Це скорочена версія з відеоподкасту. Далі – пряма мова Лариси Дідковської:

Кількість психічних розладів збільшується

Я почну з контроверсійної думки, але це реальність. Тисячоліттями гарантії якості відтворюваного виду давав природний відбір. Це означало, що жінка ще сто років тому народжувала багато дітей. Двоє помирали до року, двоє – до чотирьох, ще двоє – до шести. Але тих, що залишалися, вже було довбнею не добити. Вони пройшли природний відбір власними ресурсами життєстійкості, якості й найголовніше – проконкурували зі слабшими.

Четверте покоління природного відбору в нашому суспільстві вже не діє. Вже ні ваша мама, ні моя не народжувалася під скиртою. Це означає, що люди продовжують тривалість та якість життя не за рахунок власних ресурсів, не завдяки конкуренції з іншими, коли хворіші або слабші відходили, а завдяки кращій медицині, фармації, технологіям. З одного боку, це дуже добре: можуть жити ті, котрі раніше не жили. Сто років тому кожна четверта породілля вмирала при пологах, а зараз такого жахіття немає. Але з іншого боку, це означає, що по вулицях ходить «вибраковка». З цим словом можна сперечатися, я ампліфікую, бо так не вважаю. Але концептуально йдеться про те, що наші власні ресурси слабшають, а кількість відхилень і порушень збільшується. І тому кількість психічних розладів, як і будь-яких інших вад розвитку, на жаль, зростає.

Що таке розлад аутичного спектра?

Простими словами, це одне з порушень нормального розвитку психіки. Це не означає ані чогось жахливого, ані чогось ідеалізованого чи магічного. На жаль, у психіатрії досі існує стигматизація двох полюсів.

Одна полярність – це ті, що «розмовляють із богами», ті, що чують те, чого не чули інші. Ми пам’ятаємо Жанну д’Арк, «Орлеанську діву», багатьох інших видатних особливих людей, які залишили свій слід у науці, мистецтві, живописі. Велика частина з них справді мала відхилення від так званої нормотипової психіки.

Друга полярність – це там, де «біс вселився», де «диявола виганяти», де було катування й саджання на ланцюги.

Якщо ми говоримо про будь-яке порушення психічного розвитку, то, як правило, стигматизація буде або у бік геніїв, талановитих і кращих за інших, або навпаки – у бік небезпеки, зневаги, образ і криків. Наше завдання – вийти на здорову середину.

Коли варто починати переживати батькам?

Тоді, коли дитина (а поняття норми – це більшість) дуже відрізняється від ровесників на тих чи інших етапах розвитку. Це може бути непомітно одразу. Бо є ранній дитячий розвиток, коли будь-які навіть незначні відхилення можуть мати серйозні наслідки.

Як у випадку з дитячим церебральним паралічем: народилася здорова дитина, але нейровірусна інфекція дала ураження нервової системи – і розвиток перестає бути нормативним.

Так само з аутизмом. Якщо дитина не спілкується на початку (а діти в принципі на ранніх етапах багато спілкуються самі з собою), але згодом починає не відгукуватися на ім’я, не повертати погляд за дорослим, не стежити очима, якщо немає так званого комплексу оживлення – радості при появі об’єкта прив’язаності, якщо вона байдужа в емоційному стосунку з близькими – це сигнал, щоб звернутися до фахівця.

Чи може це минути? Якщо йдеться про справжню ендогенну патологію – а це рівень генетики, фізіологічних порушень, – то сподіватися, що «переросте», не варто.

Заспокоювати себе тим, що діти різні, можна. Але чим раніше буде втручання, тим більше можливостей для корекції. Діти дуже пластичні й динамічні. Важливо організувати їм правильний медикаментозний та розвитковий супровід.

До прикладу: іпотерапія, заняття з кіньми, дельфінами. У дельфінаріях були спеціально підготовлені дельфіни, які займалися з дітьми з аутизмом. Для них це був близький стосунок, що формував досвід прив’язаності. Бо якщо це не вдається з людьми, то тварини, які дуже емоційно чутливі, можуть дати цей досвід.

І чим раніше втручатися, тим більша ймовірність скоригувати прояви. Не абсолютно, а до рівня найближчого розвитку. Головне – що мозок завершує формування до 25 років. Якщо раніше залучити фахівців, які порадять, що робити й як організувати розвиток, то ступінь відхилення від норми буде менш вираженою.

Доросла людина може й не знати, що має РАС

Розлад аутичного спектра має широкий діапазон, і прояви можуть бути непомітними, але робити людину трохи особливою. Це може бути дистантність у стосунках, емоційна сплощеність (стан, що характеризується недостатністю яскравості емоційних проявів, душевною холодністю, байдужістю до оточення, ізоляцією, — Ред.) або емоційна неконгруентність: людина реагує емоціями, неадекватними стимулам.

Наприклад, якщо ми говоримо про радісні події, з’являються позитивні емоції, про трагічні – негативні. У таких людей ця реактивність може бути сплощена. Людина може бути більш формальна у відносинах, їй бракує палітри емоційних переживань.

Латентні прояви аутизму можуть бути ще й у надмірній правильності. Наприклад, нормальним є спілкуватися контекстами. Це навіть культурна відмінність: з високим або низьким рівнем контексту. Якщо українцям у гостях кажуть: «Чи будете ви їсти?» — вони традиційно відповідають: «Ні-ні, дякую». Але за третім разом уже наминають. Чому? Бо ми маємо культуру високого контексту, коли одне кажеться, а інше мається на увазі.

А є культури низького контексту. Якщо вас в Америці запитають, чи будете ви їсти, і ви скажете: «Ні», то всі довкола їстимуть, а ви залишитесь голодні.

Аутисти ж іноді мають прямо перпендикулярну концепцію світу. У них можуть бути незвичні для нас інтереси. Я пам’ятаю хлопчика з обласної психіатричної лікарні, який грався у платівку: перевертався з боку на бік і співав різні пісні залежно від положення. Це була розвага, яка могла тривати безліч разів. Повторюваність для нього мала особливе значення, і це відрізняло його від ровесників.

Тому це й називається аутизація – занурення у свій світ, у власні переживання. А крайні прояви – це коли дитина взагалі не відгукується на звернену мову, або дорослий живе у власному світі.

Коли порушення спектра виражені серйозно – дитина не повертає голови, коли ви до неї звертаєтесь. Іноді, щоб вона відчула присутність, потрібно дуже тісно доторкнутися. Лише через сильний тілесний контакт вона починає розуміти, що ви взаємодієте.

Діапазон проявів величезний, і щоб поставити діагноз, потрібні спеціальні обстеження, тести, маркери клініцистів. Тому побутова «експрес-діагностика» нагадує дитячі пісочниці, де казали: «Ти дебіл, або шизофренік, або аутист». Але що означають ці слова? Очевидно, ніхто з дітей, які так обзивались, цього не знав.

Сучасний світ стає толерантнішим до того, що раніше не вважалося нормотиповим. Ми говоримо про інклюзію й інклюзивну освіту. Про спеціально організований простір для людей із вадами розвитку: для дітей із синдромом Дауна, із дитячим церебральним паралічем тощо. Світ адаптується й пристосовується. Їх перестали називати стигматизованими словами «інваліди», «каліки». Чому? Бо вони просто інші. І ця толерантність до інакшості дозволяє людям з аутизмом не вважати себе за межами суспільства.

Про Ілона Маска або «Добрий день, лікарю, я зварював»

Усе залежить від ступеня вираженості дефекту. Той самий дитячий церебральний параліч може означати, що людина повинна буде пересуватися на візку, а може означати, що вона всього-на-всього тягнутиме ногу чи матиме трішки нефункціональну руку, але без інших видимих наслідків.

Якщо це просто особливості особистості, які не завадили їй закінчити школу, виш, справлятися зі своїми функціональними обов’язками на робочому місці, збудувати стосунки, — це одна ситуація.

Є два критерії психічного здоров’я, і вони доволі переконливі: перший – адаптація, другий – критичність. І саме за цими маркерами визначається, наскільки людина є психічно благополучною. Якщо дитина пішла до школи у сім років і пристосувалася до вимог, а далі – до вишу, дорослий – на роботу, збудував стосунки, то це все те, що називається віковою нормою. Поняття вікової норми стосується фізіологічного розвитку, але також і психічного. Якщо з психічним розвитком у людини більш-менш усе гаразд, вона адаптована, бо працює, вчиться чи має стосунки, то підозрювати, що ця людина дезадаптант, що вона не справляється з викликами, які диктує життя, немає підстав.

Але буває, що людина в одному моменті виглядає як адаптант, а в іншому – навпаки. Приклад – Ілон Маск, чия поведінка не завжди виглядає нормальною.

Зараз багато диспутів довкола синдрому Аспергера, адже його описали відносно нещодавно – лише наприкінці XX століття. Дискутують, чи відносити його до шизотипових порушень, чи до розладів спектра аутизму; чи більше страждає емоційно-вольова сфера, чи інтелектуально-мнестична. Адже дефекти бувають різні. Одна людина може бути емоційно конгруентною й адекватною, але мати проблеми з інтелектом, пам’яттю, аналізом і синтезом. А інша – навпаки: із чудовим, навіть геніальним IQ, але емоційно неадекватна, неконгруентна.

Насправді не будемо перебирати всіх прихильників і противників цієї фахової дискусії – куди це відносити, як називати, чи викреслювати зі спектра класифікацій психічних розладів, чи залишати. Знову ж таки, головним залишається другий критерій – критичність. Якщо людина визнає свою особливість чи відмінність від інших, то вона зберігає критичність.

Я завжди проводжу паралель між зверненням соматичного пацієнта й психіатричного. Гастроентерологу спокійно кажуть: «Лікарю, у мене болить шлунок». Пацієнт усвідомлює свої недоліки, обмеження, дефекти. Але психіатричний пацієнт не каже: «Добрий день, лікарю, ви знаєте, я зварював, мені ввижається чи причувається». Ні – він щиро вірить, що його переслідують, чи що з розетки чути голоси. Це і є маркер відмінності соматичного пацієнта від психіатричного – відсутність критики до свого стану.

Якщо говорити про Ілона Маска, то його поведінка – умовна адаптація. Є ось ці «up and down, up and down»: тут він найкращий друг, радить президентові, як правити Америкою; президент каже, що це один з його найближчих друзів; світ тішиться, що його призначили «губернатором Марса». Але водночас він може з’являтися у стані, схожому на вплив психоактивних речовин: усі дивляться в один бік, а він – в інший (пам’ятаєте ці фото в пресі?). Або заявляє, що його мета – запліднити половину світу й залишити якомога більше своїх нащадків.

Коли ми були студентами, то часто ставили професорам головне питання: чи генії – це ті, хто божевільні? Чи, навпаки, вони здаються божевільними, бо є геніями? Відповідь проста: ані те, ані інше. Не всі генії є пацієнтами психіатричних закладів. Якщо ми просто зайдемо в будь-яку психіатричну клініку, то побачимо, що там далеко не тільки нобелівські лауреати, видатні художники й першовідкривачі.

З іншого боку, чи вищий відсоток психіатричних діагнозів серед талановитих і геніальних людей, ніж серед нормотипових? Так, це правда. Ми знаємо чимало прикладів шизофреніків серед відомих геніальних особистостей, які відрізнялися від більшості.

Трамп, Путін і їхні ідеї фікс

Поведінку президента США Дональда Трампа теж складно зрозуміти: спочатку він говорить одне, потім – інше, важко збагнути, чи він справді змінює думку, чи, можливо, просто не пам’ятає, що казав.

Ось тут якраз найбільша халепа. З одного боку, енергія таких людей, їхня настирливість, цілеспрямованість можуть бути значно більшими, ніж у нормальних людей. Нормальний би відступив. А вони вже проконкурували, перемігши тих, хто не має такої енергії, сили натиску чи мети.

Хто такий параноїк? Це людина, що має ідею фікс. Ось глава сусідньої монголо-татарської імперії теж має ідею фікс – знищити Україну. Це абсолютно божевільна ідея. А що таке ідея фікс? Це і є божевільна думка, яка визначає і регулює всю діяльність і все життя особи, що має параноїдний, паранояльний радикал.

Виходить, щоб перемогти всіх «нормальних», треба мати якості, яких їм бракує: цілеспрямованість, настирливість, часом психопатичну енергію, здатність руйнувати, не зупинятися перед перешкодами. Нормальна психіка постійно моніторить критерії безпеки-небезпеки, комфорту-дискомфорту. Вона емоційно реагує на події, у яких ми опиняємося, і дає сигнал: йти чи не йти.

Ненормальна психіка має інший спосіб функціонування. Психопат не зупиняється перед перешкодою. Чи путін – типовий психопат? Замало так його назвати, бо він – особистісний паранояльний радикал з ідеєю фікс. У психопатів відсутні почуття провини й сорому. Тобто моральні фільтри, які зупиняють нормальну людину, на психопата не діють.

У Трампа теж немає почуття вини. Друга світова війна насправді теж почалася з двох божевільних – Сталіна й Гітлера, які, тим не менш, очолювали держави. І зараз ми знову маємо на престолі подібних осіб.

Більше ніж 300 психіатрів підписали звернення щодо Трампа у зв’язку з його віковими змінами, які теж очевидні, адже восьмий десяток закінчується. А вікові зміни починаються саме з порушень пам’яті. Ще під час його першої каденції писали, що він є соціопатом з офіційним діагнозом і навіть, умовно кажучи, з фаховою допомогою, бо ще у 21 рік, коли настає громадянська зрілість, перебував на обліку в психіатра.

Психотична енергія, більша ніж у «нормальної» людини, допомагає долати перешкоди, настоювати на своєму, досягати цілей, які часом видаються абсолютно незрозумілими для світу. Вона дозволяє здійснити те, чого звичайні люди не зроблять. І тоді можна проконкурувати з іншими, які зійдуть з дистанції, відмовляться, виявляться більш розсудливими, виваженими або тими, хто просто має почуття провини й сорому.

Є ще один відомий вислів: якщо в юності ви не були революціонером, у вас немає серця; але якщо у старості не стали консерватором, то у вас немає голови. Чому? Бо є ще вікові особливості. Коли ми говоримо про юнацький максималізм, про прагнення до всього, про уявлення, що я буду саме таким і безальтернативно, — це нормальні особливості вікового розвитку психіки. Але якщо я продовжую залишатися юнацьким максималістом тоді, коли вже знаю більше про життя, маю досвід невдач і успіхів, — така поведінка стає недоречною.

Вікова норма передбачає: у три рочки сидіти в пісочниці й ліпити пасочки, у сім – йти до школи, у 17 – її закінчити. Це нормативний розвиток психічної динаміки людини. Але якщо щось не відповідає віковим нормам, якщо чогось занадто багато чи замало, то це, за кривою Гауса, означає – за межами норми.

Владу має кожен із нас

Один із моїх улюблених висловів, написаний на руїнах давнього Риму: «Чому не буває розумних правителів?» Це було ще до нашої ери. І відповідь також залишили: «Розумній людині немає потреби ставати правителем».

Усі ці відомі й донині грецькі та римські філософи не обіймали політичних чи державних посад, вони були мудрецями, екзистенціалістами. Натомість ті, хто займав ці місця – імператор Нерон чи Понтій Пілат, та інші – не були мислителями, філософами, а диктаторами або просто людьми, які прагнули влади.

Тому ще одна проста відповідь на це питання звучить так: серед трьох випробувань людини – вогонь, вода й мідні труби – найнадійнішим вважається випробування владою, тобто тими самими «мідними трубами», коли сурмлять славу імператора. Якщо людина витримала це випробування владою, отже, вона займає своє місце заслужено.

Але влада – це не лише про державу й правителів. Владу має кожен із нас. Ми маємо владу над своїми дітьми, близькими. Є цілі суб’єктні професії, у яких передбачена влада над іншими: лікар має владу над пацієнтами, учитель – над школярами.

І ось якщо до слова «влада» приєднане слово «відповідальність», тоді це те, що американці називають win-win – виграш-виграш. Тому що ви отримуєте своє визнання, те, заради чого прийшли в це місце. А, наприклад, учні чи студенти отримують те, по що звернулися, — знання. Не випадково звучить: «Вчителько моя, зоре світова, звідки виглядати, де тебе знайти…» – це подяка й захоплення, які є винагородою за відповідальність.

Тому коли ми говоримо про маркери правильного й неправильного правителя, то йдеться саме про поєднання влади й відповідальності. Якщо я хочу мати владу, а відповідальність покладаю на кого завгодно, якщо сьогодні говорю одне, а завтра — інше й стверджую, що цього не казав, — це аж ніяк не в’яжеться з відповідальністю. Якщо мої лозунги діаметрально протилежні, а меседжі подвійні, то чи не виникають тут питання до слів «критичність» і «відповідальність»?

Примітка. В Україні періодично у скандали потрапляє народна депутатка Мар’яна Безугла. Вона проголосувала за ліквідацію НАБу та САП, згодом долучилась до мітингів на підтримку цих структур. На запитання журналістів щодо дивної поведінки нардепка зізналась, що у неї синдром Аспергера. Натомість журналіст Данило Мокрик з'ясував, що люди з таким діагнозом не можуть мати доступу до державної таємниці, який був у цієї нардепки. Згодом вона опублікувала зневажливий допис про загибель свого колеги Ярослава Рущишина. Парламентський комітет з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради підтримав постанову про відсторонення народної депутатки Мар’яни Безуглої (позафракційної) від засідань у парламенті через системне порушення регламенту та антисоціальну поведінку.

Є простий маркер, який буде ділити нас всіх. І цей маркер якраз війною дуже добре прояснюється. Маркер називається безпека-небезпека. Стигматизація людей з порушеннями психічного розвитку була викликана якраз їхньою небезпечністю, або безпечністю. І в цьому випадку, ми маємо толерантність до іншості іншого, маємо інклюзивну освіту і демократичне суспільство, яке дозволяє всім людям на світі жити своє людське життя. Але влада означає відповідальність за інших людей, за долю Батьківщини, відповідальність за те, за що ти брав на себе цю відповідальність. Народні депутати повинні на себе взяти відповідальність за країну, людей, за те, що вони обіцяли в своїх передвиборних агітаційних промовах. Люди делегують їм свою безпеку, долю, фінансове благополуччя, незалежність.

Щодо випадку (загибель Ярослава Рущишина, – Ред.), коли всі довкола горюють, співчувають, дякують, а хтось знецінює, то це про заздрість. Коли я – окей і інші – окей, то це демократичний стосунок зі світом. Я маю свій п'єдестал, здобутки, визнання. І я, будучи чемпіоном з плавання, не заздрю чемпіону з тенісу. Бо ми обоє чемпіони, кожен в своєму виді спорту. Але якщо я тебе знецінюю, зневажаю без об'єктивних підстав, а об'єктивні підстави це те, що каже більшість, криву нормативного розподілу Гауса ніхто не відміняв, то це або про неадекватність, або про власний досвід. Може бути, що зі всіма іншими людина мала прекрасні стосунки, але саме з цією особою - проблемні. Так буває, це нормально. Окрім наших друзів, ми маємо ворогів. І дивно, якщо їх немає.

Але якщо усі дякують і визнають, а ти знецінюєш і зневажаєш, це все-таки про твою емоційну неконгруентність, нечутливість, неемпатійність, про елементарне невиконання прийнятих норм соціальної поведінки. І якщо ти не вкладаєшся у прийняті норми соціальної поведінки, значить, ти за межами. У Сполучених Штатах Америки є така практика, перед тим, як одружитися, один одному показує довідку від психіатра. Це дозволяє довідатись про обтяжену спадковість потомків. Можливо, партнер комфортний і безпечний для вас, але він може мати шизофренію, серйозні ендогенні порушення. І це може проявитися у дітях, внуках. А ви приймаєте рішення не тільки про своє життя, але про життя і про спадковість своїх потомків.

Як радянська влада використовувала психлікарні

Чому у нашому суспільстві часто можна почути «хворий на голову», «йди лікуйся у психлікарню»? У суспільстві це все ще доволі стигматизоване. Ця стигматизація поступово долається, але не ліфтом, а сходами. У психіатричних лікувальних закладах проводять щорічний день відкритих дверей, під час якого кожен може прийти і подивитися, як насправді виглядають люди з психіатричними діагнозами. Символічно відчиняючи ключем браму психлікарні, ми нагадуємо, що ці люди мають право бути серед нас.

В Україні діє закон про психіатричну допомогу, який відповідає європейським вимогам про добровільну госпіталізацію. Він існує з 22 лютого 2000 року, коли наша країна заявила про намір інтегруватися до складу ЄС. Закон писався стрімко, проте в ньому важливо підкреслено право людини на добровільну госпіталізацію.

Ми добре знаємо історію радянської психіатрії, яка часто використовувала психіатричні госпіталізації, процедури та призначення не для лікування, а для боротьби з інакомислячими, дисидентами і тими, хто був неугодний системі. Це було частиною доктрини тоталітарної диктатури. Усіх, хто думав інакше, оголошували психічно хворими, оскільки в країні не могло бути дисидентів та опозиції. Через такі практики Радянський Союз був виключений з Всесвітньої організації охорони здоров’я.

У сучасному суспільстві психічно хворими часто називають тих, кого хочуть знецінити. Щоб подолати цю стигму, потрібна системна психоедукація, яка розвивається. Сьогодні немає гамівних сорочок, не застосовують негуманні методи лікування, інсулінотерапія більше не використовується, а електрошокери залишилися в минулому. Сучасна психіатрія працює на основі медикаментозного лікування, використовуючи протипсихотичні препарати та нейролептики.

Чи швидко суспільство перебудується в правильний бік? Ми рухаємося у цьому напрямку. Однак важливо пам’ятати, що лідерів країн, націй і народів все ж варто перевіряти на психіатричне благополуччя.

Чому хтось звертається до психотерапевта, а хтось соромиться цього?

Ми маємо три слова, які починаються на «псих»: психіатр, психолог і психотерапевт. Люди найбільш поінформовані про психіатра. Це одна з причин.

Коли я була студенткою психології, у СРСР, який займав 1/6 частину світу, існували лише два факультети психології – у Москві та Ленінграді. На решту 15 республік було 13 відділень. Україні пощастило більше: у Харкові, тодішній столиці, було одне відділення в університеті, згодом з’явилося відділення у Києві. На 52 мільйони населення радянської України щороку випускали близько 50 психологів – тобто приблизно один на мільйон людей. Як можна було тоді дізнатися, хто це за фахівець і для чого він потрібен? І це відбулося не сто років тому, а лише 30 років тому.

Я завжди запитую студентів: хто колись завів вас до перукаря або стоматолога – мама чи тато? А їх хто завів? Бабуся. А бабусю? Прабабця. І ось питання: чи ходила колись ваша бабуся до психолога? А мама – до психотерапевта? Студенти завжди сміються, бо це новий «товар» на ринку, і ще й із приставкою «псих-», що викликає асоціації з лікуванням божевільних.

Ще одна причина – не зрозуміло, навіщо потрібна така послуга. Моя бабуся прожила життя без психологів і психотерапевтів, заміж вийшла, дітей народила. І мама жила так само.

Велика таємниця, яка для фахівців зовсім не таємниця: за психологічною або психіатричною допомогою звертаються переважно ті, кому гірше у системі сім’ї, стосунків або класі. Це жертви булінгу, а не ті, хто очолює ситуацію.

Сорок років тому більшість клієнтів психологів були жінки, чоловіки майже не зверталися. Зараз ситуація змінилася – іноді до мене за день звертаються більше чоловіків, ніж жінок. Але критерій залишився той самий: звертаються ті, кому гірше, кому потрібна підтримка і допомога.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.