Про це на запрошення «Клубу експертів та експерток» пояснює психотерапевтка, ректорка Українського вільного університету в Мюнхені Лариса Дідковська.

Розмова про націю, яка вміє виживати там, де інші лише вчаться жити, стала першою офлайновою зустріччю клубу за участі глядачів.

Ми почали 2026-й з вантажем втоми. Як зрозуміти – це ще та втома, від якої можна просто відпочити, чи вже той етап вигорання, коли сам собі раду не даси?

Відповідь стосується кожного: і копінг-стратегії, і психологічні ресурси дуже персональні. Світ не знає, вже ви чи ще ні, але ви знаєте. Є єдиний маркер – безпека чи небезпека, здатні ви чи ні. Не варто випробовувати долю. Ми можемо витримувати більше в екстремальних обставинах – так влаштована адаптація.

Приклад: діти за своєю природою рухливі й не можуть всидіти на місці. Якщо дитина занадто чемна – вона хвора. Але діти, які сиділи в окупованих підвалах, могли мовчати годинами, бо це було порятунком. Екстремальні умови диктують інші стратегії. Проте ми не робокопи й не кролики-дюрасел – не можемо просто викрутити старі батарейки й вставити нові. У нас є чіткі ліміти. Чому в нас восьмигодинний робочий день? Бо для відновлення також потрібно щонайменше вісім годин сну.

Чому збудження має змінюватися гальмуванням? Бо якщо ми не гальмуємо планово, це станеться екстремально. Поясню на прикладі авто: під час планового гальмування ми завчасно зменшуємо швидкість, бо втомилися або закінчується пальне. Якщо ж ні – машина опиниться в кюветі. Витримувати збудження вічно не здатен ніхто.

У психофізіології є термін «замежове гальмування». Це як в електромережі: коли напруги забагато, вибиває запобіжники. Психоемоційне вигорання – це і є ті самі «вибиті запобіжники», коли ви нічого не хочете й не можете. Якщо почати сповільнюватися раніше, гальмівний шлях буде безпечнішим.

Не доводьте себе до апатоаболічного синдрому. Скажіть собі «стоп», коли відчуваєте, що прості раніше речі стають нестерпними. Лише ви знаєте власні ресурси. Хтось може витримувати більше – наприклад, жертовна особистість (умовна «свята дружина алкоголіка») терпітиме там, де здорова психіка вже сказала б «досить». Питайте себе: безпечно чи небезпечно? Можу чи не можу?

Ще один ресурс – це зміна пріоритетів. Я завжди кажу: «Якщо на Святвечір не буде 12 страв, Різдво все одно настане. Якщо на Великдень не помити вікна – Паска буде». Робити щось з останніх сил – значить втратити сенс самої діяльності. Виснажена мама, яка ідеально прибрала хату й наварила страв, транслює дітям лише свою порожнечу й роздратування. А мама, яка забила на прибирання і сіла бавитися з дітьми на килимі, дарує їм ресурсний спогад на все життя.

Проведіть експрес-діагностику: згадайте свої найщасливіші моменти з дитинства. Там точно немає помитих вікон чи ідеального порядку. Там є намет у лісі з мурахами або те, як ви стрибали по полицях у поїзді на Сімферополь. Це і є спогади про щастя.

Головне завдання великих свят – не кількість страв чи помиті вікна, а благість в душі. Війна жорстко, але правильно виставляє пріоритети. Найважливіше – саме життя, решта – баласт. Коли човен має пробоїну чи повітряна куля втрачає висоту, зайве викидають. У перші тижні вторгнення люди не везли побутову техніку – вони брали рідних, бо їхнє життя найцінніше, теплий светр і старі чоботи, щоб не натерти ноги. Як казали давні римляни: «Як багато вигадано речей, без яких можна обійтися».

Наскільки ми можемо дозволити собі бути щасливими зараз? Як позбутися почуття провини за свою радість, коли інші втрачають життя?

Багатьох переслідує відчуття, що це нещастя мало статися з ними. Тут допомагає віра: людина приходить у світ і йде з нього по волі Божій. Наші захисники йдуть на фронт не для того, щоб загинути, а задля торжества життя. І війна лише підкреслює цю особливу цінність.

Прояви життя – це не лише відчай, а й радість. Вміння бути щасливим у моменті треба вчитися у дітей: сів метелик на долоню – і дитина щаслива. Маняче щастя невротика, тобто сподівання, що ми станемо щасливими колись потім – це симптом. Коли те потім настає, ти все одно не відчуваєш радості, бо не навчився жити тут і тепер.

В історії людства були тисячі воєн. Як давали собі раду наші попередники? Виживали життєлюби. Про це писав і Віктор Франкл: рятувалися не песимісти, а ті, що раділи життю в його найпростіших вітальних проявах.

Тож право на радість є. У нашому Гарнізонному храмі в один день відправляють і панахиди, і вінчання чи хрестини. Це не про «або-або», а про «і-і». У Німеччині свідоцтво про народження і про смерть видають в одному відділі. Це і є радість буття, яке буває різним. Навіть кардіограма має піки вгору і вниз – якщо лінія рівна, то людина померла. Краще нехай життя пульсує.

Від початку повномасштабної війни ми чули різні обіцянки й дати. Як зрозуміти, що ти не живеш у режимі очікування, не завмер? Чи є шкала, яка допоможе це перевірити?

Шкала називається контакт із реальністю. Минуле вже відбулося, це лише пожовклі фотографії, які не змінити. Можете викинути ті фотографії, але вони все одно були подіями вашого життя. Можете відрізати голову з фото нареченого чи нареченої, якщо ви з ними у війні чи розлученні. Та це не означає, що вас не було на весіллі разом, що ви не були щасливими закоханими молодятами.

Майбутнє – продукт нашої уяви. Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани. У щоденній молитві «Отче наш» немає слів «дай нам хліб на три тижні наперед». Там є «хліб наш насущний дай нам сьогодні». І оце життя сьогодні – відповідь на те, як люди жили тисячоліттями. Для чого міняти те, що добре працює, допомагає? Міняти треба те, що не працює, не допомагає. А ця тисячолітня молитва пересвідчила свою ефективність і в тому, що так жити правильно.

Контакт з реальністю – це те, що прекрасно вміють робити діти. Якщо ви їх любите і виконуєте їхні прохання, ваша ляля каже, що любить вас і ви хороші. Якщо ж ви на руки не взяли або ведмедика не купили, маля каже: «Ти поганий, я тебе не люблю». Це не назавжди, це тут і зараз. Це дуже конгруентно – дитина називає свій стан і емоції такими, якими вони є в цю мить.

Потім ми виростаємо. Вже не кажемо «я тебе люблю», або «я тебе не люблю» нікому, або лише при нагоді, бо так треба, а не тому, що справді це переживаємо. А «я тебе не люблю» взагалі не кажемо, але гніваємося, бо най знає. Тому треба жити в моменті, в реальності, довіряючи власним відчуттям. Звісно, можна робити покерфейс чи ще щось. Але мій улюблений вираз: всі діти народжуються вільними і гідними, а потім ми їх виховуємо.

Контакт із реальністю – це також новини в Telegram та заяви очільників. На черговому році великої війни здається, що агресії побільшало, а суспільство закрилося у власних бульбашках, які майже не перетинаються. Як давати собі з цим раду?

Жити в невизначеності – це особливий челендж. На відміну від тварин, які просто пристосовуються завдяки інстинктам, шерсті чи підшкірному жиру, людина – найвразливіше створіння. Ми не маємо природного захисту від холоду, ми не можемо заснути в мулі, як риби. Тому ми мусили вигадати власний захист: стіни, одяг, сільське господарство та психологічні механізми. Ми не просто адаптуємося, ми творимо світ: будуємо колайдери і запускаємо ракети в космос.

Але тут є пастка – ілюзія повного контролю та псевдовеличі. Ми навигадували як неймовірні речі, так і жахіття війни. Це дало людині відчуття, ніби вона – творець усього. Своїм студентам і клієнтам я завжди кажу: «Маю дві новини. Хороша – Бог є. Погана – це не ви». Насправді друга новина ще краща. На Богові лежить вселенська відповідальність, а наше з вами завдання – дай Боже, щоб ми змогли подбати хоча б про себе.

Ілюзія контролю дає відчуття, що читаючи всі новини, ми «в темі». Але чи реально ми впливаємо на дії агресора? Питання саме в реальному впливі. «єРадар» справді допомагає безпеці, бо перше, що робимо, коли виє сирена – дивимось, чи це наша локація. Це той контроль, який допомагає. Але пропускання через себе безкінечних потоків інформації лише спричиняє гіпертонію та розлади сну. На що ви у Львові реально можете вплинути в Куп'янську, Харківському чи Сумському регіоні? Ні на що. Це не про байдужість, а про адекватну міру включеності.

Через гіперстимуляцію з’являються ірраціональні страхи, як у канцерофоба: маркерів хвороби нема, але людина живе в жаху. Це халепа нашого виду. Статистика проста: у житті живої істоти лише 10-15% реальної небезпеки. Заєць боїться вовка, тільки коли той біжить за ним. Не сидітиме під кущем і думатиме: «Десь в лісі напевно живе вовк, який може мене винюхати і з'їсти». А от жінка при надії ще на першому триместрі переживає, як складеться доля її донечки чи синочка, чи буде вона або він розумною, освіченою, слухняною, чемною людиною, чи вийде заміж/одружиться, народить дітей, привезе внуків на Пасху, Різдво.

Я дуже люблю казки. Є така, де дівчину прийшли сватати і хтось з родини пішов до потічка щось принести, але поки йшов, подумав: дівчина вийде заміж, народиться в них дитина, побіжить до потічка, впаде і з нею щось станеться. В підсумку дівчину не віддали заміж.

Це чудова ілюстрація наших вигаданих небезпек. Часто питаю в людей, скількох потопельників вони особисто знали за життя? Одного-двох, зазвичай жодного. А скільки тисяч разів чули: «Не лізь до води, бо втопишся»? Вас лякали тим, що ніколи не відбудеться, бо це ілюзія контролю. Скільки персонально знаєте тих, що випали з вікон? Ніскільки. Але скільки разів дитина за життя чула: «Не лізь, бо випадеш»!

Кицька просто вилизує, любить і захищає кошенят. Вона не лякає себе тим, як складеться доля її руденької киці та чи матиме вона здорове потомство. Потім якось доля в тієї руденької киці складеться точно, але вирішувати це буде сама киця, а не кицька-мама, яка вже починає за це хвилюватись. Наша псевдомогутність приносить нам не тільки реальні переживання, а й ірраціональні страхи, які ми самі собі вигадуємо і самі ж боїмося.

На початку повномасштабної війни ми були об’єднані – домовилися, що ми в одному човні й не розхитуємо його зсередини. Чи можемо ми повернутися до цього стану? Бо зараз є «ми» і «ви», є українці й українці, які говорять іншою мовою, хтось воює, а хтось ні. Це дуже нервує.

Бо ресурси контейнерування й витривалості поволі закінчуються. Якщо знати, для чого жити, можна витримати будь-яке «як». А ми точно знаємо – для нашої перемоги, суверенності, свободи, демократії, цінностей і рівності всіх наших моральних засад. Але ми все ж живі істоти й маємо обмежені ресурси. Коли ми втомлені, виснажені, вичерпані, залишатися оптимістами, благостними й спокійними навряд чи вийде.

А патріотами?

Патріотами вийде – це трохи інші цінності, не з рептильного мозку, а з лобної долі, неокортексу. Цим ми відрізняємося від тварин, які діють інстинктивно і рефлекторно, хоч і в нас це є. Але, окрім цього, ми ще маємо цілепокладання, мораль і все те, що робить людину людиною. Якщо апелювати до лева: «Не їж косулю, вона – невинне створіння, нічого поганого тобі не зробила», то це буде безсенсовно. Бо він м'ясоїдний хижак і це його їжа. Його перевага в тому, що не вбиває цілий табун косуль, а їсть лише одну. Якщо ви бачили відео про саванну, то знаєте, як вони мирно пасуться поряд, бо хижак ситий і більше він цього не робитиме.

Людина ж досконала і в доброму, і в жахливому. Тому наша свідома, інтелектуально-вольова частина, цілепокладання, мораль – всі ті гальма, які зупиняють нашу інстинктивно-імпульсивно-рефлекторну поведінку, роблять її людською. Патріотизм з цієї категорії – моїх сенсів, виборів, рішень і мотиваційних процесів. Це те, що мене творить як особистість, громадянина, складову високоорганізованої істоти і відрізняє нас від більш аморальних або нелюдських.

Тому бути патріотами правильно, це можна робити свідомо і вирощувати, культивувати, навіть якщо ти раніше не був особливо відданим. Війна поляризує, а сірої середини, на якій можна «пропетляти», майже не лишається. Ти мусиш вибрати – бути зі своїми чи з ворогами, з патріотами чи зрадниками. Цей вибір – те, про що Еріх Марія Ремарк писав: «В темні часи добре видно світлих людей». В звичайні часи вони, можливо, й не дуже заявляли про свій патріотизм. Але в темні часи стало очевидно, що ці люди світлі.

Зараз період невизначеності і водночас очікування чогось. Починаються розмови про мир, перемогу. Як зрозуміти, що є вищий сенс і він в тому, що ця країна має зберегтись і розвиватись? Як відповісти собі на те, що вважати перемогою? В одній з розмов у мене прозвучала фраза: неможливо припустити, що українці перестануть сваритись, бо в них свобода слова, волевиявлення і за характером ці люди будуть сперечатися. Чи зможемо ми домовитись про певний суспільний договір?

Я патологічна оптимістка в хорошому сенсі – вірю в перемогу добра над злом. Але не в дитячому чи ідеалістичному варіанті, що все буде добре. Є три базові переконання, що стосуються трьох речей. Перше – довіра до світу: чи він жахливий, чи все-таки безпечний. Якщо вірите в безпечність – плюсуєте. Друге стосується людей – чи можна їм вірити, чи вони об'єкти нашої параної, вороже налаштовані, небезпечні. Третє – чи я хороша людина, чи негідник. Якщо всі три переконання з плюсом, ви маєте базову довіру до світу, справедливості та стосунків. Це не ідеалізація: всі ми маємо і милі посмішки для світу, і дупи, які ховаємо. Це не про «або-або», а про «і».

Так само в житті: буде різне, як систола з діастолою, але загалом світ безпечний, люди не жахливі і я цілком окей. Війна підважує ці опори. Як вірити в безпечність світу, коли гинуть люди, а нападають ті, що звалися братами? Як покладатися на порядність, коли люди стають нелюдами і чинять тортури? Природно втратити базову довіру, а відносно своєї окейності отримати комплекс провини виживших і ніби ми недостатньо робимо для війни.

Щоб ці переконання не розлетілися на друзки, а залишалися в контрольному пакеті акцій, їх треба скорегувати. Визнати: світ здебільшого безпечний, але зараз ця безпека порушена війною. Люди не негідники, але наших ворогів не треба цінувати, довіряти їм чи вважати гідними. Ми не всі зараз на нулі, але це не означає, що в кожного немає свого місця максимальної ефективності: волонтерства, донатів чи фахової компетентності.

Вороги намагатимуться нас роз'єднувати, адже російська пропаганда – це потужна маніпулятивна технологія. Та якщо включити критичне мислення, довіру до власних цінностей і переконань, то можна залишатися в злагоді зі собою і світом, враховуючи обставини, в яких ми живемо вже чотири роки.

Порадьте особисту практику, яка повертає в стосунок з реальністю?

Треба довіряти своїм відчуттям. Діти конгруентні: вони відразу реагують на емоції, а не завертають їх на себе. Я, як доросла людина, не можу дозволити собі дитячих реакцій, моє керівництво, підлеглі, студенти були би щиро здивовані. Є поняття вікової норми, конгруентність в три рочки і в 50-60 плюс відрізняється.

Тому не можу дозволити собі реагувати дитячими способами і реакціями. Але принаймні пробую не мати подвійних меседжів. Якщо мені сумно – я переживаю це, а не роблю покерфейс. Якщо радісно – не озираюся, чи це доречно. Зараз ми маємо іншу радість, не таку, як була в мирний час, без пишних весільних церемоній, грандіозних святкувань. Але святкування є. І коли мені вдається зробити щось нелегке, мати успіхи, прості щоденні тріумфи, на це можна опиратись, як на ресурс.

Віра – теж величезна опора. Пам’ятаєте напис на кільці Соломона: «І це теж мине». Ні в радості, ні в смутку ми не переживаємо щось вічне. Наші випробування стали квантовим стрибком: відсоток посттравматичного зростання серед нашого народу більший, ніж регресу. Значить, ми все робимо як треба.

У 2025 році на симпозіумі Європейської асоціації психотерапії я представляла дослідження стану українських фахівців за 3,5 роки війни. Там були методики, які досліджували психоемоційний стан, депресивні прояви, виснаження та психосоматику. Фахівці щиро їх позаповнювали. Чотири роки війни – це виклик для нашої професії, а з порожнього дзбана, як відомо, не наллєш. Стюардеси всіх авіакомпаній кажуть: «У випадку катастрофи спочатку одягайте маску собі, а потім – тим, хто поряд».

Здавалося б, психологи найбільше виснажуються там, де працюють із родинами загиблих, сиротами, вдовами чи повернутими з полону жертвами тортур. Ці люди не розповідають про надихаючі події, які додають вам ресурсності. Тут ми чесно кажемо, що працюємо «унітазами», бо через нас люди звільняються від свого найважчого, зайвого і неприємного.

Дослідження (понад 100 людей у кожній з двох груп) показало неймовірне: ознаки виснаження та депресії мали лише 39% психотерапевтів та 61% психологів. Закордонні колеги аплодували стоячи. Це доводить, що ми маємо порох у порохівницях і справді вміємо виживати. На війні навик просто вміти жити не спрацює – там тебе не вистачить. Потрібно вміти саме виживати. І тут наш досвід попередніх травм, всіх випробувань, десятків війн і голодоморів залишив людей, які вміють виживати. Бо ті, котрі не вижили, загинули.

Можна говорити, що це погано, тому ми сваримося чи анархісти. Але це наш ресурс, можливості протистояти всім лихоліттям і випробуванням долі, радити собі з тим, з чим не радять люди, які вміють жити. Нагадаю мою улюблену еволюційну криву: важкі часи породжують сильних людей, які творять легкі часи, що породжують слабких людей, котрі знову створюють важкі часи. Ми пережили важкі часи, це зробило нас сильними. Але хочемо ми іншого – зробити легкі часи. Стара китайська приказка говорить: «Четверте покоління знову садить рис». Здається, ми перше з попередників, бо вони теж пережили свої важкі часи.

«Світло не в тому, щоб шукати його ззовні. Це те, що ми повинні запалювати в собі, щоб інші могли знайти дорогу в темряві», – писав Віктор Франкл. Цими словами я хочу завершити нашу офіційну частину відкритого запису Клубу експертів та експерток. Лиш нагадаю, що на ютубі є дві наші великі розмови з пані Ларисою: про емоції і про ціну близькості та про сім'ю, страждання через війну і виливання емоцій на найближчих.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.