічний, політичний, Шенгенський союз. Можна казати, що зараз це розвалюється чи неактуальне, але правда для мене – не те, що ми кажемо, а те, що робимо. Європарламент та всі ці союзи залишаються реальністю. Тому має бути той баланс, із якого ми починали: державна автономія і прив'язаність, бо це дві основні опори. В автономії я можу отримати бажане, бути незалежним і вирішувати сам, а в прив'язаності діє правило «хочеш зайти далеко – йди з іншими». Останні п’ять років теж про те, що ми не самі, але інші не несли нас на руках і не робили нашу частину роботи. Цей баланс між автономією і приналежністю – найважливіший.
Я вірю – чи Бог допоможе, чи самі дамо собі раду. Належу до тих, хто вірить у нашу перемогу і збереження суверенності, як свідчать і соціологічні опитування. Тому через 35 років хочу бачити Україну міцною економічною країною. У нас усе для цього було. Коли розвалився СРСР, ми за всіма показниками автономії були на другому місці. Інфраструктура, розташування, корисні копалини, людський ресурс – мали повний пакет. Як виявилось, не дуже вміли цим розпорядитися. Але ж і першокласник не одразу знає, як бути школярем, а молодята – як бути доброю сім'єю. Щоб стати зрілою країною, потрібно більше часу, бо йдеться не про одну-дві особи, а про мільйони людей.
Але ми йдемо у правильний бік. Ми не погодилися залишатись колонією, приєднуватися до свого ґвалтівника й тирана. Вибрали боротися. Перше, що 24 лютого 2022-го мені написав відомий британський гештальт-терапевт Пітер Філіпсон: "You are not victims, you are fighters" ("Ви не жертви, ви борці"). Напевно ще й тому, що він 16 років приїздив до нас двічі на рік і бачив, якими ми є насправді.
Наші колеги з-за кордону їздили по всьому світу, по росії теж. Але їхня солідарність з нами дуже виразна. Вже п’ятий рік щоп’ятниці о 15:00 для нашої гештальт-спільноти ірландські психотерапевти безкоштовно і непублічно проводять групу підтримки. Я їздила виступати на їхню конференцію. Це ті дрібні кроки, той напрямок, за яким іде світ, і, дай Боже, ми з ним будемо йти далі. Бути вільною людиною у вільній країні, робити правильні моральні вибори, але дуже відповідально. Не очікуючи, що це зробить хтось інший, а докладаючи свою частину зусиль до спільної справи.
Дякую за цей оптимізм і що ви розклали все по поличках. Часом звучить, що Незалежність нам в 1991-му просто далася. Але це величезний шлях, який ми проходили як нація і кожен окремо.
Розмовляла Світлана Жаб'юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
