Далі пряма мова Оксани Забужко:

Фото Ірини Середи

«Незалежність – і що завтра?»

Хотілось би, щоби ми разом замислилися над тим питанням, яке я наважилась винести в заголовок. Насправді це цитата. Слова не мої, слова Юрія Володимировича Шевельова. І це назва його есею, написаного 1979 року: «Лист з Рейк’явіка, або Незалежність – і що завтра?».

Тут є один дуже особистий момент, яким я хочу з вами поділитися. Ця книжка – видання 1990 року, яке я отримала від нього в подарунок у Нью-Йорку в 1991-му, за кілька місяців до нашої Незалежності, коли Україна по цей бік океану і по той бік океану клекотіла в очікуванні, в передчутті незалежності. І в Києві кожних вихідних кипіли мітинги під жовто-блакитними прапорами, які скандували «не-за-леж-ність».

Це була стихія, яка вже вирувала. І я оцією стихією в гостях у Юрія Володимировича Шевельова, в його квартирі на Клермонт Евеню, палко ділилася з усім можливим запалом. 34 роки тому я була на 34 роки молодша і загонистіша, тому можете собі уявити, як він з оцією самою грацією старого лева спостерігав за запалом молодого левеняти.

Я загониста, то загониста, але зрозуміла натяк. І натяк цей мені дуже не сподобався. Я сподівалася, що він розділить мій запал, а тут – ось це «зверніть увагу, і що завтра?» Мовляв, жовчний старий дід… Не зовсім такими словами, але можна уявити різницю віку, поколінь, темпераментів, досвіду.

Але час показав, що я була не самотня у своєму уявленні, що варто тільки здобути незалежність, а решта все якось нібито само собою вирішиться. Як казав мені один наш можновладець: «воно зробиться» – у зворотній формі, яка усуває суб'єкта дії. І ось так: аби незалежність, а все решта додасться, воно якось зробиться.

Це була наївна віра недержавної нації. Вона була характерна і для інтелектуальних еліт цієї молодої недержавної нації, і для політичних. Ніхто не думав, а що завтра. Ніхто не мислив стратегічно, ніхто не планував на десятиліття наперед.

Як Ісландія змогла...

Про що йдеться в есеї? Він справді про Ісландію. Шевельов, крім того, що був великим ученим і мислителем, був ще й великим мандрівником. У 1979 році, на 35-му році Ісландської незалежності (зараз ми входимо в 35-й рік нашої), він відвідав острів, будучи, як він пише, другим українцем після Омеляна Пріцака (історик, вчений-сходознавець родом з України – Ред.), котрий його відвідав, і дав короткий шкіц про молоду націю, яка до незалежності була розбуджена окраденою, як і багато інших націй північної, центральної та східно-південної Європи.

Але Ісландія – екстремальний випадок. Це острів із цікавими ландшафтами: купа вулканів, гейзерів, гранітні гори, надзвичайно мальовничо. Під кожним каменем, як вірять місцеві, живе троль. Тоді мешканців було близько 200 000 – велике село, яке займалося ловом китів і трохи випасало овець. Земля дуже непривітна, природні кордони замкнені, і неймовірно вперта енергія цього будівництва себе з нічого.

Шевельов зазначає: вони потрапили під данську адміністрацію в XІІ столітті, коли це був острів рибалок і хуторян-пастухів. Тобто до того, як виробити свою еліту, аристократію, виразну ідентичність. На острові не збереглося пам'яток матеріальної культури, тобто якоїсь утіленої власної історії немає. Ну, ісландські саги, але це факт давно минулий, вони не функціонують у повсякденному житті. Вони прокинулись окраденими. І яке ж шалене, вперте, культурне будівництво мистецьких музеїв у Рейк’явіку – п’ять художніх музеїв на 80 000 населення. Воно не цікаве, каже Шевельов, те мистецтво. Воно наслідувальне, еклектичне, але це самоствердження себе – люте і вперте.

Через 45 років після написання шевельовського тексту Ісландія довела, що експеримент із будівництва себе був виправданий. А текст його був звернений для українського читача, з думкою про завтра. З цією думкою, на скільки Україна готова і чи готова, коли її розбудять окраденою, до подібного самоствердження і лютого національного будівництва. При тому, що ми тут в діаметрально протилежних з Ісландією позиціях. Ми – велика й історично перенасичена сенсами, культурами, цивілізаціями здоровенна територія. На скільки у них немає нічого, окрім цього каменю, гейзерів і вулканів, з якими вони працюють і вибудовують культурні й символічні маркери, на стільки у нас всього через край, але ми окрадені.

Прочитавши есей Шевельова на 35-му році нашої незалежності, не можна не вразитися його прозірливістю. Бо що ми маємо в Ісландії зараз? Сьогодні їх 400 000 на острові, вдвічі більше, ніж тоді, але в 100 разів менше, ніж нас. Попри це, вони впізнавані у культурному світі: Бьорк, ісландський кінематограф, література. Вони знайшли себе.

Ми не думали, що буде завтра

Шевельовський заголовок я обрала, щоби поміркувати: де були наші стратегічні помилки на 35-му році незалежності. Можна ретроспективно подивитися, чого ми не розуміли і за що сьогодні платимо дуже дорогою ціною нерозуміння ролі культури як фактора національної безпеки.

Тобто я взяла тільки один аспект. Їх можна розгортати гармошкою, помилок може бути більше, але ось цей глибокий, докорінний стратегічний прорахунок – це те, з чим я зіткнулася безпосередньо в своїй професійній роботі і стикалася практично щокроку за ці 35 років. Це те, що я намагалася, в міру своїх скромних сил, і намагаюся долати, і про що намагаюся волати при кожній нагоді, коли отримую мікрофона в руки. І це те, в чому я компетентна говорити.

Очевидно, треба починати з 1991-го року, з нью-йоркської квартири, із Шевельовської іронічної зауваги: Що завтра? Чому ми не думали і чому не могли думати над тим, що завтра?

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі приблизно в ті самі роки, перед розпадом Радянського Союзу, у щоденнику зробив цікавий запис одним реченням: «Нам, грузинам, потрібна незалежність, і для того, щоб себе побачити». Блискуча думка.

Контроль, бодай частковий, над своїм життям і суб'єктність у формуванні власної долі та історії через повсякденний труд, через інформаційний і культурний простір – цього у нас ще не було.

Інформаційний і культурний простір має бути дзеркалом, в якому суспільство бачить себе, рефлектує над собою. Через новини, географічні зображення на карті під час прогнозу погоди, через фільми, книжки, романи, пісні, музику – усе це інтонаційно має відповідати ритмам і настроям суспільства.

Цього дзеркала повною мірою в нас не було. Зокрема, насильним чином його відняли. На рубежі 90-х і 2000-х почалася медійна реформа. Але на той час знову почала ринути хвиля нової колонізації: Москва повторно ввійшла в український інформаційний простір, готуючи анексію, підготовку до поділу країни, що тривала цілі нульові роки.

Сьогодні мені хотілося б зосередитися не на інформаційній війні як такій, а на нашій відповіді або невідповіді на неї: чому вона була такою, а не іншою, які стратегічні прорахунки досі не усунуті.

Росія постійно відбивала від нас увагу. Чому? Бо ми не ідентифікуємося

Почнемо з видимості країни для інших. Щоби презентувати її назовні, треба самій її бачити і бути впевненою в тому, що демонструєш. Це та впевненість у собі, яка в психології називається асертивністю. Розраховувати на адекватну самопрезентацію без цього неможливо. Розмови про імідж України точилися довго, але відбувалася плутанина: інформаційна видність змішувалася з культурною видністю.

Є приклад, який мене дуже болить: дебют України на світовій арені – Помаранчева революція 2004 року. Це можна вважати дебютом країни на світовому політичному балу. Красива подія, неймовірно гарні молоді обличчя з помаранчевими пов'язками на титульних сторінках світових медіа.

Але одночасно, в цей час, авторитетна політична аналітика в світі думала: «Дивіться, колишня радянська республіка демонструє готовність до демократії. Якщо українці змогли, то росіяни скоро зможуть. Значить не варто перейматися чутками, що там щось не гаразд, якісь заборони мітингів у Москві, авторитарні закони, точкові убивства». Тобто нашим культурним, політичним, бурхливим дебютом ми підіграли Москві. Наша інформаційна увімкненість і поява у світлі світових медій не затрималась надовго. Фокус знову змістився туди, на північний схід.

Повторення подібних хвиль: Євромайдан, знову увага, ентузіазм, знову захоплення Україною, бо яка ще країна в межах одного покоління змогла б видати такий громадянський протест. Але і знову фокус зміщувався на Москву, бо нібито значить, що і з Росією так може бути. І лише повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, коли виявилося, що у нас є армія, яка здатна дати відсіч, змінило ситуацію – фокуси вже не збивалися.

Це частина моєї біографії: весь цей час я була перекладачем, спілкувалася з європейськими журналістами, які кожного разу запитували: «Ви ж братні народи, майже однакова історія, у вас же ж були ці царі чи цісарі?» Якщо весь час іде апеляція до чужих царів чи цісарів, то пояснити, звідки взялася ця яскрава незалежність і готовність відстоювати її, дуже складно.

Росія ідентифікується. Вона має свої культурні маркери, що входять до «джентльменського набору» європейця: Чайковський, Большой театр, Russian Ballet, Чехов (до речі, не знаючи, що він українець і не впізнаючи у його творчості впливів української культури). Але культура працює на персональному рівні: я прочитав, побачив, почув, полюбив – і це стало частиною мого життя, частиною мого емоційного досвіду. Це м’яка сила, на яку Росія, на відміну від нас, ніколи не шкодувала грошей.

У нас же не було пріоритетної культурної політики чи пропагандистських програм. Росія ж працювала енергійно і завзято. І лише коли на Київ полетіли бомби, стало очевидно, наскільки точними були класики, починаючи від Льюїса Керрола: епізод із Алісою, яка не може різати тих, з ким познайомлена, показує: важче вбивати тих, кого знаєш, ніж тих, кого не знаєш.

Захід має зрозуміти, що на наших територіях руйнується тисячолітня культура!

Картини українських страждань, плачучих дітей і зруйнованих міст нічим не відрізняються від картин інших воєнних конфліктів у світі. Але якби Захід був готовий до того, що на цих землях руйнується тисячолітня культура, він би реагував інакше. Наприклад, пожежа Нотр-Дам-де-Парі викликала величезний резонанс: весь світ дивився з жахом, донатили на відновлення собору, бо це спадщина всього людства.

У цьому контексті варто згадати есе Мілана Кундери «Нова трагедія Центральної Європи», яке є омажем його класичному тексту 40 років тому. Він тонко показав, як Центральна Європа, між Німеччиною і Росією, часто вважається політично під контролем чужих, хоча культурно європейська.

Поляків, чехів і угорців заперли від 1945-го під російську п’яту, але вони говорять про те, що культурно вони – європейці: «І куди ж ви без Кафки, Маляра, Яначека, Броха, Музіля і нашої великої літератури й музики. Без того всього, що є невід’ємною частиною меню культурного європейця». І тут питання не в тому, що не можна вбивати того, кого знаєш. Тут не можна вбивати того, хто має до пред’яви культурний паспорт.

Я формулюю для себе термін «маркетологічна привабливість жертви». Після Другої світової почалися дискусії довкола теми презентації теми Голокосту. Одна з моїх героїнь Ганна Арендт виступає проти маркетизації жертв, проти представлення Голокосту лише як трагедії Шоа (Shoah / Шоа (івр. שואה) буквально означає «катастрофа», «спустошення». Цей термін у єврейській традиції вживають саме для позначення винищення приблизно шістьох мільйонів євреїв – Ред.), наголошуючи на втраті культурного прошарку Європи.

Голлівуд, наприклад, часто персоніфікує історію через постаті Вільямса Тайрона або Меріл Стріп у ролі Софі, але маловідомі жертви, такі як маленький Йосиле, залишаються поза увагою.

Цей принцип діє і щодо України: важливо, щоб західна аудиторія розуміла культурні втрати, загрозу тисячолітній спадщині. І саме в цьому сенсі нам варто було вчитися в Кундери задовго до того, як на наші міста полетіли бомби, викрадали дітей і стріляли по мирному населенню.

Помилка стратегічна полягає в нерозумінні того, що культура існує як захисний механізм – культурний паспорт. Він захищає від геноцидів, дає свого роду охоронну грамоту. І ми такої грамоти не виробили станом на 24 лютого 2022 року; її довелося створювати кров’ю.

Оксана Забужко / Фото: Ірина Середа

Не треба бути охоронцями чужого майна, або Чому нам важливо говорити саме про свою спадщину

Інший момент – те, як ми говоримо про себе. Приклад із Львовом ілюструє проблему. Коли я їхала сюди, мене вразив вокзал із поїздом «Київ–Пшемишль». Чому він Пшемишль? Українською це місто Перемишль, і воно має місце в історії української культури. Ми не міряємося з Польщею територіями, але це не правильно, коли, наприклад, у Львові екскурсоводи постійно розповідають про польський або єврейський Львів, а коли потрібно українського Львова – серед міжвоєнного, підпільного чи шкільного – інформації бракує. Найбільше мені розповіла про цей Львів Ліда Палій із Торонто, українська поетка та мисткиня.

Це показує системну проблему: молодих українських екскурсоводів навчають представлення мультикультурної України гостям, але не надають пріоритету власній культурній спадщині.

Коли я їздила торік до Луцька, то в тамтешніх екскурсоводів з’ясувала, що у нас екскурсоводів так вчать на історичних факультетах – вчать цієї програми України мультикультурної, яка має представити кожному з гостей, що «ось – тут є ваше»: коли, наприклад, приїжджають поляки, то їх треба вести в підземелля Єзуїтського колегіуму чи костел. Механічний перенос концепції мультикультуралізму з Канади чи США на Європу не працює: там, де ґрунт чистий від автохтонів, ідея рівних прав спрацьовує; у Європі ж культурна пам’ять настільки насичена і щільна, що подібна модель провалюється.

Але шановне панство, давайте все-таки починати з тієї першої кам’яної церкви, з якої Луцьк починався – з церкви Іоанна Богослова – а її не згадують. Саме з такого культурного ядра слід починати екскурсії, а не з декоративних елементів, мило відреставрованих для туристів. І я реально польським гостям мусила щось коригувати по ходу, бо так мої польські друзі поїхали б у переконанні, що вони були в колишньому польському місті.

Це не лише українська проблема: її ділять із нами європейські сусіди. Наприклад, у Берліні торік після одного заходу українці були шоковані маркерами радянської військової присутності – пам’ятниками, назвами кафе («Москва»). І німець, здивовано закліпавши, сказав: «Ну як, але це ж була частина домовленості з Горбачовим 1989 року, що вони виводять війська зі Східної Німеччини за умови, що ми будемо доглядати і не чіпати їхні пам’ятники».

«Вау!» – сказала я тоді, на третьому році нашої Великої війни, і запитала, чи не розуміють вони, що це означало: «Ми ще сюди повернемось». Це для нього був шок, бо він справді так не думав.

Довірливі німецькі еліти не усвідомлювали, що це фактично запрошення до анексії, бо культура, її знаки та маркери формують безпеку. Ми не усвідомлюємо, що культура – це сфера безпеки. Росіяни це чудово розуміють. Європейці розуміють гірше, а ми зовсім не усвідомлювали цього.

Лише тоді Україна демонструвала культурні наміри

Єдиний період, коли українська держава демонструвала певні «культурні поползновєнія» (спроби, прагнення – Ред.), якщо цитувати лист Шевельова до мене, був за каденції Віктора Ющенка. Він послідовно і наполегливо працював у цьому напрямку: пам’ятник Голодомору, відбудований Батурин, скансен на Хортиці. І тільки після 2014 року, до початку повномасштабного вторгнення, видно було, як ця робота спрацювала. Місцевий екскурсовод на Хортиці зазначив: якби не музей Запорізької Січі, події весни 2014 року могли б мати набагато гірший розвиток. Він сказав, що там могло б бути повторення Донецького сюжету: була б так звана «ЗНР».

Але слід бути відвертими: суспільство не підтримало Ющенка і суспільству не було зрозуміло, що він робив. Але це була робота на завтра, точкова, спонтанна, несистемна. Проте прецедент є: ми знаємо, що це спрацювало, і можемо працювати далі.

У нас страх наполягати на своєму українстві

Глибинна причина багатьох помилок – колективний підсвідомий страх наполягати на своєму українстві. Це міжпоколінна травма, наслідок депортацій, голодоморів і репресій. Сьогодні частина населення досі не почувається в безпеці, коли говорить українською.

І ця реакція питомо україномовної людини – «Та скільки ще вам треба ракет, аби ви нарешті перейшли з російської на українську?» – це обурення насправді безадресне, бо воно мало б спрямовуватися до тих інституцій, які мали б працювати з травмою.

Абсолютна більшість російськомовних це, перепрошую, діти, внуки, правнуки, чиї українськомовні предки перейшли на російську не від доброго життя. Багато хто обрав російську через страх та історичну травму. Мова, культура ідентифікації досі не дають українцеві відчуття безпеки.

Це не лише мовне питання: свої – це ті, хто читає ті самі книжки, дивиться ті самі фільми, споживає ті самі меми. Це поле, в якому ми бачимо себе невикривленими, усвідомлюємо себе в часі і просторі, який нам належить.

Повертаючись до Юрія Швельова і його ісландського есею: він наводить приклад, в якому американка необережно спитала ісландця, скільки коштує його хутір, щоб просто зрозуміти ціну. Ісландець вибухнув обуренням: хутір не продається – це спадщина, що передається поколінням століттями.

Запитання від аудиторії

1. В якому середовищі, яких країнах вам було найлегше розповідати про Україну?

Оксана Забужко: Що стосується міжнародного сприйняття української культури: найбільш готовим ґрунтом для розповіді про Україну виявилася Литва. Там історична пам’ять і свідомість настільки теплі, що можна одразу показувати, як у них зберігають пам’ять про Шевченка, як у Вільнюському університеті люблять Україну, і це вражає до сліз. Там не треба нічого пояснювати.

Складніше було в Латвії, але і там після 24 лютого 2022 року зрозуміли загрозу: анклав російськомовного населення, до якого раніше пристосовувалися, потенційно міг загрожувати державі. Молоді рецензенти в Латвії, виховані в новій Європі, демонструють готовність сприймати українську літературу і культуру.

Розповідати про це можна нескінченно. В кінці 2022 року я ввела у телефон локації, і Google повідомив: Congratulations, Оксана, ви цього року відвідали 21 країну і 93 міста. Це було незабутньо, хоча я відповіла йому англійською: Та от хто тобі сказав, що я хотіла?

Моя книга «Наша Європа», яка вийшла два місяці тому, складається з текстів, написаних під час Великої війни після 2022 року, переважно на замовлення західних видавців. Вона демонструє, що західні країни, хоч і не знали Україну раніше, тепер розуміють її. Ця «наша Європа» починається з півночі; вона, на диво, притомна. Швеція та Фінляндія – швидко відреагувала на загрозу, вступивши до НАТО, а фінська письменниця Софі Оксанен написала есей «В одну ріку двічі», де звертається до Заходу, нагадуючи, що події 24 лютого 2022 року повторюють помилки минулого, коли Європа не слухала Україну. Це формує концепт нового балтійсько-чорноморського поясу європейської безпеки.

1. Ви озвучили тезу про те, що незалежність – це можливість себе побачити і зрозуміти. Ви змалювали картину дзеркала і прив’язали до незалежності. Чому це дзеркало мусить бути прив’язаним до незалежності?

Оксана Забужко: Я говорила про дзеркало інформаційно-культурного простору, де люди можуть відображати себе. Це дзеркало не може існувати в залежному середовищі: Україна має контролювати своє інформаційне поле, але зараз це не так. Інформаційна війна не нова: ще до 2014 року московські журналісти щороку проводили майстер-класи для українських студентів у Львові. Школа журналістики УКУ до 2014 року щороку запрошувала московських «звьозд», аби вони давали майстер-класи молодим українським журналістам. Ну так, вони ж відомі, медійні, розкручені, вміють поводитися «як люді бивалиє», і це все робить враження, знаєте, на «меншовартісних» українців, які завжди не певні себе.

Сьогодні боротьба за контроль над «некривим дзеркалом» залишається головним полем війни для нинішнього і, можливо, наступного покоління. Це головна сфера воєнного впливу. Важливо усвідомлювати, що медіа, пропаганда і власність на інформаційний простір визначають, на кого працює журналістика, і наскільки нація здатна контролювати своє культурне та інформаційне середовище. Ця сфера лишатиметься нашим головним полем війни і після нашої перемоги над Росією.

1. Третє запитання стосувалося Львова: чому в 1980-х місто мало майже весь інформаційний простір українською мовою, а сьогодні ми бачимо латинізовану топоніміку?

Оксана Забужко: Це явище пов’язане з локальним історичним травматизмом: кожен регіон має свої специфічні сліди колоніальної та радянської політики. Як працювати з травмою, наскільки голосно говорити, кого обирати в міську раду, якою мовою мовою має звучати топоніміка – це вже завдання львів’ян, складова щоденної праці з незалежності. І це теж входить в комплекс «що завтра?»

Текст: Софія Шавранська

Відео Твого міста

Фото Ірини Середи

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.